Бо ці птахи – веселики-таки! –
Розвіяли сльоту і стан важкий.
То восени журавлики – журою.
А ниньки каже їх щемке «курли»,
Що зимове все скоро відболить
І літечко уже не за горою.

За мить якусь їх тіні – вже в тіні,
А потім раптом на хатній стіні,
І на мені, і на бузковій брості.
Та ще й пір’їнку кинули: ади!
Що знала: прителіжимось сюди
На батьківщину і до тебе в гості.
(© Любов СЕРДУНИЧ).