Звернула увагу на неї тому, що вона не була схожа на одну з тих, кого називають «бомжиха», «жебрачка». Охайна, чисто вдягнена старенька. Проте вона таки стояла з простягнутою рукою. Просила… та не так як це роблять зазвичай інші бідаки. Не канючила завиваючим голосом, не розтягувала слова на всі лади, ні. Вона стояла мовчки і дивилася. Дивилася крізь перехожих кудись вдаль, а чи прямо у душу кожному хто байдуже минав її. Сухонька постать стриміла під сірим будинком, а байдужий натовп снував туди-сюди мимо неї не помічаючи, не маючи діла до неї. Поодинокі перехожі хто співчутливо, а хто ховаючи очі підходили, похапцем тицяли купюри в руку і поспішали далі не дивлячись їй у вічі. А вона ледь чутно дякувала і по старечих зморщених щоках котилися гіркі сльози болю, сорому, безвиході.

     Бачила її з вікна кілька днів поспіль, аж раптом пропекла думка: «вона ж голодна стоїть цілими днями». Зробила кілька канапок нашвидкуруч, налила в термос чаю і гайда на вулицю. Коли підійшла до старенької, вона як і до того стояла випростана у весь зріст, чистенька та охайна з поглядом кудись в далечінь, чи може в саму себе, на обличчі ані тіні.

-         Бабусю, - торкнула її за руку й очі старенької миттю звернулися до мене.

-         Що дитино?

-         Ви змерзли мабуть й зголодніли, бо стоїте тут цілий день. Ходімо поїсте, – проказала я показуючи рукою в напрямок дворів.

      У погляді старенької промайнув подив, і вона вперше за весь час якось зіщулилась, знітилась, помаліла, а в очах заблищали сльози розчулення й болю. Губи ворушилися в безмовних подяках, котрі я швидше вгадала ніж почула, бо горло старенької стисли спазми. Ми відійшли у глиб двору, присіли на лавці. Нарешті вона трохи оговталася, заспокоїлася, тоді взяла з моїх рук принесене, стала неквапно їсти, і поміж тим вповідати мені свою історію.

     Колись ця жінка вчителювала у школі, мала єдиного любого синочка, коханого чоловіка, що працював дальнобійником. Родина жила не шикуючи, проте й не бідно, поки одного дня світ для цієї маленької дружної сім’ї перевернувся, і став зовсім іншим, як до того. Вчительці зателефонували осіннього сльотавого ранку, і сповістили страшну звістку – чоловік загинув, заснув за кермом.

     Залишилася вдова із сином одні в цілому світі. Бідували важко в ті часи. Сина треба було вчити, годувати, одягати. Платити комунальні послуги, світло, газ, а вчительської зарплатні, котру й так виплачували не вчасно, вкрай не вистачало. Щоб прогодувати свою маленьку сім’ю, прийшлося жінці покинути вчителювання і влаштуватися на кілька робіт одночасно. Від втоми і тяжкої праці жінка буквально падала з ніг. Дитиною практично не займалася, ніколи було. Робота, робота, робота…

     У їхньому домі завше було чисто, не голодно, не холодно, у сина пристойний одяг, все ніби добре, от тільки мами він майже не бачив, спілкуватися ніколи було.

      Вивчила сина, одружила, все, як у людей. Та не все… У тому вічному марафоні на виживання втратила найцінніше – єдиного сина. Віддалився, ніби чужий став. Передчасно змарніла, зістарилася від тяжкої роботи і недосипання, від недолікованих болячок, від пережиття.

       Коли народилася внучка Оленка – дуже раділа. Та не довго, розлучилися діти. Невістка з онучкою виїхала за кордон, а син став гірко пиячити. Чорні дні настали. Не хотів працювати, пропивав усе, що бачив. Посмів матір бити, не вважав гріхом. Мучилася, аж поки не згорів від клятого пійла. А вона, лишившись одна, як перст, плакала і просила Господа простити їй, бо чулася винною. Винною у всьому.

     Не так давно приїхала з чужини невістка. Привела онучку, гарну дівчинку-підлітка, і сказала, що дитина невиліковно хвора. Коштів на лікування невістка не має, та й нова сім’я, чоловік та син, не можуть і не хочуть бачити смерть, це ж такий стрес. Тому не кажучи дівчинці нічого, привезла її мовляв погостювати до рідної бабусі. Часу в неї обмаль, хай стара поховає. Навіть грошей, щоб цю справу залагодити залишила і поїхала. Правда історію хвороби й документи також лишила. А Оленка усе знає. Знає, мовчить, і тане… До бабуні горнеться бідолашна, бо ласку лише від неї і знає.

-         Я не від нестатків дитино тут стримлю, а від безвиході. Дала собі слово, що Оленочку свою видряпаю з пазурів смерті. Вивідала у сусідчиного сина, бо він лікар, що можна цій біді зарадити, є лік, та багацько грошей треба. Тому стою тут день при дні, надіюся, що назбираю коштів, а дитину врятую, чого б це мені не коштувало.

     На прощання, я взяла бабусину адресу й телефон. Розмістила в соцмережі клич про допомогу, бо самим подаянням тут не зарадити, не назбирати потрібної суми, можна й не встигнути, а інтернет велика штука.

P.S Оленці успішно провели операцію, вона крок за кроком видужує. Бабуся, не стоїть більше з простягнутою рукою під тим сірим будинком, що навпроти мого вікна. Нині можу впевнено сказати, що Оленка ЖИТИМЕ! Житиме разом зі своєю бабунею. І ці дві покинуті душі нарешті будуть щасливі.