Весна…

• Весною пахне, - подумала Ніна, - не дивлячись на ще сіре й похмуре небо, не дивлячись на ще геть голі дерева й доволі прохолодне повітря.

Її підбори лунко вистукували по бруківці. Поспішаючи по справах Ніна перебирала в голові довгенький список справ на сьогодні й не задоволено морщила напудрованого носика:

• Стільки всього напланувала, що тепер ці плани випирають з кожного боку, мов вчинене тісто, не поміщаючись у діжі однієї доби.

Пробігаючи повз улюблену кав’ярню, раптом стишила кроки й кинула оком на годинника, - встигну і кави випити, і заразом перевірити кілька документів. З цією мудрою, а таки мудрою я вважаю, думкою, рвучко потягла на себе двері, і опинилася у затишному з приглушеним гомоном улюбленому місці. Тут, як завжди, пахло свіжо завареною кавою, та ще чимось таким, що навіювало спокій та умиротворення. Аж посміхнулася сама до себе, коли побачила вільні місця за вподобаним, за останні кілька місяців, столиком на двох біля вікна. За ним завжди було приємно й зручно посидіти чи то самій, чи з кимсь у товаристві ведучи неспішну бесіду за філіжанкою кави, чи спостерігати за перехожими за вікном. Ніна, зручно вмостившись, вийняла з теки кілька документів і замовивши каву з тістечком, почала вивчати написане. За якийсь час  відірвалася від паперів, щоб ковтнути запашного напою і блукаючим поглядом обвела приміщення кав’ярні довкола. Раптом її погляд ніби перечепившись зупинився на худорлявому чоловікові, що розмовляв по телефону і одночасно апетитно наминав щось, схоже на вареники. Колись густий його чуб помітно порідішав, а високі залисини недвозначно натякали на утворення в недалекому майбутньому виразної галявини. Одягнутий чоловік в дещо старомодній одяг проте чистий та ніби й напрасований.

• Овва, - з явним розчаруванням пронеслося в Ніниній дбайливо причесаній голівці, - і оце міг бути мій коханий чоловік. Думки понесли цю ще вродливу й доглянуту ділову леді у роки її юності.

      Вони кохали одне одного, і це кохання було в її житті чистим та високим, навіть про весілля обоє мріяли. Та не так сталося, як гадалося. Життя  - незбагненна штука, іноді такі викидає колінця, що навіть не приснилось би. Зараз вже не суттєво те, що тоді сталося. А факт є таким, що йдуть вони по житті окремо. Про нього, вона іноді щось чула від знайомих, проте ніколи й нікого навмисне не розпитувала нічого. Відболіло… Здається давно відпустило те щире та чисте кохання. І бруд, що був потім, також з часом вимився… Вона щаслива й кохана, має гарного, порядного чоловіка з котрим ростять двійко діток. А він? Хто знає, як він. З останньої випадкової зустрічі здається минуло десять літ, чи може й більше. Ось саме тоді Ніна усвідомила, що він не її доля. Навіть згадується те кавування з неприємним присмаком його скнарості, і власного сорому за нього, коли вишукував кельнерці дріб’язок до копійки, а про традиційне залишити решту «на чай» і мови не було.

      Все що робиться – на краще. Мудре й правдиве прислів’я. Не доля, бо ж такі різні обоє, і з плином років розуміла, що дуже різні. Тому не було у них спільної дороги, спільного майбутнього.

     Пролетіли роки, і ось сьогодні знову доля звела їх під одним дахом навіщось. Допила свою вже вистиглу каву, зібрала документи в теку, розрахувалася з кельнером залишивши традиційно «на чай». Підвелася, поправила зачіску та шовковий яскравий шалик на шиї і рушила до дверей. На мить зустрілися поглядами. Він дивився на неї широко розчахнутими очима, колись такими рідними, а тепер такими чужими. Вона легко читала в них і захоплення, і подив, і ще щось таке, про що вже воліла навіть не думати. Сухе «привіт» і рушила далі, залишивши за плечима, за дверима своє розбите й відболіле, вицвіле й зашкарубле колишнє кохання. А попереду ВЕСНА…