У затишній кав’ярні пахне корицею, кавою, і ще чимось таким ледь вловимим у повітрі… Осіння негода заганяє в її теплі й духмяні обійми таких, як я роззяв, що вискочили з дому в цю похмуру днину, забувши прихопити рятівну парасольку. Добре, що хоч теплого шарфика напнула, бо дошкульний вітер-розбишака так і норовить залізти поза комір, і добряче полоскотати холодом. Дівчина-кельнерка співчутливо посміхається припрошуючи присісти он за той крайній столик, і спритно подає меню. Я, потрапивши з холоду в тепло, потираю задубілі руки, зрадницьки почервонілого носа, зручно вмощуюся загорнувшись в картатого пледа, що завбачливо висить на спинці стільця. Молоденький хлопчина-бармен, посміхається й весело підморгує побачивши мої маніпуляції з розчервонілою кирпою, ніби підбадьорює: зараз-зараз зігрієтесь, вже роблю каву. У цій кав’ярні я частенька гостя, вже навіть маю своє персональне місце у куточку. Завжди привітний персонал практично вивчив мої уподобання, бо замовляю, як правило одне і те ж – кава американо з молоком без цукру та тістечко тирамісу. Але для годиться, мені таки подають меню. І сьогоднішній день також не виключення. Підійшла кельнерка і чемно спитала засвічуючи оригінальну свічку на моєму столику (є тут така родзинка, в будь-яку пору дня чи вечора засвічувати свічки на столах, за якими сидять відвідувачі), чи все як завжди, чи пані хоче щось інше нині. Пані не хоче інше, все як завжди. Кельнерка зникає на якусь мить, аби тут таки, ніби вичаклуватися з повітря із тацею у руках, й подає мені чудову запашну каву, разом з не менш смачним тістечком. Чемно дякую, а тим часом виймаю із сумочки записника та ручку, роблю ковток гарячого напою, і блаженно примружую очі. Вдихаю аромат й замислююсь, про що писатиму. Так, знаю. Відкладаю філіжанку кави і… напишу про осінь, про дрібний дощ, про перехожих, котрі кудись собі поспішають у справах під різнокольоровими парасольками, про студений вітер, що безсоромно залазить геть в усі щілини одягу, аби дошкульніше пробрати аж до кісточок, про таких, як і я любителів кавування, котрі забігають у двері кав’ярень, і поринають у тепло й аромат цього чудового місця. Про миловиду посміхнену кельнерку, котра зі знанням своєї справи вміло й швидко пересувається із тацею наповненою всілякими смаколиками, про вишуканий інтер’єр кав’ярні, про окремий столик у куточку, і про дівчину із задумливим поглядом у карих сумних очах, котра п’є свою вже вистиглу каву, дивиться крізь вікно, і бачить там за ним – ОСІНЬ… Сьогодні вона не така привітна, як учора. Мінлива ця Пані, ще вчора тішила теплом, сонечком, що гралося із жовто-гарячими листочками, погідним синім небом, і білосніжними перистими хмаринками. Нині ж вона геть інша, сувора. Шмагає холодним дощем ті листочки, що ще вчора пестила, а небо – сіре й непривітне плаче і плаче без зупину дощовими краплями. А вітер гульвіса зриває безжально принишкле й нажахане листя й жбурляє на мокру холодну землю, вкриває ним змоклі тротуари, топить насміхаючись у калюжах. Нині він господарює, завиває, холодить, тішиться до очманіння. Сиджу собі в кав’ярні, п’ю вже геть холодну каву, ніби й не помічаю цього, бо пишу-малюю сьогоднішню свою Осінь, щиро надіючись що завтра, а може після завтра, ця непостійна Пані змінить гнів на милість, і таки подарує ще і бабине літо зі своїми легкими павутинками, і погожі, сонячно-горобинові дні, що пахнуть опалим листям, грибами, журливим курли у піднебессі та гіркою кавою з корицею. Що ж до кави, то вона й холодною мені дуже смакує.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
