Цей сон врізався у пам’ять. Чи то тому, що був надто реальним, чи тому, що був надто болючим, чи тому, що спонукав до дій...

     Йду осіннім парком чи лісом... Уві сні важко з певністю сказати про те, що бачиш. Пошерхле листя під ногами ані шелесн. Бо ніби не йду по ньому, а пливу над ним. Проте відчуваю вогкість і прохолоду повітря, бо краплинки вологи торкаються обличчя й холодять доволі реально. Бачу мерехтіння на своєму одязі, волоссі... Попереду мене лише густий туман, але звідкись знаю, що рухаюся в потрібному напрямку. Невдовзі виходжу до річки. Не бачу, лише відчуваю-вловлюю і характерний шум води, і густу пелену, котра буває зазвичай тільки поблизу водойм. У сірому мливі вирізняю білу пляму, до якої впевнено прямую, кваплюся, ніби боюся запізнитися. Бачу перед собою дитину, що сидить підібгавши під себе ноги спиною до мене. Довге до плечей волосся кучерявиться білявими хвильками. Розумію, що вона  знає про мою присутність, чи чекає на мій прихід. Вона, не підводячи голови й не повертаючись у мій бік, помахом руки запрошує присісти поряд. В цей самий час зі мною, щось відбувається - так, ніби я роздвоююсь...

 Опиняюся попереду дитини і бачу обіч неї жінку з розкішним, розпущеним довгим волоссям. На її обличчі тінь здивування, нерозуміння - що вона тут робить, хто ця гарненька дитина?  Разом із моїми спостереженнями чую в голові (саме так чую, і чомусь не дивуюся з цього факту), як жінка мовчки запитала дитину:

-        Хто ти? Чого мене сюди покликала і для чого?

-        Я дитина. Ненароджена дитина... А покликала тебе для розмови.

У жінки округлились очі. В них я побачила подив, острах, розгубленість. Ще щось майнуло, та я не встигла зрозуміти що саме, бо дитина знову мовчки заговорила:

     - Мені сумно і дуже прикро, але я мушу тобі дещо розказати, а ти   - розкажеш далі. Я – ненароджена дитина. А це означає, що я ніколи не жила, але дуже хочу жити.

     - Моя? – збентежено й ніяково спитала жінка. Але ж я…

Дитина невизначено махнула рукою.

     -  І твоя також, а ще багатьох інших жінок, котрі через якусь причину відмовилися від мене, чи відмовляться в скорому часі...Творець мене посилає жінкам, але вони знаходять купу причин, часом таких банальних і несерйозних, аби той дар не прийняти. Я хочу жити, бо який в мені сенс, коли Творець мене створив для життя, а я не можу виправдати його сподівань щодо мене? Повертаюсь і повертаюсь до Нього,  не виконавши свою місію. Ось поглянь.

Дитина тримала у долоньках сліпучо-білу кулю, що іскрилася наче сніг на сонці погожої ясної днини.

     - Що це? – спитала жінка.

     - Це – моє життя. - Поволі промовила вона. – Бачиш, яке воно осяйне, лагідне та тепле? Кожна ненароджена дитина має такий дар. Але це життя нічого не варте, бо нікому не потрібне. Я так хочу народитися, жити, мати батьків чи, хай лише маму! Хочу піти з цього берега Забутої річки, де таких як я – сотні чи й тисячі. Хочу бути потрібною, хочу виправдати надію Творця. Він дарує нас жінкам, та тільки ви вирішуєте народжувати чи ні. Він лиш зрідка втручається, бо людина завше робить вибір сама.

     - Що я можу зробити? – голосом повним тремтіння промовила мовчки жінка, і по її обличчю, як по моєму, побігли струмочки сліз.

Дитина чи не вперше за всю цю мовчазну розмову посміхнулася, і сказала:

-        Ти можеш дати мені шанс народитися і жити.

-        Як?

-        Розкажи про мене людям.  - При цьому вона знову махнула рукою, ніби дозволила йти.

     Жінка поволі піднялася про щось замислившись, а тоді торкнулася рукою кучериків дитини й тихо промовила:

-        Пробач мені… нам… будь ласка.

 Повернулася, і пішла не озираючись.  А я слідом за нею, полишивши на березі річки дитя з повними надії оченятами.

     Збудившись зі сну помітила, що моє обличчя мокре від сліз. Розуміла чому і  що маю далі робити. Маю просити прощення... Маю розповісти людям про ненароджену дитину. І, може, як та жінка зі сну, жінки почують. Прочитавши цю історію, замисляться, і все таки нададуть ненародженій дитині шанс…

Шанс народитися.