В одному лісі, жили собі два братики ведмедики. І все б нічого, та були вони страшенно жадібними. Увесь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, якщо їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою. Ось і сьогодні, такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть щось не поділили. - Це я знайшов! - кричить один малюк. - Ні я! - кричить інший. - Мої ягодки- малинки! - вперто верещить перше ведмежа. - Бо я старший! - Аякже, чого це твої, як мої. - Супиться і шморгає носом друге. І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб"ються. Аж тут із старого лісу, вийшов на галявину дідусь ведмідь, і грізно так гримнув на обох малят: - А чого це ви знову сваритесь непосиди? Що сьогодні не поділили га? Братики трохи побоювалися старого діда ведмедя, бо мама завжди їм казала: - Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи. Тому трохи позадкувавши малі обережно відповіли: - Ми знайшли малини, солодкі-солодкі, а поділитись не можемо. А дідусь ведмідь, давно вже думав, і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними, і усім ділитись. Думав-думав, і таки придумав. - Нумо хлопці зберіть хутенько малину в горнятка. І ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив: - А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший. Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Нічого робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли нізчим. - Отакої брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав. - Угу, якось це не справедливо. Та дідусь-ведмідь і не думав ображати малюків. - Агов пустуни, а прийдіть но сьогодні до мене під вечір обов"язково. - Добре, прийдемо - озвалися ображені ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького. А дідусь тільки усміхнувся хитро собі у вуса. Довго чи не довго, але прийшов час, і в двері дідусевої хатинки-барлогу хтось не сміливо постукав. - Заходьте, заходьте мої любі, - озвався старий ведмідь. Двері відчинилися, і до барлогу зайшли зніяковілі братики. - Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати. Ведмежата зачудовано роззирнулися, і пішли до столу. А там, чого тільки не було: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки. - Пригощайтеся мої хороші, - підморгнув дідусь, - гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю. Повеселіли наші бешкетники, і давай пригощатися. А коли вже прийшов час іти до дому, ведмежатка про щось пошепотілися і спитали: - Дякуємо тобі дідусю за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти? - А чому ж ні? Звичайно можна. Малята вийшли з хатини і радяться: - Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив. - То давай і ми гостинців дідусеві завтра понесемо, бо якось не гарно. Він нас частував, а ми що? - А ми йому завтра солодкої малини нарвемо. З того часу, наші ведмежатка завжди ділилися усім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-ведмідь - гуртом смачніше!
Здається, у Франківську, Вас, Віталіє, Я досить ніжно обіймав за талію, Чорнявки дві, неначе ті моделі, Згадав, що Ви - сестра Аделі.
І написали, бачу, казочку премилу, Як вчив ділитись онучат ведмідь-бурмило, І доброта в оповіданні й свіжість - Ведмідь також перетворивсь на ніжність.
Хай пишуться казки, і мов перстені В скарбничку падають "Натхнення"!
Ой є, є те фото пане Ярославе, правду кажете. І за такий чудовий експромт величезне спасибі. Дякую за щирі побажання, я дуже старатимусь в казковім написанні.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
Гарний дебют!Твої казочки-це справжня втіха не лише для малюків,але й для їхніх батьків! 
