…Сьогодні я запрошую тебе, сину, у мандрівку на гору, що називається Джьорно, у перекладі на українську – День. На вершечку цієї гори зроблене кріслечко. На жодній із Беневентівських гір не знайти такого. Спитаєшся:

– Чому воно там? Хто має сидіти у ньому?

Щоб знайти відповідь на ці та інші питання, мусимо з тобою помандрувати у глибоку далеч – у ту, коли ще наші гори говорили. А цієї гори зовсім не було. Тут стояла хатинка і жив у ній красивий юнак, який називався Джьорно. Хлопець був дужий, як дуб, сміливий та розумний і дуже роботящий. Він понад усе любив життя. Прокидався раненько із сонечком і просив небо:

– Дай мені день!

І день приходив до нього, як чеканний і дорогий гість. Юнак гостив його, старався для нього, обдаровував його. А потім, коли приходила ніч – прощався з ним, як з рідним батьком. І щоразу промовляв:

– Дякую, день!

А людям розповідав:

– У мене був добрий день. Такий щедрий, мудрий…

І щоразу його дні були такі гарні, багаті і неподібні один на одного.

Я не знаю, сину, коли на землі народилася заздрість. Певно давніше ніж ці Беневентівські гори. Її носили за пазухою злі люди, а відтак передавали своїм дітям, онукам. Коли король Орел І приказав своїм орлам визбирати із землі всю погань та поскидати у прірву Згинь, одна жінка по імені Індівія сховала заздрість від пильного орлиного ока. Прірва миттєво закрилася, а заздрість залишилася жити на землі. Отож, сину, люди, які носили за пазухою заздрість, не злюбили юнака Джьорно і щоразу завдавали йому прикрощів та болю, вимагаючи, щоб він сказав, що день був поганий та невдалий. Одного разу лютуючи закидали його камінням. Зранений та скривавлений Джьорно став на коліна і промовив:

– Дякую, день, ти так багато навчив мене!

А заздрість бісилася, що не скорила мужнього хлопця і щоразу насилала на нього нові біди та прикрощі. Та юнак знову і знову вперто дякував:

– Дякую, день, я сьогодні так багато зрозумів!

– Джьорно, – запитували люди, –за що ти дякуєш, поглянь тебе скалічили, хату твою спалили, худібку твою знищили?

– Я дякую, люди, бо ніхто не зміг знищити те, що я надбав для душі за цей день: комусь допоміг, когось спас, розрадив, а когось зупинив на порозі біди. Я дякую, що жив серед вас, бачив сонце, яке завжди дарує тепло, бачив небо, пташки, квіти…

Він ще багато-багато розказував людям: що бачив і чув доброго, кого зустрів, чого навчився. А вони озирались навколо себе і ніби вперше побачили усе:

– Джьорно, а чому ми не бачимо цього?

– А тому, що ви не хочете побачити.

– Як не хочемо? Хочемо, неодмінно!

– Ну коли хочете, тоді ходімо на високу гору, сядемо у кріслечко і поглянемо з висоти на своє прижите.

– А де ж та гора? У нас немає гір.

– А ми її збудуємо, – продовжував Джьорно, – усі разом, всім миром.

І взялися за роботу. Робота кипіла у руках юнака, він заохочував, підсобляв, радив і вже по обіді більша половина гори виросла на тому місці, де колись стояла хатина Джьорно. Пообідали, перепочили і знову взялися за роботу. Аж коли на небо повибігали цікаві зорі-балакухи, люди посідали в кріслі і сказали:

– Який сьогодні гарний і вдалий день! Ми стільки роботи зробили – гору зробили! І як дружно!

Джьорно посміхнувся – він був щасливий за людей, які славили день працею, які побачили красу праці та єдності.

Та, сину, заздрість не дрімала. Вона під’юдила заздрісників, а вони взяли сокири і пішли товкти каміння на горі. Осколки розліталися в усі боки і дорога до вершини гори ставала важкою, небезпечною, а для кого й смертельною.

Та люди йшли і йшли на гору Джьорно, щоб побачити красу життя, красу свого прожитого і сказати прості, звичні слова:

 – Дякую, день!

І забувалася важка виснажлива дорога, не боліли зранені ноги і руки, не пекла втома, бо люди бачили, як дрімає в колисоньці маленька дитина, як румигає нагодована корівка, коники, як чисто і охайно в хаті, як під вікнами квітують ромашки, як ластівки в’ють гніздечка, як вітерець розчісує чубки дерев…

Та дехто падав, піднімаючись угору і каміння смертельно ранило, розрізало груди. Того піднімали усі люди і несли на гору. І дякували дню, що були разом. Що цей день стане пам’яттю.

У цьому краю, дитино, люди радо по декілька разів на день вітаються «Буон джьорно!»

Говорять, що юнак Джьорно закохався у дуже вродливу дівчину. Як вона називалася усі призабули, бо нарекли її Джорната, тобто днина. Отож існує у Беневенто і таке вітання: «Буона Джьорната!»

Час, сину, багато чого знищив, змінив, збудував, вдосконалив. Та жодним пальчиком не зачепив гору Джьорно. І люди досі йдуть на цю гору, щоб промовити незмінне й просте:

– Дякую, день!

Я ж дякую цьому дню за нашу з тобою мандрівоньку, за тепло твоєї рученьки і цікавість оченят, за сонечко і небо, яке розстелило свої крилонька над нами обома, за тебе, сину, за все чим дихаємо, любимо, живемо… І за цю розлуку, яка вчить шукати гору, щоб бути на ній разом.

Беневенто, 2002 р.

«Листи синові або легенди Неаполітанських гір» - «Таля», 2006 – с.139-143

Ілюстрація  художника  Богдана Пилипіва.