Де не квітують персик і мигдаль,
Не плодоносять рясно абрикоси,
В'юниться річка, чиста, мов кришталь,
Ранкове сонце п'є холодні роси.
І цвіркуни виспівують між трав
Що обстелили джергами* долини,
Духмяний вітер ловить у рукав,
Струнких тополь пухнасті хуртовини.
Тут заплелися венами стежки
Мого дитинства й юності хмільної.
Лоскочуть п'яти свіжі моріжки,
П'янять нектаром лагідні левкої.
До себе манить батьківський поріг
І хата пригортає, наче мати,
А серед ночі сипле на обліг
Високе небо зоряні дукати.
Тут не цвіте заморська дивина,
Та все ж душі відрадно, як у Бога,
Коли стрічає мамина весна
І рушниками стелиться дорога.
*Джерга - шерстяний ворсовий килим.
НАТАЛЮ, МЕНЕ ЗАХОПЛЮЄ ВАШЕ ВМІННЯ ПОЄДНУВАТИ КРАСУ ПЕЙЗАЖУ ЗІ СВІТОМ КРАСИ ДУХУ! Ну, як тут не замилуватися?! ТАКІ ЧУДОВІ ЗРАЗКИ ТРЕБА ПОДАВАТИ УЧНЯМ, КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗОБРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ...
Дякую, пане Ярославе! Ця картинка дуже припала мені до душі! Стежечка на ній так і стелиться під ноги, ніби припрошую ступити на неї і помандрувати у світ дитинства!
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
Кожному з нас його рідний край - наймиліший!
Тепло дякую, Ларисонько! 
Щиро дякую, Юрію! 
