Відраховую кроки назад,
Вивертаючи вічність назовні
В небі цім, наче каменепад,
Між людей цих, як здурених зомбі.
Де немає питань чи ідей,
На які розгубились одвіти,
Й не потрібен уже Прометей
У неоновій тиші софітів.
Відраховую час навпаки,
Хоч противляться днів циферблати.
Та уперто не йду! ...А таки
Ще б не дихати, не рахувати...
І повірити... Віра ще є?!
З Богом стрітися... Боже, чи чуєш?
Чорнозріє гріхів сомельє
Над пекельними бочками всує...
Не чіпай! Не чіпай! НЕ-ЧІ-ПАЙ!!!
Вже й без того душа кам*яніє.
Відраховую кроки у Рай,
Де адами, де єви
...і змії...
(28.01.15)
Глибоко і стражденно. Якщо для зомбі не потрібен Прометей, то треба їх роззомбувати якось - більш сучасними засобами. Бо без людяності і самозреченості цей світ загине. Чомусь на такі роздуми наштовхнув вірш, Лесю!)
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
