Минуло ще трохи часу. Петро ще не раз передиба́в Софію, з’являючись завжди ніби випадково. А вона була певна – чатував, чекав тих зустрічей. І було вже її серце готове озватися його любові. Коли ж і зла доля була на чатах, не спала…

Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.

- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.

Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.

- Навіки слава Богу!

- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.

- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.

Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.

- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…

- Хто то каже, Наталко?

- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.

Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?

- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.

- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!

По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...

Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.

- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…

- Я піду подивлюся, тето.

Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:

- Хто тут?

- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.

У Софії тьохнуло серце:

- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…

- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…

- Май розум, Петре, я не вийду.

- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…

Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.

- То він, Софійко?

- Він, тето…

- Пішов чи чекає?..

- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….

- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..

- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…

Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…

Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:

- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…

Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:

- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…

Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.

- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.

- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!

Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.

- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.

З Романом Софію познайомив Марусин чоловік Василь. Привів собі якось гостя, з котрим разом на залізничній колії працювали. А Софія тої днини у Марусі чогось була...
Роман мав приємну зовнішність, був худорлявим, високим на зріст, з пшеничним чубом та карими очима. Сподобав собі він її, почав учащати до Василя з Марусею, а ті - Софію на гостину защораз прикликати.
Роман був чоловіком зрілим, літ на дванадцять старшим за Софію, розведеним. Мав доньку від першого шлюбу, котра жила з своєю матір'ю. Маруся радила та намовляла Софію, аби не була дурна, та придивлялася до файного хлопа, бо:

- Скілько отако сама, ні в дівках, ні в молодицях ходити будеш? Андрій не вертає, Петра відігнала, а дитина сиротою росте. Скоро питати зачне де тато, та же п’ять рочків уже йому! Як за себе не думаєш, то, бодай, про дитину подумай!
- Але він розвівся чогось з жінкою, Марусю… Може баламут який?..
- Не баламут. Не склалося йому життє. Жінка зрадлива трафилася. Заки з війни вернувся - дитинку си вродила від другого. А він не пробачив… А котрий би пробачив таке, Софіє? Хіба дурний!
- Хіба дурний… - задумливо повторила Софія.
- Подумай, Софійко. Він таки фист собі тебе вподобав – ніц нема балачки, лиш за тебе. Він родини хоче, дітей. Йому жінки треба, розумієш? А тобі - чоловіка. Ти собі подумай, я тобі зле не раджу.

Софія поради послухала. Розуміла, що Марія правду каже. Та й Роман не викликав у неї відрази - виглядав чоловіком привітним, впевненим і розсудливим. А, що любив він, аби все було по його слову, то дуже скоро став добиватися, щоб Софія з дитиною перебралася до нього. І хоч жив на самому краю села, під лісом у малій хатинці, що виділила йому залізниця - зібрала речі, дитину та й стали жити разом, узаконивши ті стосунки, як і належить, громадянським шлюбом…

Петро тяжко пережив новину про Софіїне заміжжя... Кілька разів намагався зустрітися з нею, але вона затято уникала його. Зазнавши тяжкого удару вдруге, скоро потому й сам оженився на дівчині з іншого села, та слід за ним простиг...

А Софія, з болем у серці, стала звикати до нового життя.
Роман був лагідним у постелі. А поза нею жорстким та вимогливим, як до себе так і до Софії. Роботу шанував і пильнував її ліпше, як жінку, котру, проте, не ображав, але хотів, аби була йому послушна. Софія спочатку плакала собі нишком, як вдавалося бути наодинці з собою, а що таке траплялося не часто, то тлумила в собі той біль, та й приймалася поволі нових порядків.
Чи любив Роман Назарка, чи ні, проте, не кривдив ніколи, навіть словом. Був добрим і справедливим. А той, у свою чергу, не завдавав особливого клопоту, і кликав Романа татом. Роман тішився сим дуже, цінуючи дитячу прихильність.
Жилося Софії не солодко… До роботи було далеко, ще й тягнути за собою дитину мусила щодня туди і звідти, чи в спеку, чи в холод, бо лишати самого в хатині коло колії та лісу не могла. Як приходила з роботи, мала наварити їсти, попрати, прибрати, город обійти…
Пару раз траплялося видіти, як влітку гадина залазила до сіней. Добре, що на ті випадки, Бог милував, усе Роман був удома, то викидав тоту нечисть з хати. Чи страху не мав, чи був настільки кмітливим, та ласка Божа, не зачепили вони нікого, не вжалили.
Стріха у тій хатчині була благенечка, що, як падав зливний дощ, то зі стелі цяпотіло так, ніби та була не стелею, а суцільним решетом. А, як гуркотів рейками поїзд попри неї, то, здавалося, колисалася від вітру…

Відмучилися Софія з Романом в тій хатині три роки та й перейшли жити в село, купивши собі обійстячко невелчике. Тішилися з того, як діти – на своє спромоглися.

Минали роки. Рік по тім, як оселилася Софія ґаздинею у власній хаті, народився в них з Романом синочок Іванко, а ще за три – другий, Мирослав.
Роман був господарем добрим. Дбав на сім'ю, дозираючи, аби ні жінка, ні діти не знали ні в чім нужди. Заробляв добре. Софія ж, у свою чергу, чоловіка поважала і корилася йому у всьому. І навіть відчувала себе щасливою…

Трапилося їм у родині близькій весілля. Зібралися з Романом та й пішли, залишивши дітей на Ганнусю, сестру Софіїну, на що та радо погодилася, бо дуже любила своїх племінників.

Весільна брама лоскотала ніздрі смерековим ароматом та всміхалася до них густо уквітчаними різнокольоровими ружами та стрічками. На подвір'ї було гамірно. Гасали дітлахи, жваво снували помічниці кухарочки, стояли групками перемовляючись перші гості.
Весільні музики, заздрівши новоприбулих гостей, заграли «надобридень». Слухаючи того вітального марша, упав погляд Софії на пару, що стояла неподалік у колі таких самих молодих ґаздів, звідки на неї пильно дивилися до болю рідні очі - очі Петра...

VII

Молода завела танець і весілля радісно затьохкало сопілкою, зайойкало скрипкою, задзвеніло цимбалами. Гості жваво пустилися до танцю, розгойдуючи під ногами дощату підлогу, та здіймаючи з неї хмарки пилу, що зависали в повітрі, переливаючись кольоровими барвами на зрізах сонячних променів, що решетили легкий присмерк палатки, зазираючи через дірки та шпарини брезенту.
Роман закружляв Софію у вальсі, легко пересуваючись уздовж усієї площадки, та вміло уникаючи зіткнень з такими ж вальсуючими парами, наспівував разом з музиками:

Весілля себе буйно почуває,
Всі весело співають лиш не я,
А сльози мені очі заливають,
Що ти його дружина – не моя…

Поруч них кружляли у танці Петро з Дариною. Його очі час від часу стрічались з Софіїними, і вона не могла зрозуміти, що саме у них світилося – жаль, радість, чи вселенська печаль…
Петрова жінка була дуже вродливою - невисока на зріст, зі стрункою фігурою. Мала виразні синьо-волошкові очі, густе хвилясте каштанове волосся до плечей, красиве овальної форми обличчя, невеличкий прямий носик і, якісь ніжно-дитячі пухкенькі вуста.
Софії чомусь стало важко на душі…
Роман, потанцювавши ще трохи з Софією, почав запрошувати до танцю інших молодиць. А вона, сівши на лавиці поруч інших жінок, спостерігала за ним та за іншими гостями, аж раптом побачила, як з того боку площадки до неї наближається Петро.
Музики якраз почали чергового вальса, як Петро зупинився перед Софією і простягнув до неї у запрошенні руку. Серце Софії калатало так гучно і несамовито, що вона боялася, аби того шаленого стукоту не почули її сусідки по лавиці. Кров відлинула від обличчя і вона, сидячи, як зачумлена, дивилась перед собою незрушно, аж котрась торкнула її під бік:
- Та же йди танцюй, чи-с задрімала, Софіє…
Софія закліпала густо, ніби й справді прокинулась від сну, і піднялася до танцю, поклавши свою схолоднілу руку у Петрову широку долоню.
- От і звиділи-смо ся, Софіє…
- Звиділись…
- Як тобі живеться, Софієчко?
- Живеться… Гріх нарікати, Петре. А тобі?
- Я сумую за тобою… До нині сумую, Софіє.
- Петре…
- Я гадав, що зненавидів тебе… Що не схочу тебе ані видіти, ані знати… Але навіть тепер люблю тебе, Софіє, хоч ти не потребуєш моєї любови…
- Петре, Петре… В тебе є жінка. Дуже файна жінка. Чи ж ти її не любиш?
- Люблю… Але се інакша любов, не така...
- Чула-м, діток маєш двоє...
- Є. Дівчинка і хлопчик.
- Най здорові ростуть.
- Дай Боже й твоїм здоров’я…
Софії раптом пригадалася далека юнь… Як вони з Петром любили танцювати, легко кружляючи, ніби під ними не було землі. Ось і зараз, мов у ті далекі роки, рухи їх були легкі і плавні, наче несли їх не ноги, а пливли вони по воді чи повітрі, розчиняючись у звуках музики та почутті єдности душ… Ніби були ті душі зв'язані невидимою павутикою, котру не сила було розірвати ні рокам, ні обставинам життя, ні долі, котрій не судилося поєднати їх воєдино уже ніколи…
- Чи ж добре тобі за ним?.. Не кривдить він тебе, Софійко?
- Ні, Петре. Він мені добрий.
Петро помовчав хвилю і, стиснувши міцніше її руку у своїй, промовив:
- Я тішуся, що ти щаслива… Я дуже любив тебе, Софіє. І любитиму, мабуть, до смерти…

Весілля було у розпалі. Роман жваво витанцьовував, беручи в танець то одну, то іншу молодицю, наспівуючи в такт мелодії, та ввихався так, що його біла, напрасована сорочка прилипала до спітнілої спини. Раз по раз втирав хустинкою чоло, і ховаючи її в кишеню, не менш енергійно пускався в новий танець.
Як стали музики перепочити, розпашілий і щасливий Роман, сповівши партнерку на законного «власника», підійшов до Софії.
- Ото м си дав духу! – Заусміхався. – А що, Софійко, я вийду трошки надвір з хлопами побалакаю - парно тут… А ти мені не сумуй, йди в танець трохи.
- Йди, Романе, а певно, що йди, я не сумую, а танцювати вже-м трохи змучилася…
Роман рушив до виходу, а поруч почулося:
- Такого вже маєш файного ґазду,Софієчко, що кожда молодиця ти завидує певно… Ади, як витанцьовує, гей би парубок. Таки щістє тобі з неба впало, бігме… - Шемотіли Софіїні колежанки услід Романові...

Запросили до столу. Петрова жінка якимось дивом опинилася коло Софії. Позирала на неї дивним поглядом і бачила Софія, що та хоче завести балачку, лиш не знає з чого почати.
Слова ніби самі по собі злетіли з вуст Софії:
- Чи ви не гніваєтесь, Дарино, що ваш чоловік брав мене до танцю?
- Чого би-м мала гніватись? - Усміхнулася у відповідь. – А ви – Софія?
- Так.
- Ви дуже гарна, Софіє… Я давно хотіла на вас подивитися. - Сказала з ледь вловимою тінню суму Дарина і, побачивши, як злетіли догори брови Софії у щирому подивуванні, продовжила. - Цікаво було побачити жінку, котру стільки років любить мій чоловік…
Софія затерпла.
- Та ви не бійтеся, - засміялася Дарина, помітивши, як змінилася на обличчі її суперниця. – Я не ревную його до вас. Та й ви, бачу, жінка порядна. І щаслива - гарного чоловіка маєте... А познайомитись з вами таки хотіла. Дуже…

VIII

Життя текло собі розміреним плином.
Стара хата на Романовому обійсті змінилася новою, просторою. Сини росли здоровими, вродливими та розумними. Софія займалася дітьми та домашніми справами. А Роман щодня на роботі. Працював ревно, аби забезпечити родину достатком. А як вертав з роботи, чи, як бував удома, переймався ґаздівкою, привчаючи й синів до неї, тішився ними і вчив їх усьому, що знав сам, виховуючи у них гідність та порядність.
Коли мали вже з них добру поміч, а найстаршого Назара одружили, дав Бог Софії, хоч була вже далеко не молодою, подарувати Романові ще одного синочка…
Рік змінювався роком, одні клопоти іншими, аж прийшла знов недоленька до Софіїної хати. ..
Заслаб Роман. Та так нагло заслаб - у одну хвилю стала біда чоловіка точити. Софія гризлася, плакала, по лікарнях з Романом ходячи. А він зліг, та й умер невдовзі по тім, залишивши на Софію синів та море душевного болю.
- Софієчко, - казав умираючи. – Прости мені, як може коли був задуже прикрий тобі. Прости ми, що-м тебе до тяжкої роботи силував, я не хотів аби тобі було зле коло мене, але ми гірко з тобов бідили, ти сама се знаєш… Прости мені за кожде слово, що-м тобі сказав криво, бо, може, я не був дуже лагідним чоловіком, але я любив тебе, Софіє. Дуже-м любив…
- Нє, Романочу, не кажи так, ти був мені добрим. Ти все мені був добрим… – Плакала над ним Софія, а гіркі сльози скапували важкими краплями, на його змарнілі руки…

По похороні, зчорніла і змордована Софія сама злягла слабою. Не було їй ні причини, ні болю тілесного на те, лише невимовна душевна мука точила її з середини у гіркому бануванні за чоловіком.
Хворіла Софія затяжно. І може було би се ще продовжувалось довго, якби не діти, котрим прийшла пора женитися.
Спочатку одружився Іванко, втішивши Софію невісточкою, щирою щебетушкою. А за пару років і Мирослав привів до матері свою наречену. Біда поволі вступалася з Софіїного подвірэя, котре натомість почало заповнюватись галасливим дитячим щебетом, котрий так тішив її зболене життєвими випробуваннями серце і був найкращим і найдієвішим ліком, як збиралася на подвір'ї її велика і дружня родина.
А ще за кілька літ одружувався наймолодший Василь. Софія раділа і плакала одночасно, не вірячи своєму щастю – діждала. Ох, Романе, Романочку… Як би ти тішився, як би-с веселився, йдучи в танець на весіллі свого наймолодшого сина…

Одної літньої днини прийшла до Софії сусідка.
- Слава Йсу Христу!
- Слава навіки Богу святому!
- Софіє, маю ти щось сказати.
- Кажи, Анно.
- Прийшов один гість до нас, просит аби-с прийшла на пару хвиль.
- Що за гість, Анно? – Здивувалася Софія.
- Петро Павлусів…
Софія вмовкла і закліпала, здивована такою несподіванкою. Десь глибоко в серці сіпнулася якась призабута надірвана струна і защеміла непроханим сумом.
- Нащо я йому спотребилася?
- Каже, що дуже тебе видіти хоче. Ади скілько років минуло, приїхав до родини, а сюди навмисне прийшов аби здибатись…
Софія вагалася. Бажання побачити Петра, по стількох роках, боролося з здоровим глуздом, затиснене в лещата невідворотної старости.
- Та й який він, Анно?..
- Та який… Старий, біліський , як молоко, в зморшках, лиш очи засвітилися, як колись замолоду, коли про тебе заговорив…
Софія лиш задумливо похитала головою.
- Білісінький… Та як не буде білісінький, як то вже й я сімдесятку розміняла… Ой, так-так... - А по хвилі мовила. - Я не піду, Анно…
- Ади... А що ж му сказати маю?
- Скажи, що нема мене дома, пішла-м десь…
- А що не хоч його вздріти?
- Хочу... Але не піду. Нащо тепер сего? Старі ми вже, минулося наше…

Загасли Петрові вогники в очах, як побачив, що сама Анна вернула до хати.
- Нема дома Софії. Кажут діти - пішла десь. – Роблено буденним тоном озвалася Анна.
- Не схотіла… - Ледь чутно обізвався Петро, похитавши головою та журливо усміхнувшись. – Бодай би-м був ще хоч раз глянув на неї, а так доведеться на той світ йти не попрощавшись…

… Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута…