Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, зволожує старечу пам'ять солоною поволокою, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута... Ні, не так. То вона не пам'ятає дня нинішнього, а давнє, ніби вчора було…

Мамку свою не пам'ятала. Маленькою була, як її не стало. Тато оженився удруге, привів мачуху - гарна була, та нелюба. Дивилася недобрим поглядом та шмагала словом лютим за кожен хибний крок. А їх було, як насіяно. Ніби зла доля, що забрала мамку на небо, навмисне підштовхувала на невірні вчинки, слова, ба, навіть думки…
Скільки себе пам'ятала, на господарці роботи завжди було - непочатий край. Батько з досвітків у млині, мати у полі. А вдома кури, гуси, качки, кролі, худоба, свині… Усе те треба було обійти, нагодувати, у печі розпалити, молодших сестер і брата пильнувати, та ще й уроки до школи поробити… Сідала за них, як споночіє. Засинала над книжками, так і не поробивши, як слід. З тим і до школи йшла. Добре ще пам'ять хорошу мала - що схопила на уроці, те в голові й лишалося.
Рочок поза рочок, весна поза весну, та й розцвіла Софія, як вишенька - статна та вродлива. А що була гарна та роботяща, почали задивлятися на неї не те що молоді хлопці, а й жонаті газди та удівці…
Поклав око на Софію один старий парубок. Хотів сватати, та тільки не схотіла вона за нього іти, хоч батько сварив її, та за намовляннями нерідної матері, намагався силувати дівчину, аби вчинила їхню волю - не помогло. Затялася. Батько хоч і сердився на той непослух, та не став наполягати на нерівному шлюбі, пожалів. Адже доньці заледве шістнадцять минуло…
А хлопців файних , що увивалися коло Софії було, хоч греблю гати. Так і роїлися коло дівчини, як мухи коло меду. А вона лиш усміхалася на те, бо серце її мовчало до них. Лише до одного промовляло теплими почуттями несмілими.
Петро був з сім'ї небагатої, але роботящої. Не вирізнявся особливою вродою, лиш серцем добрим і щирим. Середнього зросту та міцної статури, умів гарно грати на сопілці, а ще був охочий і легкий до танцю, як і сама Софія. Отак в танці й зародилося перше почуття - потяглися одне до одного, закохалися. Стрічалися собі любо, тулилися, як ластів'ята, тішилися собі, мріючи про щасливе майбутнє.
Аж з'явився у Петра суперник - високий, міцний, як дуб, з гарною поставою, чорнявий красень Андрій. Веселий, жвавий з дзвінким голосом та дотепними жартами. А як заспіває, то не було йому рівних поміж парубками. Став він до Софії клинці підбивати, та суперника свого тихого і несмілого утискати всіляко, на сміх пускаючи перед дівчиною, та так вдало, та жартуючи, ніби й не навмисне. Підморгував до Софії чорними циганськими очима, а вона шарілася не знати чого і усміхалася, опускаючи очі долу… В танець брав, напівжартома просячи у Петра дозволу. А той, чогось ніяковіючи, не міг перечити. Лише дивився на дівчину сумним задумливим поглядом.
Незчулася Софія, як стало її серце поволі обзиватися до цього насмішника... Петро вступився суперникові з дороги, чи то по доброму, чи, може, де відбулася між ними «чоловіча розмова», тільки зник він з перед Софіїних очей, як дим розтанув… А вона й не жалкувала. В кліп ока заволодів Андрій її розумом, чуттями і серцем. Та ще тілом, бо сталося невдовзі те, чого бояться усі незаміжні дівчата – важкою стала…

ІІ

Поперед батькові очі з'явилися обоє…
- Вуйку Іване, маю до вас справу невідкладну… Хочу просити руки вашої Софії.
- А то чого се така невідкладна справа, хлопче? - Буркнув недоволено Софіїн вітець. – Ще-с відай у войску не служив, а вже женив би-с ся?
- Не служив… Але женитися маю намір твердий. Прошу, вуйку Йване, не відмовляйте-ми в цій просьбі, бо я люблю Софію, а вона мене…
Іван глипнув на доньку, що мовчки стояла коло Андрія і теребила в руках хустину, не здімаючи очей на батька.
- Що є, Софіє? Се правда? Ти хочеш за него заміж?
- Хочу, тату… - Ледь чутно мовила дівчина.
- Ади яке щістє… Катерино, чуєш? Маємо осьди клопіт...
- Який клопіт, Йванку? – Катерина визирнула з комори, обтрушуючи руки від борошна об запаску.
- А дивись забаглось осим двом дітвакам женитись...
- Йой, Боже… А то що є? Софіє, що то є, га?
- Нічого, мамо…
Запала мовчанка, аж чути було як пищать комарі, що нароїлися через відчинене вікно знадвору на світло в хаті.
- Не буде сего, Андрію. – Стиха, але твердо мовив Іван. - Молоді ви ще, се раз. А друге те, що не маю я наміру свою Софію за тебе давати. От тобі мій одвіт! Йди собі, хлопче. Не про тебе ся дівка. Знайди собі другу.
Іван статечно закурив люльку, і випустивши пару кілець сизого диму, примружився на молодих.
- Тату…
- Що, Софіє?
Софія умовкла. Не сміла відкрити рота на батьків спокій. Знала, що не добрий се знак. Бо завжди, коли був дуже сердитий, удавав з себе спокійного.
- Мусите вуйку дати її за мене, бо як не дасте, встид мати будете.
- Що?! – У Івана від злості аж руки затремтіли. – Та як ти смієш мені в моїй хаті такі слова говорити, га? Ану марш мені з-перед очей моїх!
- Тату, в мене буде дитина!.. – Вигукнула Софія і вмовкла, злякано затамувавши подих.
- Матінко Божа! – Заголосила Іваниха. – А се за що така кара! Оце дівочка нам зробила! То за порядного парубка, ґаздовитого, зрілого йти не хтіла, а з осим недорослим дитинку сотворити вспіла!
- Замовкни, Катерино, стуль писок! Нема чого голосити! – Іван скоро опанував себе і прицикнувши на жінку, став щось живо міркувати.
Молоді стояли, як вкопані. Софія тремтіла, але не плакала. А хлопець стояв гордо підвівши голову, намагаючись не виказати свого немалого хвилювання.
- Женитися, кажеш…- обізвався нарешті Іван. – А родичі твої вже про те знають?
- Знають, вуйку.
- І що казали? – Зблиснув недобрим оком старий.
- Казали, що молоді ми ще, але, як така справа, то не боронять.
- То добре. – Мовив стиха. - Буде Софія твоєю. Тілько ніц вам не дам. Ніц, ані кришки…
За кілька місяців відгуляли скромне весілля. Софіїного встиду ніхто не видів, бо була марна, аж світилася. Але злі язики плескали, перешіптуючись поміж себе, що певно така молода худюща, бо в «подолку носить», через те й весілля таке ґальопове Іван з Катериною доньці зробили…
А ще за пару місяців забрали Андрія до війська. А Софія лишилася у невістках коло свекрухи мужа дожидати. Тільки спершу сина, котрого народила в люті морози наприкінці зими, як почала даватися взнаки її доленька люта…

ІІІ

Як приходили вісточки від Андрія, то це була єдина розрада для Софії. Єдина втіха поза безкінечними турботами у чужій хаті, в котрій не знаходила собі місця, неволилася. Аби день до вечора скоротати, хапалася за будь-яку роботу.
Душ у хаті було немало: батько, матір, бабуся немічна напівсліпа, двійко дівчат, старшій було дванадцять, а молодшій вісім, і ще Софія з немовлям. Дитя було прикре, плаксиве. Свекруха Софії кривди не чинила, але й прихильности не виявляла. Невдоволено обзивалася на ті плачі, але забавити внука не квапилася. А Софія марніла собі тихо від туги та недоспаних довгих зимових ночей, падаючи з сили поволі.
Якось уранці, після ночі без сну, випросилася у свекрухи батьків провідати. Добре закутала дитину у теплу перинку і вийшла на мороз.
Гостре повітря перехоплювало подих, густа пара клубками вигулькувала з рота, а сніг радо рипів під ногами, як бігла навпростець стежками попід старими вербами, вбраними в густу поволоку інею, через глибокі замети до батьківської хати. Минала ту зимову казку, зачудованно роззираючись, і чомусь відчувала себе птахою - де й втома ділася… А як ступила на рідне подвір'я – серце мало не стало від хвилювання. «Боже ж мій любий! Яке тут все миле та дороге. Яке рідне…»
- Слава Йсусу Христу! – Привіталася з порога.
- Слава навіки Богу святому, Софієчко! – обізвалася сестричка Ганнуся і кинулася до сповитка, що ховав у собі її племінничка. – Як я скучила за тобою!
Підбігли й молодші діти і, мало не задушивши Софію в обіймах, кинулися захоплено товктися над малим Назарком.
- Слава навіки Богу! – Обізвався батько.
- А де мама? – Спиталася Софія.
- Пішла до вуйни, щось їй від неї спотребилося…
- Йой, який файнесенький! Тату, а подивіться лишень на него, подивіться!– заверещала захоплено сестричка. – Він не спит, тату! Він очками на мене кліпає!
Батько осміхнувся на ті зойки собі у вуса, і гримнув незлобиво на молодшу доньку:
- Не йойкай над дитиною, Ганю. Поплюй і скажи «нівроку», бо ще спати вночи не схоче, плакати буде...
Дитя мовчки сопіло носиком і уважно зиркало на всіх карими оченятами. Іван обернувся до Софії, що стояла коло порогу з величезними, повними сліз очима.
- Та чого-с стала в дверях? Ходи ближче…
- Тату, - мовила стиха, - візьміть мене додому поки Андрій з війська не прийде…
Запала мовчанка. Іван, обмірковував почуте, і видно було, що в душі його йде боротьба. По очах було видко, що шкода йому своєї дитини, але уголос промовив інше:
- Тепер там твій дім, Софіє… Терпи, небого, така твоя доля. Ти хотіла сего, не я.
- Тату, лиш доки не прийде…
Старша Ганнуся, обернувшись до них від немовляти, густо закліпала, відчувши напругу, що повисла в хаті після цих слів. Іван мовчав. А Софія, вловивши в батьковому погляді жаль, що боровся з мовчазною незгодою, ще якусь мить постояла, а тоді згребла дитину у оберемок і вибігла з хати не попрощавшись…

А навесні, як добре потепліло, перебралася Софія з дитиною до Андрієвої тітки, старшої маминої сестри, що була удовицею бездітною. Жінка була добра, побалакавши з сестрою, запевнила, що так буде краще для усіх.
- І тобі буде добре, Олено, і мені не зле. Ти, дєкувати Богу, діточками не обділена. А я буду поміч мати в хаті і рóзривку. І молодичка не буде неволитися – в мене просторо, хоть бери гуляй по хаті.
- Гадаєш, Марисю?
- А певно, що так! Будеш видіти, що так ліпше буде.
- Йой, Боже, Боже… Я де знаю…
- А я ти кажу!
- Та най буде… Аби лиш люди по селі не шемрали, що я невістку з хати вигнала! Бо ти не знаєш, який то є нарід?
- Не бійся. Я всім буду казати, що дуже-м тебе про се просила. Бо таки прошу, Олено. А, як прийде Андрій з війська, то най молоді думают, де і як їм жити...

Не діждала мужа Софія з війська додому …
Звістка про те, що Андрій по закінченні служби оженився в чужім краї, і додому вертати не буде, якимось дивом миттю облетіла ціле село. Марися з болем і неспокоєм дивилася на Софію, а та наругу терпіла мовчки, міцно стуливши вуста, не обзиваючись ні півсловом. Лише вночі гірко ридала в подушку, як гадала, що всі уже сплять і не чують її плачу. Або виходила крадки надвір, і давала собі волю в сльозах і тихому голосінні, бо не могла вмістити муки в обвугленому серці.
- Господоньку мій милий, як я тепер маю жити на світі? Де дітися маю, Боже мій?! – Здіймала руки до зоряного неба.
Аби не мала дитина та не Марисина доброта – вже певно смерть би собі заподіяла. Але Марися була лагідна, як мати. А Софія не сміла образити сю жінку чорною невдячністю, хоч розуміла, що лишатися в неї далі не має ні охоти, ні права. Додому йти не хотіла. Не сміла навіть думати про се, хоч тепер уже батько готовий був її прийняти.
- Май гонір хоч тепер, Софіє! Вертайся додому, нема чого моїй доньці та внукови у чужих людей жити. Чи ти гадаєш, що вернеться ще до тебе той пес шолудивий.
- От через гонір, тату, й не верну. Треба було мене додому приймати, як я просилася у Вас… А тета Марися хоч чужа мені, та не чужа моїй дитині. А що добра до мене і до Назарка, котрого мені вибавила і любить, як свого рідного, то я лишуся в неї. Я дам собі раду. А на него не чекаю, не журіться!
Серце уривалося при тій бесіді, але Софія вперто стояла на своєму. Боліли гіркі батькові слова, огорнені гіркою правдою, боліла й ошукана гордіть і честь спаплюжена, не знати за які гріхи і провини, що знайшла її така напасть.
По якомусь часі влаштувалася Софія на роботу до сільського медпункту прибиральницею. Між людьми за роботою і за хатніми клопотами, хоч тяжко було, а так-сяк перебивалися з Марисею. Грошей у батька не просила ніколи, як би важко не приходилося, але, як помагав на дитину одежиною – не відмовлялася.
Якось покликала Софію до себе в гості родичка її близька, Марія. Молода, але вже заміжня, що мала двоє діток і жила недалечко.
- Прийди коли до мене, Софіє, понад вечір, як не будеш мати роботи, посидимо собі, побалакаємо. Таже нудно тобі десь в хаті лиш з Марисею та й Назарком. А так хоч трошки забуватися будеш.
- Прийду, Марусю, візьму собі вишиття і прийду, зачнеш мені на таку сорочку, як в тебе. – Втішилася Софія.
День попри день, стала Софія веселіти потрошку.
Аж одного вечора, як вертала від Марусі, стрів її на дорозі Петро. Була зима. Софія бігла скоренько додому і хухала на голі руки, картаючи себе за те, що забула дома рукавиці.
Петро вигулькнув перед нею з темноти, як мара, ніби з-під землі виріс, аж сахнулася:
– Йой, то хто се?
- Не бійся, Софіє, то я, Петро.
Від наглої несподіванки Софії аж мову відібрало.
- Я не хотів тебе напудити, Софійко. То так вийшло… Агій, та що мовчиш, ніц не обзиваєшся. – Промовив стиха, усміхаючись.
- Та якось не сподівала-м ся тебе тут, Петре здибати… Таки трохи перестрашив ти мене.
- Відки ти біжиш, серденько? – Спитався зазираючи при місячному сяйві їй у перелякані очі. – Та ти змерзла…
Петро взяв у свої теплі долоні задубілі Софіїні руки. А вона не знала, як має себе повести.
- Петре, мені треба йти… Я кваплюся.
- Не квапся, серденько. Я розмову маю до тебе.
- Яку розмову? – Серце Софії чому схвильовано заспішило.
- Давай, я проведу тебе і побалакаємо по дорозі.
Йти було не далеко. Софія мовчки кивнула і вони поволі рушили. Петро руки її не відпустив. А вона не знала, має забрати, чи йти, гріючись від його тепла…
- Софійко, я не буду багато балакати. Я хочу лише сказати тобі, що люблю тебе, як колись, а може й навіть більше… І хочу аби ти знала про се… Тихо, Софійко, тихо, серденько, не кажи ні слова тепер, - заговорив скоромовкою, як уздрів, що вона спинилася і вже відкрила рота, аби щось відповісти. Притулив лише тремтячі і враз схолоднілі пальці до її вуст, а тоді заговорив далі. - Не мусиш мені вже відповідати. Я наперед знаю, що ти зараз сказати можеш. Тільки не треба квапитися. Я хочу аби ти подумала над тим, що я тобі говорити буду.
Софія мовчки слухала його і відчувала, як зрадливі сльози набігають на очі, і затуляють собою зір, прибуваючи у них скоро, як вода повенева, аж доки не хлюпнули бистрими стумочками по розпашілих, чи то від морозу, чи від хвилювання щоках.
- Я хочу аби ти була моєю, Софіє. За дружину тебе хочу. Мене не обходить, що в тебе є дитина від другого, я буду обох вас любити. - Петро захрип, а відтак перейшов на шепіт. - Лише не відмовляй мені тепер. Не кажи мені нині. Я дам тобі стілько часу, як тобі буде треба. Лише не квапся відповідати, чуєш, серце моє?
А тоді взяв у долоні Софіїне обличчя і, зазирнувши в глибину її заплаканих очей, палко припав до її пошерхлих вуст. Софії аж в голові запаморочилося. Кров стугоніла у вухах і, перебувши якусь хвилю німого заціпеніння, вона рвучко видерлася з Петрових обіймів.
- Спинися, Петре, спинися, прошу тебе! Пусти мене, мені додому треба, там дитина моя і Марися…
- Йди, Софієчко, я не тримаю… - Відпустив її Петро. – Йди, лиш подумай про слова мої…
- Добраніч, Петре…
- Добраніч, кохана…