Тужавіє
душа від того, які метаморфози стаються з колись близькими і,
здавалось, рідними людьми... Чужина відчужує... Віддаляє, відштовхує,
віднаджує від колись свого, рідного, любого, потрібного. Своє стає
чужим. А чуже... своїм?
Моя баба, якби встала, небіжечка, з того світу,
та подивился на сей, зчуженілий, де найрідніші, найближчі не чують
радости і потреби одні в одних, то бідна заплакала би з розпуки, не
впізнаючи своєї рідної крови, що перебовталась, перекаламутилась із
якимось диким вірусом байдужости. Що її нащадки, ще не цілком далекі
помежи собою, але уже цілком не близькі. Втім, вона ще застала початку
кінця...
Сумно, коли нема потреби у спілкуванні, родичанні, сходинах,
обіймах, поцілунках.
До речі, про останні...
Нині настала дивна мода.
Звідки занесена, ким прищеплена? Нині замість привітального теплого,
щирого родинного цілунку є лише, ніби за примус, скупий нахил з
примарним дотиком до щоки "цілованого" чи "цілувальника" із театральним
голосним цмоком у повітря побіч вуха чужо_рідного родича. У сю мить, як
таке трапляється, мені здається я чую, як межи нами спалахує невидима,
але відчутна блискавка, що лупить сухим, тріскучим розрядом між двох,
колись пра-пра-рідних енергостихій. І вже ніколи цим енергіям не
сплестися в туге родинне перевесло, бо волокна його порозходились,
порозлазились, як намоклий під дією води папір...
Ми ще будемо вважатись
родичами. Ще будемо сходитись на весіллях і похоронах з поминками. Може
зрідка, як за диво, пити разом каву і вести світські бесіди ні про
що... Але між нас не буде найвагомішого, найголовнішого у родинних
стосунках - тепла.
І нема на те ради. Бо мало того, що на хоробу є лік,
коли нема охоти до одужання... 2013р.
Адель, все вірно...Я пам'ятаю, як спілкувалися між собою родичі покоління моїх батьків і бабусь, дійсно - тепло, розуміння і непідробне бажання спілкуватися. Долали десятки кілометрів і, до речі, пішки. Уже моє покоління не таке, ми навіть на весілля не хочемо йти, шукаючи сотні причин. Я колись над цим сам задумувався, але до істини так і не дійшов. Чому так трапилося, на якому етапі ми всі розгубили, те відчуття "рідної крові"?.
На жаль, не можу чомусь відповісти на кожен коментар окремо, щось не складається з навігацією на сайті, коли заходжу з ноута... Тому дякую усім хто відгукнувся на малоприємну тему, хто відчув, зрозумів, розділив мої думки. Вірмо у добро, вірмо, що переміни на краще стаються навіть там, де здається усе безнадійним. Була б рада знати, що такі мої вихлюпи емоцій здатні призупинити чиїсь швидкі кроки на дорозі до збайдужіння і відсторонення від свого, рідного, дорогого.
Лесю, яка це ПРАВДА ЖИТТЯ! Це - те спільне, що єднає усі землі воєдино, бо таке явище захопило мало не всіх... І ради на те нема, а, може, й печалитися дуже не треба? Що поробиш, діди жили інакше, так і молодь тоді жила по-другому. Я от слухаю свого сусіда, який нарікає на інших: колись, було, сходилися до купи, розмовляли, жартували і т.д. А тепер!.. А я йому: а що ти для цього зробив - щоб нині було інакше? Чи запросив кого до двору? Чи влаштував які посиденьки? Ні?.. Мені здається, що нині ми чесніші у своїх проявах: спілкуємося не по крові, а по інтересах. Може, більше стали егоїстами, але в доброму розумінні: прислухАємося до себе - з ким нам добре, цікаво, затишно?.. Дозуємо строго час спілкування, а може, й правильно? А щодо "цмоків" - абсолютно згодна, це прийшло з якогось псевдоголівуду... Я помітила, що у школі старші учениці - між собою, при зустрічі - витворяють отакі щоденні цмоки! Або ще гірше - в губи! Дівки! Щоденно, ніби в далеку дорогу!.. Для чого? Мода... Але не будемо їх обговорювати: не хочеш - не роби (це я собі кажу). Кожен час накладає свій відбиток. Ось я в неділю була на поминках по чоловіковому братові. Рік, як помер двоюрідний брат у 56 років. Спочатку були такі поважні, трохи офіційні, а після чарки та тихої розмови, прощаючись, перецілувались усі - як і положено! Щиро, без повітряних "бульок"! І чомусь шкода було розходитися, але - всі ми строго дозуємо своє спілкування: бо соромимося почуттів, і - дуже важливо! - щоб не набриднути... Лесенько, дякую, що наштовхнула на певні роздуми! Це дуже корисно.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
