Як прикро піддаватись почуттям, що кличуть на відвертість самозгубну, щоб потім опинитись між сміттям, вродивши сю дитину позашлюбну - Довіру... Се безпомічне байстря, що буде йти і доленьку шукати в лукавства, вклякле, мов до вівтаря просити милості, а ні, то страти... Аби не мучитись від болю і зневаг, що наче рій осиний пообсіли, допоки не зотліє в сивий прах, відкинута любов і віри сила...
Як незвично, але правдиво з одного боку Ви сказали про довіру. Прикро, коли вона є "позашлюбною дитиною", але без довіри не проживеш... Гарний,відвертий і повчальний вірш!
Тому закохуватися нам сліпо не можна - нам, дурним і наївним поетам і поетесам. Треба спершу роздивитись уважно, пуд солі з"їсти, А тоді вже... Повчальний вірш, Аделечко! Цьом!)))
Сліпо закохуватися узагалі нікому не слід, Ярославе, я гадаю... Розчарування не вибирає кому боліти. Однак мушу зауважити, що мова у даному вірші не про нещасливе кохання, а про зраджену довіру між колись, здавалось, близькими, щирими друзями... Дякую за сердечне тепло!:)
Адель, я занадто прямолінійно сприйняла цей твір... але ж і цікаво вийшло, правда? Так, довіра - "позашлюбне дитя", а я - прямісінько про реальних дітей... Але й ця думка має право на існування, так?..
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
