Вишивата

Вушко двоїться… Вушко голки. Вівдя напружила зір, зібрала до купи свої нерви, що отаборилися в тремтячих пальцях, та й зашилила-таки нитку в голку! Тепер сяде на призьбі, підставить під ранкове сонце уперту зморшку на переніссі, та й продовжить свою приємну роботу. Наперекір сусідам, родичам, листоноші, навіть самому губернатору Коломойському! Віднедавна вони всі перестали з нею вітатися… Ну, Коломойський – то таке, то ладно, він і раніше цього не робив – де вже йому бабу з вікна «Мерседеса» помітити, та вона йому жодного разу й не траплялася… А от всі інші! Оголосили бідолашній війну. Мовчать… У двір не ходять. Оберемками траву через тин не кидають. Раніше, було, коза перебирала: сусідки худобу не держать, а бур’ян же їх не пита, чи потрібен – росте… То вони Вівдину Квітку й балували. А тепер?! Коза потерпає від нестачі соковитого бадилля, а бабі бракує уваги та спілкування.

    І нехай. Нехай! Не ходять до баби… І без них не «скушно»! У хаті – як у церкві. Так, зазвичай, кажуть, коли в хаті чисто. Та ікони на стінах… У Вівді ікони, звісно, є, і віник вона вряди-годи до рук бере… Але в неї – якийсь «театр одного актора», їй-богу. З усіх стін, як зайдете, на вас витріщається… скалиться… хмуриться… «собіратєль зємєль русскіх»! Президент сусідньої держави. Вівдин, трясця, «кумир»… Баба збирала колекцію його фізіономій, випрошуючи в сусідів прочитані газети. А сусідам хіба макулатури шкода? Та опісля зрозуміли: краще було спалити!.. Відтоді шарахаються від Вівді - як від відьми. Дехто пробував їй розповісти, пояснити - про війну, про смерті… Інші ж, як у хату зайдуть, матюкаються – ну, прямісінько перед «образами собіратєля»! Раз, було, портрети сильно постраждали: то сусід Микола - як загріб їх п’ятірнею, то достав аж до тих, що на протилежній стіні! «Собіратєль» одразу скис, оскал зник, і брови – як у «п’єро»… Після Миколиної екзекуції - краватка на вусі й костюмчик - стьожками… Катюга-сусід - за двері, а Вівдя - костюмчик лагодити! Ой, немає клею, і в Миколи ж не випросиш, бо здогадається – на що… Газетні клапті прийшлося обрізати, остався «кумир» без штанів!

    Якось кіно дивилася. Там білявка повільно так балакала, манірно… Але не важливо - як, важливо – що. Вона сказала: «Как страшно жить!..». То, Ренато, ти ще смаленого вовка не бачила: бабі он, страшніше!..

     Чула, що на днях у сусідній школі трапилося. Одна дівчинка, з родини, де, як і Вівдя, ждуть-не діждуться на рідній землі чужої підошви…ляпнула в класі те, що вдома почула… Так оті капосні кільченські «бендерчата» затисли дитину в тісне кільце, стали пліч-о-пліч – не вирвешся! – й на всю горлянку Гімн України проспівали! Воно, сердешне, в сльозах кричало: «Замалчітє!..», аж вуха затикало! Отако дітьові погано зробилося! А вчителі й не втручалися навіть: аякже, бійки ж нема, співають собі на перерві любісінько – те, що вся країна зараз виводить, по коридору нікого з ніг не збивають, і крикнуть нема за що…Наступного дня прибігла мамаша. Верещала, що діти – «падонкі»! Ті мовчки спробували оточити і її… Задум вона розкрила, в полон не здалася, та й хода з класу! Страшно жить, ой, страшно!..

    …Одна молодиця тут є, неподалік живе. Оддавала доньку заміж. Добре все склалося: і грошей на весілля вистачало, і жених у доньки хороший, і свати нічогенькі… Все добре. От тільки в РАГСі, як уже рушник стелили, краєм вуха почула західнянський акцент. «Хто це?», - стурбовано запитала  в гостей з боку жениха. «Ааа, так це ж Ярослава з Миросею. Вони з Дрогобича, двоюрідні сестри свата». – «А сват що… теж  звідтіля?!» - «Ага, він же в нас після армії залишився. Двадцять п’ять років уже, як став тутешній».  А за цією весільною мамою  значився один «пунктик»: чи то страшилок у дитинстві наслухалася, чи відмінницею в радянській школі була… але дуже вже не любила «бЕндерівців»! І не мала ж серед них ні подруг, ні знайомих, ні колег по роботі – нікого! Досвіду спілкування – нуль. А от – «не люблю» - і все!.. Ех, не привіталася вона до баби зайвий раз, не заприятелювала, не поділилася своїми антипатіями… Вівдя зводила б її у церкву Московського патріархату, там би чітко пояснили – за що вона так західняків не терпить, коли вже сама сформулювати не може… Знає баба продовження весільної історії… Ото, як стояла мати, так мало по стіні святкової зали й не посунулася! Не хочу, сичить, аби моїми сватами були західняки! Не хочу – і квит. І пляцка їхнього, привезеного за 900 кілометрів, їсти не буду! Ну, то таке, то просто нерви та емоції… Бунтувала вона тихо: Мирося з Ярославою й не здогадалися, чому весільна мама аж побіліла. Може, шкодує, що донька заміж рано йде?.. Дітей, ясне діло, тоді таки розписали… От не зустрілася їй вчасно Вівдя, от не зустрілася!.. Підтримала би по-людському, по-сусідському – у «праведних» сумнівах… А та молодиця в роздумах ходить-ходить - а діти закохані живуть та й живуть! І сват виявився душевним і гуморним, а зять –  ще кращим, ніж батько! Все, пропала потенційна бабина подруга!.. Якось смикнулася новоспечена теща з сестрою поділитися. Каже: «Я «бЕндерів» не люблю…» - «За що?» - «Не знаю, - каже, - не люблю і все! Я не така, як вони». Сестра їй, не довго думаючи: «А ти Путіна любиш?» - «Та ти що, ні!». Так ти ж, каже їй сестра, справжнісінька бандерівка! Та мовчала днів зо три: роздумувала. А тоді каже: сестро, ти мудра жінка, так і є! З тих пір, зараза, ходить щаслива!..

А от Вівдя – нещасна. Мало союзників. І побалакать ні з ким. Правда, є в неї племінниця – хааароша!.. Тільки вона в місті живе, часто не побачишся. А часто й не треба. Хай і рідкісні зустрічі – зате які! Ось, передостаннього разу, 17 квітня це було. 2014 року… Вікторія – грамотна, освічена, психологом працює (в обласній бібліотеці). Коли Вівдя провідала племінницю на робочому місці, - та готувалася до важливого заходу. Вікторія показала тітці свої, як вона каже, «наброски» - доповідь на тему «Патріотичне виховання підростаючого покоління». Для бібліотечного семінару… Оце так Вікторія, ну, вже ж потішила стару! От маладець: наше насіння, наше й коріння! Пише російською, конєшно (аякже… недарма в українському університеті навчалася!), далі в перекладі: «Патріоти – це люди, в яких нічого не складається в житті: ні з професією, ні з кар’єрою, ні з особистим життям, зокрема - з сексом (ух ти, як загнула! У баби якраз з усім цим напряг, то, певно, й Вівдя – «патріотка»?!)». Вони, пише Вікторія, знаходять ідею, і сублімують свою енергію в неї… Віко, Віко, ти, мабуть, підвищену стипендію отримувала?!. Далі племінниця додає (тут уже й Вівді не зовсім зрозуміло – навіщо?!): прикладом, каже, такого «патріота» є… Богдан Ступка. Правда, поправляє сама себе, він був справжнім професіоналом, мав державні нагороди і звання, створив добру родину, заснував акторську династію… Тобто, на невдаху-«патріота» явно не тягне! Зате, твердить Віка-психолог, у нього ролі були…тільки позитивні: грав одних лише благородних українців! Вікторіє, тобі навіть тітка скаже: ні сіло, ні впало… Вівдя підслухувала за дверима, як проходив бібліотечний семінар. Одна… «семінаристка», «опонентка», блоха проти психолога, кинулася - чи то захищати особисто Ступку, чи скопом - усіх «патріотів», але налетіла на професіонального бібліотечного психолога, на Вікочку мою дорогу! У мене, каже, око від вас смикається - від паскудної «псевдо-доповіді, псевдо-проповіді»… Каже, паразитка, що Богдан Сильвестрович грав не тільки позитивні ролі. Він, мовляв, і «поганим генералом» був - у фільмі «Водій для Віри». І збоченця старого зіграв – у фільмі тієї білявки, що жаліється «как-страшно-жить»… А племінниця золота на те: «Я свою консультацію готувала, як ще не було Майдану! А те, що надворі квітень 2014 року, - це суті не міняє». Ну, ясно, думає баба, після чого б та «суть» помінялася, як у голові нічого не помінялося?! А ще Вікторія Миколаївна «загнула» про футбольних фанатів! Що й не «патріоти» вони зовсім – а хулігани, рознощики порушення дисципліни! І правильно, Вікусю, так їх! У квітні 2014 року тільки так і треба казати! Після всього, що вони вчинили!.. А то ба, розпустили пір’я: парад вишивааанок, прапорці  (та не червоні, як у Вівдиній молодості-зрілості, а оті, нинішні, жовто-блакитні!)… Коктейлі Молотова, понімаєш, бруківка… Через вредних фанатів, що одну кричалку вигадали, баба морально постраждала, зганьбилася - на всеньке село! А було це так. Стара не відремонтувала вчасно телевізор, інтернету не мала, от і «прозівала», як уся країна пішла дуріти під музичну футбольну кричалку! Ну, не чула баба її, і квит! Може, вона одна така на всю країну й лишилася!.. Вийшла за двір, а в неї на воротах – якісь загадкові літери: «ПТН ПНХ!». Думала, думала – і придумала: «Путін» - ПТН! Замітьте: стара сама додумалася, без підказки… А далі… розшифрувала по-своєму, як у церкві чула: ПНХ – це «принеси нам хороше!». Баба  зраділа власній здогадливості, та й вирішила увічнити лінгвістичне «відкриття»… масляною фарбою! Виведені бешкетниками крейдяні букви старанно обвела яскравим синім кольором – ну, який був під рукою… На ранок прокинулася знаменитістю!.. Сусіди вирішили - стара «перекувалася», перевиховалася!.. Привіталися з нею, посміхнулися, само собою - кричалку озвучили – ну, в надії, що й баба підхопить!.. Отака оказія приключилася – і все через тих «патріотів-футболістів», нестерпних «ультрасів»! Відтоді, як почула вперше слово «ультрас» - нове лайливе слово з’явилося у Вівді. Тепер і коза, як у шкоду зайде, то не інакше, як і вона – «ультраска» триклята!.. А відносно бабиної персони – мелють щось незрозуміле: «Вата», - кажуть услід… Маючи явний нахил до лінгвістики, Вівдя придумала: «Вишивата». Ось, сидить тепер на сонечку, споглядає калиноньку з вербиченькою, милується сільським українським краєвидом, вишиває чергового рушничка – на черговий портрет «кумира-собіратєля»!..

    Якось прочитала вона інформацію, що в сусідній державі виготовили золоту іменну медаль, вагою в кілька кілограмів, а на ній – тиснений теж золотом, давно милий серцю  «комплімент»: «Собіратєль зємєль русскіх». Помилувалася в уяві, аж заснула швидко… І сниться бабі, що вона - не людина, а стерх! Птах отакий, білий і окрилений! Одухотворений!.. Аж раптом… птах з розумними очима стає геть ніяким, він не може зрозуміти, чому його в польоті направляє якесь «хуйло», одягнене  у білого скафандра?! Воно летить на дельтаплані, озирається, моргає, шкіриться, киває: «Давай-давай!»… І стерх - прямо на висоті, на набраній швидкості – від такої наглості ціпеніє! Ось, земля вже близько… все, капець стерхові!.. Вівдя прокинулась у холоднім поту, сіла, стрепенулась, ніби справжній чорногузів родич: хух, наче б то вижила… А як же… отой, чи оте… що вчило її літати?! Треба лягти мерщій у ліжко. Кажуть, чим швидше це зробиш, - тим швидше сновидіння повернеться знову, і можна буде «додивитися». Так воно й сталося… Тільки бачить Вівдя: дельтаплан шурує без «поводиря», один пустий реп’яшок скафандра теліпається на вітрі!.. А розумні стерхи - вже далеко за горизонтом...

                                                                                  Лариса Омельченко.

                                                                                     30.07.2014.