Посеред панічної напруги
Публіка стривожено чека…
Раптом у дверях – високі груди,
І хода – упевнена й легка.

Хтось згадав приречено про "кризу",
Хтось зітхнув, що зарплатні не жди… 
Плід же пишний взяв собі і визрів –
Що йому плітки про холоди,

На тепло голодні батареї,
Що ребряться, мов охлялий кіт;
Про дешевий газ – як панацею,
Та про збанкрутілий цілий світ…

Груди рвались світ цей обігріти -
Вродою ударить по зимі…
В нас іще аґукатимуть діти, 
Ми ще повеселимось самі!

Бо, коли такі є поруч вишні - 
Хай їй грець, тій " кризі ” - лиш кохай!
Думаю, милується Всевишній:
Бачить, як заткнувся штучний "рай".

То Памела Андерсон торкнула
Пазухи принадний силікон,
І пігулку подиву ковтнула:
«Ви погляньте на ту жінку, он!..

Що то за коріння, що за гілля?!»
Ах, Памело, "еталон краси"…
Атомом обпльоване довкілля,
Не знайти в нас чистої роси,

Не ковтнуть нам справжнього озону,
Замість нього – харкотиння труб…
Є радіаційна мертва зона,
Але й там – живі ялини й дуб.

Коні здичавілі розплодились,
Риби, птахи, квіти, бур’яни…
Заздрити Памела притомилась:
Справжні груди – нереальні сни!..

Заспіваймо ж Величальну грудям,
Поглядом простелемось услід:
Годувальницею є, була і буде –
Винянькує жінка цілий світ!

15.12. 2008 р.