Томатна месниця

Баба Тоня – давня фанатка районної бібліотеки. Дуже читати полюбляє! І досі в її пам’яті - деякі новинки літератури, які свого часу вразили уяву… До бібліотеки вона вчащає, коли назбирується в’язочка запитань, на які в своїй голові не знаходяться відповіді. Тоді старій здається, що вона ті відповіді знайде у шановній бібліотеці…

Нині баба Тоня вишукує книги з більшим шрифтом. Літа… Але є такі книжки, в яких літери хоч і великі, та вона не візьме їх до рук, хай би за це й приплачували!.. Ці видання розкидані по всьому фонду – відповідно алфавіту. Раніше стара на них просто не звертала уваги. Коли ж прийшла війна, то, за бабиним розумінням, і бібліотека в державі Україна, і читачі в тій українській бібліотеці – ніхто не має стояти осторонь…

Баба чекала-чекала: коли вже дівчата приберуть з фонду отой мотлох? Той, що «бойовиком» називається? З прапором держави-агресора на коленкорі?! Отой, що прославляє «бойову міць і силу» армії ворога?! Того, що знищив стільки нашого люду, захопив нашу територію?! Не діждалась від бібліотекарів баба. І вирішила діяти самостійно…

Так уже було в її біографії, і не раз. Оголошення про «розкішний» відпочинок в анексованому Криму по всьому місту зривала? Зривала. Найбільшу за розміром об’яву про той Крим зафарбувала? Ага, було. Сусідку-сепаратистку, яка Путіна на покуть причепила, ганяла? Ганяла! Навіть коза «сєпарська» тоді постраждала: патріотична баба Тоня їй свіжої трави через паркан не перекинула… І багато ще всіляких відчайдушних вчинків за бабою числиться. Додати до них ще один – чи старій звикати?..

Бібліотекарка відмітила дивну пропажу:  наче ж заходила баба на абонемент, а от – немає! Чи привиділось?.. А, нехай, подумала, піду чаю поп’ю…

А баба Тоня тим часом діяла. Сама собі здавалася підпільницею на завданні. Тихо-тихо, на старечих «шпиньках», зносила в одне місце ті «агресорські» книжки. Видавництво у всіх спільне, московське… На ходу прочитувала назви. Ооо, за ними можна скласти літопис нинішньої війни! Хоч і написані ці російські книжки раніше, ще до окупації частини рідної Неньки, та вони й нині надзвичайно сучасні!

Ось повний список того, що баба власноруч, так вправно, «вилучила». Причому поскидала на підлогу хаотично, та коли читати назви від найнижчої книжки до верхньої, то виходив цілий текст короткого оповідання, тема якого - «російсько-українська війна».

«Инстинкт бойца». «Особая миссия». «Жажду утоли огнём». «Стальное чистилище». «Спец по невозможному». «Симметричный удар: русская партия». «Офицерская доблесть». «Жестокая блокировка». «Батяня. Бой против своих». «Силы быстрого развёртывания». «Десантники не сдаются!». «Батяня. Приказы не обсуждаются». «Не все вернутся». «Батяня. Лесной дозор». «Бой местного значения». Позывной «пантера». «Сюрприз для воинов Аллаха». «Братья по оружию». «Удар «Стрелы». «Марш-бросок». «Парни в бронежилетах». «Морские дьяволы». «Терминатор из глубинки». «Боевой амулет», «Гордость спецназа». «Чёрный беркут». «С открытым забралом». «Разрешение на штурм». «Два шага до катастрофы».

Отаке от вийшло войовниче «оповідання»! Насправді, подібної російської «патріотики» у фонді значно більше. Тут названо  тільки те, що бабі вдалося наскладати.

А люди ж – українські люди, громадяни України – брали це читати, уявляєте?! Чи не щодня чули  про бойові втрати… А потім ішли до бібліотеки й просили: «Дайте мені… бойовик!».

Бувало, баба Тоня ледве стримувалась, щоб не крикнути: «Тобі, хлопче, гострих відчуттів не вистачає?! «Бойовика» тобі бракує?!» Баба знала, що в такому випадку треба робити, але мовчала…  Бо старше покоління само мусить розгрібати все, що накоїло, а не молодих до цього під’южджувати… Он, по телевізору, реклама йде: дорослі мужики… в танчики віртуальні граються (стара знала значення слова «віртуальний»). І це в той час, коли не іграшкові, а справжні танки пруть на Батьківщину, на голови вояків, які сидять у бліндажах, чи на плечі цивільних, які ховаються у підвалах!..

Одного разу баба не втрималася, зробила зауваження матусі та її двадцятирічному синочку:

- Що ж це вас так тягне про доблесть російського війська читати? Чи не знаєте, з ким іде війна?! Чи вас це не стосується?!

На що отримала вражаючу відповідь:

- Так українських же «бойовиків»… немає, не написано!..

 І правда, замислилась баба, немає в українській літературі жанру під назвою «бойовик». От немає, і все! Бо українці – мирна нація. І це добра ознака, як на бабин, взагалі-то, мирний норов. Несправедливість нинішнього буття, агресія держави-сусідки, оті її розбійницькі «анексії-окупації» зробили стару такою непримиренною…

Та над цим роздумувати Тонька буде потім, на те в неї довга ніч є… А нині треба діяти! Бо вже замучили ті бібліотекарі своєю «лояльністю-бездіяльністю»! «У нас тут… аполітичний заклад!» - якось відрубала старій бібліотекарка. І баба тоді оторопіла: та що ж це робиться, людоньки?! Чому в Києві, в музеї-квартирі Михайла Булгакова, ось таку об’яву працівники вивісили: «Уважаемые граждане, вход сепаратистам строго воспрещён!». Російськомовну об’яву, між іншим! Небайдужі люди показали свою громадянську позицію, і тільки. А в цій бібліотеці, яку так любила баба Тоня, куди завжди вчащала і всіляко підтримувала, творилось отаке неподобство! В книжках з яскравими коленкорами оспівувалася «доблесть» і «честь» ворога. Обкладинки майоріли синьо-біло-червоними прапорами, автоматами Калашнікова, тельняшками та беретами…

Треба, треба вже діяти, вкотре за останні роки вирішила «підпільниця».

Вона-бо, як та нишпорка, все чула і все бачила. Он, покрівля продірявилась. Деякі полиці водою залило. Бібліотекарі між собою перемовляються: залиті дощем книжки списуємо, акт на зіпсовану літературу  складаємо…

«То що мені заважає до того акта ще трохи додати?» – подумала баба, та й витягла з важкої торби заготовлену «зброю». Це були… два трилітрових бутлі томату. Ще теплого, свіжозвареного! Бо сезон же…

Ех, працьовита бібліотекарка не встигла: мотнулась поміж стелажів, «вредну» бабу шукаючи («Таки має тут бути, мені ж не приснилося!..»). Мотнулася, авжеж, тільки недостатньо моторно!.. Коротше, Тонька виявилася проворнішою: почувся гуркіт, дзвін битого скла, хлюпіт, і аж наче… літнім борщем запахло!..

Бібліотекарка в шоці: любі книжечки, що користувалися попитом та                  вряди-годи давали «відвідуваність і книговидачу», оті палітурочки з російськими «батянями», ворожими «комбатами», сусідськими «термінаторами» - разом з їхніми «амулетами» і «бронежилетами»… все попливло на хвилях томату! А позаяк Тонька робила сік, старанно чавлячи помідори через тертушку, то й продукт у неї виходив густющий, з добротною м’якоттю. «Хороооший! – високо оцінила баба свою роботу, і тут же зайшлася в театральному плачі:

         - Ой, дівчаточка, що ж це воно вийшло?! Ой, і так же помідорів мало посадилааа!.. А виростила ще меншеее!.. А тепер ще й банки побилааа!.. А вони грошей стоють!..

         Баба впала бібліотекарці на руки, гальмуючи її рухи, блокуючи «противника» за всіма писаними і неписаними військовими правилами… При цьому позиркувала на підлогу: чи достатньо томатним соком промастила, чи не кинеться інша моторна отой безлад відтирати?..

         «Підпільна операція» пройшла досить успішно. До бібліотечного акту додалися ще двадцять дев’ять зіпсованих червонястих книжок. Ніхто в старечу щирість, звісно, не повірив. Але змовчали. Всі давно вже чули про подібні бабтонині витівки. Дехто, непатріотично налаштований - в селі, та й у місті - від неї жахався!..

         Життя ішло вперед, до Перемоги. Інакше й бути не могло! Адже в скарбничку омріяної Перемоги додалася ще одна краплинка небайдужості!

                30.07.2016.