Обіцяв (аж по тілу мурашки!), Що зробить кохану щасливою, Буде ніжний і гречний – Щоранку, щоднини, щоночі!.. А вона, ніби пташка - Весняна, утомлена з вирію, Вила шлюбне гніздечко, Ростила синочків і дочок. …Він усе їй віддав – Аж зігнулась під гирею щастя! Клопоталася вічно (Ну, навіть за бурі магнітні)… Пригадає, бувало, Як він їй колись обіцявся, Та й підставить, вже звично, Терпляче чоло під три вітри… В вишивАне озерце Законного шлюбу ступили – Із думками про щастя, Яке малювала уява… Добровільна галерниця й досі веслує щосили, Він же (хай йому трясця!) На промені руку наставив… А дружина радіє: «Така допомога, повірте!» - Але їй невтямки, Що усе ж може бути інакше… Туркотливо й турботливо Піт чоловікові витре, «Ой, спасибі, коханий! І що б я без тебе?..» - прокаже…
Ні... Я зі своїм феміністичним поглядом, ще до весілля розділила домашні обов"язки на "твої" і "мої". А похвалити чоловіка завжди потрібно, без цього ніяк.
Життєво... А скільки ж такого буває! Від коханої до добровільної галерниці - один крок, чи не так? Але й від чоловіка тут багато залежить. Гадаю, такої долі, яка зображена у Вашому вірші, собі жодна жінка не хоче. Може, далеко не одна згодна на неї, але щоб бажати... Твір сподобався. Не те, що в ньому викладено, а майстерність написання, важливість порушеної проблеми.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
