…По тобі – сонною зміюкою - худа, волохата нога. Спершу напружену литку окуповує одна така «гадина», далі – «кодло»: колишній законний чоловік копошиться всіма своїми кінцівками, сміливішає, хапає… за що поцілить, «вальсує» з твоїм підробно-здивованим тілом - у нічному, соромливому (чужий же!), забутому вашому танці… Нехай буде так, вирішуєш ти, нАщо ж «добру» пропадати, коли вже потрапило тобі до ліжка?.. Ось, приїхав доньку з сином одвідати, аж із далекого Петербурга. Чи то з грошима в нього не густо, чи такий «економіст», чи, мо’, й справді, надіявся, що йому тут щось «урветься»… але до самої ночі м’явся. Шукати готель не йшов, та й де у вашому селищі, що чомусь іменується «містом», отой готель?.. А тут на трьох – одинадцять квадратних метрів, дитячі ліжка у два поверхи… Звісно, можна було покласти гостя-татуся на підлогу – ні, ти ж умостила біля себе… вкотре пересвідчившись, що ти справді – щира падлюка і велике стерво, але… про це будеш думати завтра – в обіймах нового обранця… Прошелестіла твоя далека юність, перемерзла десь там, на ленінградських провулочках та місточках… Свого часу Радянський Союз плекав моду на студентську, точніше, абітурієнтську міграцію: чи не кожен шкільний випускник міг тоді тицьнути пальцем - у будь-яку точку на мапі неосяжної країни, і сказати: хочу навчатися тут! І їхати за своєю забаганкою за тридесять земель, і відважитися на екзамени, ще й подекуди бути зарахованим (зарахованою), отримати гуртожиток, а згодом – і диплом. А ще, як пофартить, то й гарного жениха (наречену) знайти - з міською, а то й зі столичною, пропискою… Цікаво, що ніхто не питав, ось хоч би й тебе, Іринко: ну, й чого ти, дівчино з Західної України, з невідомої росіянам Волині, так волієш стати медсестрою – та не деінде, а завдяки Ленінградському медичному училищу? Чи десь ближче тобі радянська влада нічого не збудувала?! А коли ніхто про це не питав, та офіційно не забороняв – отже, й можна було, і то добре: є нагода сільській дитині світ побачити … Якась, забута нині, команда телевізійних «веселих та кмітливих» лишила по собі нетлінний вираз: «Главная цель образования для девушки – образовать семью». Отак і ти: шельбех! - у вир ленінградських пошуків… «Вир» - то дуже гучно сказано, бо хіба то «вир» - так, калюжка на вітрі… Де ж «чужинкам» - та стільки ж корінних ленінградців надибати?! А лиш цього ти, нахабна студенточко, й хотіла: щоб тільки - ленінградець! Ну, коли вже не трапиться «корінний», то не погребуєш і колишньою «лімітОю», але щоб – з квартирою та пропискою! Краси чоловічої не шукала, бо то занадто: щоб і те, і оте, і все – в одній особі! «Красу», Ірцю, шукатимеш в іншому місці, головне – заміж, доки ще не кінець навчанню, та не час твоєму розподілу… Жених той… чорнявим уродився… і це, на твою думку, єдине позитивне - в його понурій зовнішності. Та й «посаг» в обранця аж надто скромний: однокімнатна квартира – на двох із мамою! І не кидалася б ти, Іринко, в сумнівний «розрахунок», бо він же, той «розрахунок», і нулем не зачепився в ленінградській свекрушиній халупі… Щоранку, по-солдатськи швидко і вправно, згрібалися до купи два розчепірені дивани: свекруха складала свій, невістка – свій. Інакше було не можна, бо – не проштовхнутися… Але прописка в Ленінграді, хай і під зубний скрегіт нещасної свекрухи, тобі, хитрунко, таки дісталася! Свекруха й сама була з колишніх заїжджих «лімітчиць», та це було так давно, що свідки свекрушиної «ганьби» вже нічого й не підтвердять: хтось помер, хтось виїхав за кордон, а хтось навмисно втратив дружні зв’язки, затерся поміж корінних мешканців північної столиці, засів у своїй законній, отриманій років через сто, квартирі (чи кімнаті в комуналці), та й сидить собі тихенько…щоб і його менше хто згадувало… То ж свекруха могла сміливо ходити півнем… ну, тобто «куркою», яка впевнена, що висиділа золоте яйце! …Нічим оригінальним ви, новоспечені молодята - Ірочка з Альбертиком - не вирізнялися: очікувано взялися виживати з житлоплощі законну господиню. Точніше, ти, Іро. Безвільний Альбертик – за тобою… Живосилом запхали жінку в безтямне заміжжя: Світлано Наумівно, ось погляньте, який мужчина – цей Ваш… (якесь ім’я було штучне: чи то «Авангард», чи… «Ар’єргард»!..). Кажете, зовсім не Ваш він?! А з якого дива ми вас обох застукали… під простирадлом… у цій кімнаті-насінинці, де скоро зовсім нестерпно стане – хай тільки на світ з’явиться Ваш онук… невчасно ж ми з Альбертиком прогулянку скоротили, ой, як невчасно! І не робіть такі очі: що ви ото під тим простирадлом… з «авангардом»… робили, га?! То ж тепер мусите йти заміж, і нікому не цікаво, чи Ви цього хочете! Бо у Вашого обранця - двокімнатна квартира в центрі міста! Сам казав. І на диво покірна свекруха таки «скакнула»: з гріховного «простирадлового ар’єргарду»… аж у шлюбний «авангард»! Та - прикра несподіванка: жених з «передовим» ім’ям, ніби «перехідний вимпел» у соцзмаганні, перекочував з ліжка загадкової жаданої квартири – прямісінько в ліжко свекрушине! В найпрямішому сенсі. Про двокімнатне добро цей хвалько майже не збрехав (справді, там жив), якщо не брати до уваги, що то – законна площа попередньої, не розписаної з ним, співмешканки… Отак і приплив «авангард» - на їхні вбогі метри!.. Ленінградське існування Ірці перетворилося на ще багатолюдніше пекло! Хоч, попри це, за два роки вони з Альбертиком уже колихали аж двох дітей! Авангард ледь терпів. Та мужньо тримався… Вночі свекруха пірнала обранцеві під руку, мовби шукаючи рятівного прихистку, сама ж – на диво розквітала, розквітала!.. В тебе, Іринко, рука легка (чи язик гострий!), коли ти отак немилу родичку ощасливила! Рідня залягла в окопи: хто ж першим не витримає?.. Правда, на це чекали всі, окрім свекрухи: їй і в тісному «бліндажі» жилось охоче: Іринка з подивом ловила на собі вдячний погляд… Що ніяк не завадило українській невістці «потягти рябка» на малу батьківщину: ленінградська «перспектива» виявилася нульовою… А вдома скоро гахнув Чорнобиль. У статусі постраждалих від аварії на атомній станції ви втрьох – ти, Іро, та твої син із донькою – приїхали до маленького містечка на Дніпрі. Сюди ж, у крихітну гуртожитську кімнатку, й навідався був твій колишній, чорно-бліденький Альбертик. І не твій він зовсім, а вже чийсь законний чоловік. І не потрібен же тобі, і діти від нього давно відвикли, хоч і приїхав саме до них… А от забагло саму себе потішити: я ще жадана… він не відмовиться… не зможе, не посміє! Не посмів. Як і чоловік кращої подруги… той теж відмовитись не посмів. Зааагруз!.. А було це так. Маленьке придніпровське містечко прийняло тебе, Ірцю, як рідну - поділилось чим могло: сімейний гуртожиток – хай і «дупельце в трухлявому дереві»! - та все ж житло! Тутешні й цього дочекатися не могли, з тещами-свекрухами багаторічно гризлися… А тобі – на! Робота постраждалій від Чорнобиля потрібна? – та будь ласка, медсестрою в дитячий садок! І за жіночою дружбою серце ниє? Нааа тобі й дружбу - он, як ви гарнісінько з тією вихователькою зійшлися, одні щирі цьомики при зустрічах: «як ся маєш?» - «спасіба, харашо!» (а подругу задушевну, Танічку, чоловік привіз із строкової служби, аж з Уралу. Чотирнадцять літ прожила на Дніпрі, а слова по-українськи вимовити не може. Тобто, не хоче. Що не завадило їй працювати у державній виховній дошкільній установі. А в нашій країні це «завадою» ніколи й нікому не було – хоч у народні депутати йди! І таки йдуть…). «Іра, сіли на ісходє, всьо надоєло: своєго жилья нєт, у свекрові ютімся… Сколько ето будєт продолжаться?!», - і ти, вірна подруго, скоротила їй термін того ненависного перебування… Не полінувалась налагодити контакт з одним знайомим, та не свій «контакт», а Танічкин - умовила ту на побачення: ой, мужчина безтямно закоханий; відколи донька з дитсадка пішла в першокласниці - місця собі не знаходить, все зустрічей з вихователькою шукає! Ладен уже другу дитину дружині зробити – тільки б з дитсадком не розлучатися! А поки воно, ненароджене, та ще й не зачате, виросте… може, не будемо цього мужчину мучити? І тобі, Танічко, якесь «разнообразіє в жизні»!.. «Ощасливлена» не примусила себе надміру вмовляти. Взяла ключ від Ірциного «дупла»… Все вийшло краще, ніж вона сподівалася! Навіть «получіла удовольствіє» - вірній подрузі потім відзвітувалася… Ірцю, а ти - тактик і стратег: діждалася, поки Танічка звикне до нового дивного становища, повірить у власну ексклюзивність, почне «дєрзіть» чоловіковій матері, чого раніше ніколи не допускалося… Оце так, подумала свекруха, у невістки, певно, «зіркова хвороба»: будь-кому в очі дивиться й не відводить, та ще й може повною тарілкою об стіл грюкнути! І свекруха притихла… Неуважний чоловік – і той переміни помітив… Дія друга твоєї, Іро, «вистави» (як і все в цій історії) - банальна і проста: відкрити «сувору правду»! «Не віриш?! То нааа запасний ключ, відкрий, не стукай…». Дія третя: чоловік втішається в підставлених обіймах Іринки, а, впіймана на гарячому, його зрадлива дружина перебирається на найману квартиру. Він затіває процес розірвання шлюбу, вона - силкується відсудити метри свекрушиної приватної хати, бо з Танею все-таки - неповнолітні діти. А в «глуш», в «дєрєвню», на Урал - кому захочеться?.. Хай там як, а ти, Іринко, своєї мети досягла: чужий чоловік - віднині твій чоловік, а діти вводять в дію блискавичну «операцію» під кодовою назвою «Папа». «Тато» - це на Волині, у бабусі з дідусем. А тут цей дядько звичний до «папа»… Вчора біля нього крутились інші хлопчик і дівчинка – а йому яка різниця?! Тепер ми - його діти: так мама сказала! Цікаво, що новоприбулий «папа» й не опирався, до рідних дітей не ходив, до себе їх не гукав… І все б воно нічого, витримала «розлучниця» й короткотерміновий осуд колег: усім дитсадком відверталися, допоки… допоки не звикли! Справді, нащо в чужі справи встрявати?.. І нічний «номер» з нежданим петербурзьким «гостем» минувся безкарно, бо якраз тоді новий обранець тимчасово змандрував - у водійське відрядження. І сусідам по гуртожитку пельки вчасно закрила – гордою поставою своєї голови! Голови… яка тепер, цієї миті, ніяк не виборсається з халепи! Ця триклята Танька діждалась тебе, горе-подружко, біля під’їзду, та й пригадала «скази» далекої уральської бабусі: про те, як ворота коханкам дьогтем обмазували, та що там дьогтем? – чимось, що «запашніше»! Як двері гулякам проволокою закручували, щоб ті на ранок до колгоспної роботи не вийшли… Всі «рецепти» боротьби з «блудом» були інтернаціональними: про таке почуєте чи не в кожному тутешньому, не уральському, селі… «Варіант третій» бабусиних повчань прислужився на практиці: онучка впіймала нещасну – серед білого дня, перед купою свідків! – миттю задерла їй рясний і довгий поділ літньої спідниці, та й… зав’язала на голові міцним морським вузлом – як брат-моряк ще школяркою навчив! Юрба заціпеніла, даючи собі зайву секунду дивно-дикого задоволення - споглядати…Треба ж, подумали люди, дати вихід жіночим емоціям: нехай покинута дружина хоч на мить вивищиться над обставинами… Далі довелося вже втручатись: поруч повитріщалися зацікавлені діти… Танюшці ж підіперла рідкісна удача: дружина «дитсадівського шанувальника» ніколи в житті не мала братів. Не те що моряків – взагалі ніяких…
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
