Куди не глянь – навкруг питання гострі. Допитливість – найбільша із покар. І кличуть сни на незнайомий острів, яким, напевне, є Мадагаскар. І сняться вже не смітники й паркани, й прикриті снігом хижі бур’яни, а світлі острови та океани, на кволій пальмі – випрані штани. Заскочивши в мороз, що впав із неба, гартують язики і плачуть пси. А хочеться, щоб все було, як треба, гармонії нам хочеться й краси. В тім парадокси буднів навіжених, що з кола їх не вирвешся ніяк, що гривні не плодяться у кишенях. Це, як відомо, вже невтішний знак. Анатолій Шкляр. Таке життя… // «Віртуальний потяг»: Поезії. – Дніпропетровськ: Січ, 2007. – с.35
Допитливий такий я, аж нівроку, хоч риса ця – найбільша із покар. От добре було б чухнуть на півроку на острів – зветься він Мадагаскар.
Раніше заглядав я за паркани, виносив щось поживне з смітників. А зараз мене ваблять океани – на острів екзотичний захотів.
Бо наше вже таке марудне стало: оті сніги, морози, бур’яни, оте набридле, хоч і рідне, сало… А в них – на пальмі… випрані штани!
Чому мене так вразили холоші? (Подумаєш: висять собі – і хай) А тому, що усі там голі й босі, то спробуй ще – прання те пошукай.
Упав я на «мороз»: не розумію, чому навколо скімлять наші пси?.. Я мрії про Мадагаскар лелію – так хочеться бананів і краси!
Але чомусь і з цим не дуже вийшло, бо пальму ту я кволою узрів; штани висять, немов на шиї дишло… Не буде на тій пальмі врожаїв!
От парадокси буднів навіжених! Я розраховував, що буде саме так: що гривні самі лізтимуть в кишені… А їх нема – і це невтішний знак.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
