Моє

Я була на Майдані на Різдвяна свята – 6-7 січня. На вокзалі квитків у плацкартний вагон не було, довелося брати купейні – в обидва кінці... Дорога обійшлася в півтисячі, та це не спинило (благо кредитка була з собою). Їхала одна, трохи збентежена попередньою відсутністю компанії. В Києві живе землячка, чудова, добросердечна людина, яка чекала на мене і брала до себе на ночівлю. Після вокзалу я поїхала одразу до неї: район неблизький, десь між Русанівкою і Позняками...

На Майдан потрапила 6-го, опівдні. Спершу побачила барикади, потім намети... Ось хлопці рубають дрова, відчутний запах диму... Я ще не роззирнулася, була спиною до Майдану, бо вибралася з підземки на протилежний від Майдану вихід. Раптом побачила Ялинку... найкращу в світі Ялинку!.. І заплакала... Телефонувала додому, в сльозах повторюючи: «Все правда!..».

Йшла поміж людей і наметів, читала написи... Наметів багато, і стоять вони тісно. Поміж них – охорона. Питаю, чи можна пройти, і чую  доброзичливу відповідь: «Так, будь ласка!».

Мені підказали, де знаходиться намет «Дніпропетровськ». Скоро я знайшла його - на 4-й лінії Хрещатика. Там розташувалися мої земляки. Намет стоїть зовсім близько до Козацької Залоги, де несе вахту козачий загін самооборони. Це - четверта сотня Війська Запорізького Низового з м.Січеслава (Дніпропетровська). Вона охороняє барикади з боку Бесарабської площі.

З-поміж земляків зустріла добрих знайомих: бачилися на мистецьких акціях - презентаціях книжок, літературних фестивалях, на святкуванні шевченківських днів... Приємно було познайомитись і з новими друзями – мешканцями Дніпропетровщини. Тут я знайшла близьких по духу людей.

6 січня йшов дощ, навіть намокли скельця моїх окулярів... Козаки позичили землякам плащі, це полегшило пересування Майданом.

А ще в нашому наметі відбулася «поетична година»: я читала свої вірші, дарувала друзям, на згадку, свої книжки...

Всі два дні відчувала тільки добро, на всьому Майдані - ніяких прирікань, претензій чи чогось подібного. Всі дуже чемно одне до одного ставляться. Але неприємно вразили дівчата, по-новорічному вдягнені в костюми казкових персонажів. Спочатку вони охоче з вами фотографуються, а опісля повідомляють, що їм за це... треба платити: вони-бо студенти... Витягаю деякі гроші: купюрою не задоволені. Витягаю ще... Надалі на фотографування з подібними «мікі-маусами» ми вже не погоджувалися, хоча вони й пропонували... Епізод другий: літня дамочка, певно, киянка: під пахвою тримає котика, і - не просить, а просто вимагає – подати йому... на харчування (?!). На нашу відмову прозвучала несподівана фраза: «Шли бы лучше работать!». Одразу й не придумаєш, як реагувати на таке хамство!..

Друзі показали мені Майдан. Звісно, ходили до ялинки; бачили Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь, прикрашених прапорами... Ось працює пункт прийому і видачі - під назвою «Теплі речі». Люди грають у напільні шахи... Є капличка – такий же брезентовий намет, як і інші; біля неї, на асфальті – запалені свічі. Поруч – лялькова панорама Різдвяного вертепу...

Найбільше вразили барикади, за якими є урядовий квартал, дорога на Банкову. Вони найвищі з усіх барикад. Поруч табличка, яка, певно, нагадує, звідки родом  будівничі барикад: «Косів». Там лежать захисні саморобні щити, які швидше нагадують двері з двома ручками. Спитала дозволу сфотографуватися. Хлопці-охоронці дозволили і навчили, як правильно тримати такий щит.

Хіба залишить кого байдужим імпровізована стіна, складена з багатьох-багатьох дерев’яних дощечок! На кожній – назва населеного пункту, а то й окремого прізвища учасника спротиву. Я теж залишила свою дощечку: «м.Підгороднє, Дніпропетровська область, 2014». Поставила поруч з такою: «Осло, Норвегія». Надвечір норвезька табличка кудись перемістилася, а над моєю з’явилася іменна,  й не менш цікава: «Микола (прізвище), Борщагівка, Київ».

Надвечір познайомилися з новими друзями – киянами, які зробили нам пішу екскурсію містом. Ходили на Михайлівську площу. Бачили ту страшну дорогу вверх: саме нею бігли люди, які 11 грудня знайшли захист у стінах Михайлівського собору...

Знайшлося багато бажаючих зайти до церкви на святкову різдвяну службу. Було дивно, що 6 січня, близько восьмої вечора, всі навколишні собори стояли в тиші... Натомість, відбулася служба Божа – прямо на сцені Майдану. Взяли слово представники чотирьох релігійних конфесій. Були цікаві дорослі вертепи, гарно колядували та співали діти, і «географія» юних співаків була така: Кіровоград, Київ, Львів... Дуже сподобалося лазерне шоу. Окрім трьох головних опозиціонерів, звісно ж, запам’яталися Руслана, ведучий Євромайдану Євген Нищук, казкар Сашко Лірник... На Майдані роздавали смачну кутю та узвар, і настрій був святковий!..

Ночувала я не в київській квартирі, а таки на Майдані. Бо коли прийшла пора їхати в дальній район, до подруги, то на святковому Майдані все тільки починалося! Як же можна було це прогавити?!

Наступного дня ми ходили в урядовий квартал, бачили міліцію (але не беркут), які перекрили підхід до урядових установ... Ввечері 7 січня я одна, без супроводу, походила Майданом. Натрапила на дійство, яке чомусь не анонсувалося зі сцени. Приїхала вантажівка, з неї спустили на землю скульптурну композицію. Це був арт-подарунок із Франції, під назвою «Україна відроджується». На білому мармурі – кола по воді (для більшого ефекту їх залили справжньою водою), і видно лице жінки, і здійняті до неба долоні... Встановлення скульптури відбувалося під звуки народних пісень. У натовпі, який скупчився навколо, особливо  відчувалася єдність. Підійшовши впритул, постоявши і подивившись, ти обов’язково поступаєшся місцем сусідові (сусідці), що стоять за тобою... Тільки не забудь подати людині руку – так легше видертись на парапет (звідти краще видно). А та людина – неодмінно! - допоможе комусь іншому...

                                                                  Лариса Омельченко.