Лярва
Сусідка Алка бабу Тоню просвіщає. Розказує їй про інтернет. Навіть, буває, садить за комп’ютерний «штурвал», і тоді баба рулить «мишкою» не менш вправно, ніж велосипедом у свої кращі літа!..
- Бабтонь, тут флешмоб вискочив, із гештегом #Янебоюсьсказати…
- «Флешмоб» - ага, знаю, що таке. Он, минулої весни, як була в крамниці, то взяла в ньому участь: всі слухали, як Маріїн онук «Заповіт» Шевченка читав… То про що люди в тому флешмобі… «не бояться сказати»?
- Та, бабтонь, про страшне і про стидне…Ну, про насильство, згвалтування, про таке…
- І що, розповідають, хто хоче?
- Авжеж, - зітхнула Алка, - діляться досвідом (у кого він є), як треба з таких становищ виходити…
Баба затихла. Алка знала: коли та сидить, як мишка, то це одне з двох: або стара десь нашкодила, або вона щось задумала… А Тонька сиділа й пригадувала, як колись, давно, одному ґвалтівникові сама шкоди наробила. «Треба Алці розповісти, хай передасть у «флешмоб». Щоб молоді знали, як від того лиха рятуватися», - вирішила баба.
І ось що вона розповіла.
Коли мала років за тридцять, була тоді розлучена, з малими дітьми на руках, і пішла якось на шкільний випускний вечір. Залишила дітей на матір, та й пішла. Випускний був у школі, збиралося туди чи не все село. Ото свято було!.. Танці до ранку – і старі, і малі, всі на одну купу!.. Причепився до неї чужак, голубоокий заробітчанин (з іногородніх будівельних «шабашників»). Спільні вальс, полька, ще й танго… те, се, слово за слово, ну, й пішов проводжати. Та тільки пішли не до її двору, а занесло цю парочку на берег Кільчені. Там городи людські спускаються до води, а хати - високо й далеко. Коротше, немає там людей поруч. Краса природи, ніч, зірочки, ну, зрозуміло, що то за чудова година була… Поліз палкий заробітчанин цілуватися. А Тонька на траву перед тим сіла, черевички зняла, бо ноги в танцях натрудила… Вирішила не доводить діло до гріха, зробила спробу піднятися (черевики, думала, в руках понесе). Та де там! Кавалер ухопив, як лещатами: ні, каже, не підеш, давай далі продовжувати! А Тонька була тоді квітучого дітородного віку, то найбільше боялася небажаних вагітностей і «стидних» хвороб. І як тільки згадувала про це, так сили одразу й потроювалися! Одіпхнула танцюриста, і ходу! А той, на землі сидячи, піймав за литку і потяг униз! Бабу… тобто, молоду ще тоді Тоньку, заблокував у обіймах… Наліг всією своєю вагою, руки їй притиснув по швах, і ну далі цілуватися… Вже плаття задубилося, панчохи від нетерплячки подерті, труси з одного боку на самій резинці теліпаються!… Хотіла коліном кривдника копнути, та де?! Так уміло в нього те виходило, їй ноги немов мотузками сповив, та не до купи, а навпаки: одна невидима мотузка стриміла вліво, а інша – вправо. Розпанахав навпіл - не вирвешся… І тут Тонька хапонула його за вухо! Праве. А може, й ліве?.. Мало не заковтнула те вухо по саме нікуди! Шабашник спочатку не второпав, до чого йдеться (може, думав, пристрасть така?..), а як заболіло - завив, як пес! Смик головою – нова порція болю. Смикнув ще – а навіжена прикусила дужче! І хто зна, чим би все скінчилося, якби не попало бабі (себто, молодій Тоньці) в рота, разом з вухом, волосся з чужинської шевелюри! «Тьххху!» – гидливо сплюнула жінка, і кляте вухо відсахнулося разом з господарем! Лещата на мить ослабли, через те вдалося вивільнити правицю. О, тепер Тонька знала, що нею робити! Як захищатися! Вона більше не дасть себе на потал, як це вже було одного разу… Трапився раніше один прикрий випадок, який таки дечому її навчив.
А трапилося це за кілька років до того. Вона тоді нещодавно влаштувалася в районну бібліотеку. Бібліотекарем. Ще не встигла й вивчити, які замки є в тому приміщенні. Аж тут «завітав» п’яний відвідувач (незнайомий і в ту бібліотеку не записаний). Повівся агресивно, блискавично розкидав двох дівчат (кулаками, звісно). А до третьої вже переможно наближався! Тонька (а це була якраз вона) не стала очікувати сумної участі, і кинулася навтьоки! А й не знала дівчина, що він, зайшовши, закрив за собою накладний замок… Догнав нещасну, вхопив за косу, давай об підлогу дубасити! За те, каже, що тікала!.. Вона ще лівою рукою пробувала захищатися: шапку-вушанку збила, хапала за короткого чубчика, а вхопити майже не було за що… І коли вже дівчата-колеги прибігли на підмогу, й він таки втік, побита Тонька ніяк не могла второпати: а де ж була її права рука? А глянувши на закляклий правий кулачок, побачила, що весь цей час тримала в ньому… ручку! А це ж була справжня, найсправжнісінька, дієва зброя! Яку вона з переляку не використала. Ручкою бий з усієї дурі – куди попадеш! Бий і захищайся!.. З тих пір Тонька вже знала, як себе вести: рятуватися - хоч як, найменшими засобами, тільки не впадати в істерику. Хоча, безумовно, трапляються в житті випадки, коли й істерика стає надійною зброєю…
…Давній бібліотечний випадок вирнув із підсвідомості саме там, на березі ріки. Ручки цього разу немає в руках? Так є ж нігті. Пальці! Зуби! Слина! Соплі! Все, що зробить хоч якусь незручність нападнику… То ж цього разу Тонька повною мірою використала звільнену п’ятірню: роздерла ненависну щоку, що над нею вивищилася! Чужа кров закапала їй на обличчя. І його нажахані очі впилися в її нажахані очі! Блискавична думка: великим пальцем – натиснути!.. На ті блакитні озерця, що так їй увечері сподобалися! Що так мило усміхалися їй під час танців! І раптом жаль різонув: таки ж людина… Ой, може, обійдеться?.. Не обійшлось.
Пізніше, коли розповідала про невдале «побачення» дівчатам, ті пирскали зо сміху: та це ж його тре’ було рятувати, а не тебе! От же ж бідолаха!.. Гиготіли, але дивилися на відважну подружку із захватом. «І чого тебе понесло на той берег?» - запитала-таки одна, «правильна». На що Тонька посоромилася зізнатися, що всього лиш хотіла… крихту романтики. Як у книжках, які до рук попадали. Ну, там, річка, нічка, зорі, зітхання, може, й цілування… пісні-вірші, тихі слова симпатії, а раптом все переросте у щось серйозне?.. Казав же, що неодружений… «А понесло мене туди, дівчата, щоб ви на моїх помилках училися», - відповіла тоді на слова «праведниці», яка б на річку та під зорі – ні-ні, ні ногою, ніколи, ні з ким і нізАщо…
Алка мордувала клавіатуру, ледве встигаючи за бабою.
- Бабтонь, а що ж було в кінці?
- Все добре було. Очі цілі. Я тільки злегка натиснула, щоб відпустив. Кров’янка, правда, по щоці джюріла, всі п’ять доріжок – від п’яти пальців. Щока добряче роздерта була. А він уже забув, якого греця до мене причепився, та мало не ревів: що я тепер хлопцям скажу, що я бугрові (бригадирові) скажу?! Та все на мене: лярва! Лярва! Лярва!.. А я йому, втікаючи: ех ти, таку нічку спадлючив! А може, я давно на побачення ні з ким не ходила? А може, ти перший, хто після чоловіка мене на танець запросив?!. А ти одразу труси рвать?!.
Отака от була в мене історія. #Я не боюсь сказати!
|