Дівчинка з'явилася на порозі лікарняної палати і спокійно пройшла до єдиного вільного ліжка. Вона не боялася того, що станеться з нею завтра. Знала: від вагітності її будуть лікувати. І… обов'язково вилікують!

Коли сусідки по палаті запитали про вік, ця мала відповіла: п'ятнадцять з половиною. Саме так – «з половиною»! Бо ця половинка додавала їй упевненості.

Наталя думала, що все якось само собою вирішиться. Прокинешся -  а вже нема твоєї проблеми! Отак прокидалася вдома - майже п'ять місяців. Не вірила, що може вирости живіт. І він, справді, наче й не ріс - то нащо ж маму турбувати?.. Одного дня в животі раптом щось запульсувало. Звідтоді почалося… Вона й дихання затримувала, і прес качала, і живіт рушником підперезувала: щось таки  робиться, нею неконтрольоване!  Обурювалася:    підвищену    температуру люди навчилися збивати, проти ангіни — припарки-інгаляції — і вже нема її! А це що таке?!. Якось ішла повз ятки з виробами народних ремесел, і зупинилася біля російських матрьошок.   Одна з них, більша - та, що є сховком для менших дерев’яних ляльок,  наче б то  на  Наталю схожа…   Про   ту   крихітну "матрьошку", що в неї під светриком пульсувала, дівчина старалася не думати. Це хвороба,    вмовляла вона себе, це тільки хвороба…

        Батьки  не  терпіли її обранця. Він  називався «Вова»,  і  не  смійте звертатися до нього «Володя». Для Вови це друге ймення звучало підозріло «культурно»  та «інтелігентно». А він цього не любив. Мама трудилася провідницею, батька зовсім не знав. Була ще молодша сестра, її батько теж був невідомий. Чому цей Вова потягся до відмінниці Наталі - а хто його знає?.. Може,  цікаво стало хлопцеві, як то воно з відмінницею – чи так само, як з тридцятирічною Люською з їхнього під'їзду? Чи, може, інакше?..

       А Наталка своє "кохання" могла порівняти хіба що з художніми фільмами. Їй дуже хотілось виглядати такою ж досвідченою та винахідливою, як ті улюблені кіношні героїні. Якось увечері взялася Вову "зваблювати" - ну отак, як бачила в кіно. Кинулась його виціловувати,  обгорнула однією ногою — правою. А лівою вона не вміла! Пробувала наодинці перед дзеркалом: не виходило… Правою ж ногою – наче б то непогано вийшло! Та, на жаль, не зовсім те, до чого прагнула. Перестаралась дівка з еротичними позиціями: і сама не второпала, що воно й до чого…Однак Наталчине і Вовине «аматорське дійство» таки добряче нагадувало кіношне «кохання»! От тільки… де ви бачили, щоб хоч одна героїня-звабниця,  або хоч якийсь герой-коханець - на екрані вовтузилися з презервативом?! Це ж тоді зовсім і не кохання буде, а - щось буденне і практичне… Таке враження, ніби мама докучає: одягніть шкарпетки - підлога  холодна!

В усьому, що сталося, а потім і з'ясувалося, Наталка абсолютно не винуватила Вову. Виправдати хлопця перед розлюченими батьками вона, звичайно, не посміла, але подумки твердила: він не винен. То все... кіно! Тепер ось, доведеться в лікарні полежати. А все через ту зануду - Марію Петрівну, противного класного керівника! Бо то ж вона мамі очі відкрила: гляньте, у вашої Наталі живіт росте… А можна ж було ще до школи побігати: тому що тільки п'ять місяців! І майже нічого не видно…

       Ні, вчителька вчинила порядно: не розповіла навіть директорові. Наталя в лікарні - у неї апендицит, все! Потім хай не забуде принести законне звільнення від уроків фізкультури. А ось Вова... Батьки так старались: лікарня – в найдальшому районі міста, подружки хочуть провідати - ні-ні, там карантин! Мама навіть відпустку на своїй «навороченій» роботі не взяла, щоб із донькою в нелегку годину побути. На «ворові», точно підмічено, і  шапка горить… Їй, головному бухгалтерові  успішної та перспективної фірми, здавалось: варто лише натякнути на незапланований вихідний, як усі довкола здогадаються, що й до чого...

А Вова взяв та й провідав – і не один, а з другом. Щоб, каже, в дорозі нудно не було! Наступного дня вся школа знала...

        Уперше Наталі зробилося страшно, коли відчула біль. Він був таким сильним, що ніжний пушок на дитячій спині піднявся дибки.

Сусідки по палаті заніміли у безпомічному чеканні. Хіба кому буде спокійно - коли поруч таке?!. Та не посмієш підійти; і не втішиш, і не торкнешся бунтівного живота... Всі боялися віддавати свою ласку маляті, яке убивали всім миром: і ця відмінниця – разом зі своїм хуліганом, і «вітряна» провідниця з фірмового вагону, і інша мама - теж "фірмова", і тато Наталі, який, попри сумніви, так і не дав медикам команду "відбій". Ті продовжували морочитися зі штучними пологами… Батько, прикипівши до відкритих дверець іномарки, задер голову на вікна. З боку здавалося, ніби в небо молиться…

        Молоденька лікар щиро жаліла Наталю. Принесла до палати шепіт заспокійливих слів, поклала руку на сплутане, липке волосся. Гладила голову малолітній, вимушеній  породіллі… Але ж лікар - не мама! А мама чекала фіналу на своїй перспективній роботі.

Вже пішла друга доба недитячих випробувань. І добра лікарка давно вже мала бути вдома: її зміна закінчилась. А Наталина мама й досі була далеко. Лиш допитувала по телефону безсилого  чоловіка, якого підпирала машина: ну, як?.. Він таки справді молиться, вирішили жінки з палати.

         Матка й досі не відкривалась. Дівчинка терпіла. А на третю добу захрипіла знавісніло: «Вилазь, ну, вилазь же, гад!..» І безтямно дивилася на рухомий маленький животик… А малюк з ТОГО БОКУ у відчаї хотів їй допомогти: аби лиш не кричала, не сердилась на нього. Аби полюбила його, хоч на хвильку - перед смертю...

         І раптом дівчина заволала щось, нечуване досі: «Стійте, підождіть! Я передумала! Хочу народити потім, як усі! Татку, скажи їм, скажи!..»

Крики падали батькові на голову, плющили авто - воно більше не спроможне  було підтримувати людину... Батько впав на коліна - прямо в снігову багнюку, а мобілка все тріскотіла без угаву: коли ж він, нарешті, приїде додому?..

         МАШИНУ СМЕРТІ ЗУПИНИТИ ВАЖКО. ОСОБЛИВО, КОЛИ ДУМАТИ, ЩО ЗРОБИТИ ЦЕ НЕМОЖЛИВО.

         На четверту добу лікарям дійшло, нарешті, що самостійно вона не народить ніколи. Ввели наркоз. Дівчинка затихла у вибоїні забуття… Дві дебелі санітарки лягли впоперек хирлявенького підліткового тільця, натиснули, і, виконуючи наказ акушера, видавили дитину скрученими в каменюку простирадлами… На це пішло кілька хвилин. Хто народився – хлопчик чи дівчинка - казати не хотіли. Хтось вирішив, що так забудеться швидше... П’ятнадцятирічна, передчасно постаріла, породілля, прокинувшись зі сну, все допитувалася про це. Навіть підсунула санітарці першого в своєму житті хабара - продукти, привезені татом. Тільки б дізнатися, хто народився. Щоб дати йому Ім’я… 

                                                                                           2008р.