Софійка - шкільна  вчителька  математики; в її розумній голівці чіткі контури геометричних фігур гармонійно  сусідять з асиметричними подолами її модних спідниць. Тридцятитрьохрічного класного керівника Софію Петрівну випускники  не вважають недосяжно старшою. Поруч неї ніхто не почувається скуто. Разом з нею учні весело танцюють на шкільних дискотеках, а ще чинять гамір на «диких» вилазках  до лісу… На диво, компанія обходиться без банальних матюків та алкоголю: чомусь нічого такого в присутності улюбленої вчительки не хочеться… Не дивлячись на нібито «панібратство», хлопці й дівчата не забувають, що перед ними - людина, старша за віком та посадою.

      У школі вона - улюблениця всіх, від учнів до прибиральниць. Бо – доброзичлива завжди. А на  уроках подає матеріал дуже  дохідливо, та й споглядати красуню-вчительку - одне задоволення! Голос у Софії Петрівни - не грубий, але й не дитячий, не повільний, але й не різкий.

      Софійка - незаміжня, і ця обставина ще дужче наближує їі до стандартів молодіжної  поведінки.  Бо модною стала життєва настанова: спочатку навчання, потім робота, і аж третє у списку - одруження. Дівчата, стараннями глянцевих журналів та популярних ток-шоу, прийшли до висновку, що їхні матері були дурепами, коли народжували  у вісімнадцять років. «Шлюбне» змагання випускниць 60-80-х років минулого століття з’ясовувало: хто першою з класу заміж вискочить, автоматично називаючи найвродливішу, найавторитетнішу… Та  це  вже в минулому. А ще, розповідають мами й бабусі, була тоді мода на коханого - першого, єдиного, «узаконеного» через штамп у паспорті… А нині мода в онучок інша, бабусям не зовсім зрозуміла: головне  - мати «бой-френда», а заміж можна й не сьогодні, і навіть не завтра, і не обов'язково - за найпершого…

     Софія Петрівна теоретично все розуміла, майже з усім погоджувалась, от тільки... носила в собі одну велику таємницю. Таємниця мулила, як неправильно підібране  взуття, тріскотіла по швах, мов піддиркане платтячко на розкішних жіночих формах! І коли про безліч всіляких проблем кажуть: «Час лікує», то в Софіїному випадку час – це головний ворог. Справа в тому, що у свої тридцять три... Соня все ще залишалась незайманою. Природно,  що цей факт старанно від усіх приховувався… Одинадцятикласниці  були відверті та довірливі: «Що робити, Софіє Петрівно? Мені все так сподобалось... а він… він більше не прийшов!..» - це проблема Оксани. «Що робити, Софіє Петрівно? Мені це не потрібно, а він спробував, а тепер…вимагає ще...» - це вже проблема Світлани… Дівчата чекали поради. І вона завжди допомагала мудрим словом і порадою, ця втаємничена Софія Петрівна. Наводила життєві приклади,  от тільки не з свого життя. А школярки  жадали її власних спогадів! Найсміливіші питали: «А у вас як було?..». Вчителька дурниць не вигадувала, тільки усміхалась загадково, що означало: «Не скажу». Вихованки вчились у неї делікатності, тому більше не чіплялися.

     ...І Софійка вирішила: пора! Тільки ж немає поруч підходящого «об’єкта»… А що, коли так буде й завтра, і післязавтра, і… завжди?! «Я пришвидшу  події, - подумала вчителька, - я сама змоделюю ситуацію».

     ...Трапляється ж така халепа! Точніше - її відсутність… Дехто, певно, й проблеми в цьому не побачить, і не зрозуміє:  як  це – зовсім нікого?! А отак - нема і нема!.. Соня прислухАлася до власного світовідчуття: яка це душевна й побутова незручність, міркувала вона, - почуватись не на свої роки. Виглядає юною, і вподобання має молодіжні, а за паспортом же – не двадцять, ба - навіть і не тридцять уже років! То ж і виходить, що, втомлені життям, сорокарічні дядьки бояться подібної особи жіночої статі, адже вона - занадто азартна, метка, рухлива, весела й  балакуча…

     Свої літні відпустки вчителька зазвичай проводила активно:  обов’язкові екскурсії до великих міст, а опісля (літо – довге!): «море-гори-дикуни». Що ж до «інтиму»... Не довелося дівчині нікому відмовляти... бо й не пропонував ніхто! Компліментів, правда, вистачало… Та на тому й все! Ніхто  не розгледів у ній свою жінку…

      Соня могла йти найглухішими  темними закутками, лунко цокати підборами під неосвітленими арками... Назустріч – жодного потенційного… гвалтівника! Та якого там «ґвалтівника»… просто живої душі! Там, де пізно ввечері з'являлася ця дівчина – вулиці ніби вимирали. Здавалось,  доля свідомо економить на будь-яких  сумнівних пригодах –  тільки  б уберегти цю білявку від напасті, тільки б діждалася вона своє - важливе, надійне, неповторне... Та тільки… де ж воно?!

      Софійка вирішила, що сама відшукає його… хтозна, чи єдиного, та, однозначно, першого!.. Врешті-решт, їй конче необхідно звільнитися від свого незручного «рудименту»…

     Наступна відпустка розпочалася не з традиційної екскурсії до якогось там      «міста-героя», а одразу - з автобусної поїздки до моря. Цього разу Софія Петрівна  свідомо їхала  відпочивати одна - без звичних подруг чи  улюбленої учнівської  компанії.

     Автобус, ковтнувши пасажирів та їх дорожні сумки, вдоволено клацнув залізними щелепами, та й м'яко покотив теплим ранковим асфальтом. Вперед, на південь!

     Бажання змін було таким нестримним, що Соня уже в салоні непомітно взялася розглядати своїх сусідів. Ось татусі з дітьми... Для неї це - "табун  табу", на цих можна і не зиркати. Хоча... чому ж не кинути оком у їхній бік? Навпаки: треба споглядати, милуватися, навіть захоплюватися ними! Ось яким буває звичайне людське щастя: в особі немовляти, що спить  на батькових грудях... або в особі першокласника  беззубого... чи підлітка довготелесого…  Діти були чиїмось неймовірним дивом! А щоб і в тебе, вмовляла себе Соня,  таке диво з'явилося – ступи перший крок: зроби… оту запізнілу косметологічну операцію. А море, напевно, стане  тобі втішним анестезіологом…

     Так… Напроти – симпатичний п'ятдесятилітній чолов’яга. Теж, бач, на море зібрався…Ні, цей старий… не годиться, подумала Софійка… Ні, старий нам точно не підійде! А раптом він від хвилювання й напруги… занедужає? Або… злякається?! Її саму хоч би хто заспокоїв, упевненості додав…

      Прямісінько перед нею  розпушилась шевелюра  ще одного незнайомця. Кучері з синім вилиском. Кра-а-асень!.. Випадково озирнувся – дівчина отримала «постріл» упритул... Це він так своїми віями кліпнув! («Софіє Петрівно, - раптом згадала нидіння дівчат з свого випускного  класу, - ну навіщо нашому Теревенькові такі розкішні вії?! Тут стараєшся: малюєш-фарбуєш-виставляєш, а він їх, просто так, при народженні отримав…»).

      …Ага, кучерявий «стрілок» теж для важливої справи  не підходить: Соня тільки-но, через його плече, у відкрите портмоне зазирнула. А там, на знімку - трійко дітей, і всі - як татусь, з «фірмовим» знаком: чорняві-кучеряві та з пухнастими війками! Ну, з таким багажем пасажир «у віялах» нехай відпочиває - сил на весь рік набирається. Не додавати ж йому ще й своїх проблем! Дітям потрібен здоровий татко…

     Нещодавно, в якомусь жіночому журналі, Софія прочитала деякі поради з фен-шую… Виявляється, шановні жінки, коли ви самотні й щиро прагнете позбутися цього стану - не дозволяйте собі спати на вузькій постелі, наприклад, на складеному дивані. Не жалкуйте на це часу: розкладіть диван, постеліть  свіжу постіль, і не розлягайтеся на весь простір! Поводьтеся так, немов поруч з вами вже спить коханий – тобто, на своєму ложі залишайте для нього місце, радійте йому, поки що відсутньому, вдихайте його уявний запах - і знайте: «Святе місце пустим не буває!». І тоді суджений  неодмінно з'явиться у вашому житті!

     Соня згадала мудрі настанови,  й інстинктивно посунулась до правого перила автобусного сидіння - неначе звільнила місце для майбутнього «судженого»!  Правда, журнальна стаття про фен-шуй мала на увазі майбутнє заміжжя. А в дівчини ж задача поки що інакша, нібито й буденніша, а з іншого боку, має бути хоч трохи романтичною… Одне без сумніву: ця задача точно - куди складніша, ніж просто одруження…  Їй згадався страшний недавній сон «про це»: ніби лежить вона  з мужчиною, обійми там, поцілунки… І все начебто добре, аж раптом… він з жахом помічає, що у дівчини  в «найцікавішому» місці - цемент застиглий! Тут була черга жахатися їй:  бо той «герой» хапав долото, молоток, та й притьмом «до роботи» - довбати «замуровану» частину дівочого тіла!.. З жахом тоді прокинулася, перед тим прощально зиркнувши на «молотобійця»: той у розпачі витріщився на зламане долото ...

     «Ой, не на добре  такий сон», - з острахом думала Софія. Отже,  все  буде  дуже складно. Вік, що ж поробиш... А може, краще піти до гінеколога та й... у стерильних умовах... провести оту «дефлорацію»?! Наразі, таке рішення здалося їй менш страшним, як оте, що мало статися природним шляхом… 

     «Дефлорація»... ну й слово, нервувала вчителька, просто якась «флора» з «фауною»! Вряди-годи Соня, як справжня романтична натура, римувала задушевні рядки.  От і зараз, сидячи в автобусі, що віз її у майбутні сумнівні пригоди, дівчина пірнула  в рятівні філологічні роздуми: а може, «дефлорація» походить від слова ... «флірт», о! Але… до чого тоді префікс «де»? Схоже на те, що це слово, навпаки – протилежне «флірту»... Фізіологія, чистісінької води фізіологія. І нічого більше! Тут кохання-загравання  й близько не стояло, коли ти в такому настрої, ніби збираєшся на війну…

    ...А так хотілося любити! Але думки, твердила невдаха-авантюристка, зараз мають бути не про це… І все ж відчувала, що нині стоїть на першій сходинці до омріяного почуття. Хай там як, та  хіба не заслужила вона бодай  любов рідної дитини?  Щиро вірила, що колись (ні, навіть зовсім скоро!) вона неодмінно  народить! Адже, згідно  фен-шую, своєю щирою  любов’ю до чужих дітей  Соня принаджує до себе майбутнє  материнське щастя.

      ... Дмитро спокійно і впевнено тримав  кермо. Він дуже тішився улюбленою водійською справою, а до свого автобуса ставився як до живої істоти. Їхав і думав про те, що давно втомився від самотності. Волів про когось турбуватися. Дуже хотілося любові!.. Давно вже пора дітей народити… Диви, он скільки їх, чужих, у салоні автобуса. І крихітні «кенгурята»,  і ось цей, семирічний, з переможним вигуком: «Мамо, а в мене ще один жуб випав!». І довгоногі школярки-випускниці, такі впевнені, що вони тепер - геть дорослі й незалежні!..

      На першій короткій зупинці Софія впіймала на собі погляд водія. Гамірні  діти поспішили "по нужді", їх супроводжували мами, потягуючись після одноманіття  далекої мандрівки. Батьки взялися за цигарки… А Соня не сміла зрушити з місця, хоча ще мить тому дуже хотіла туди, куди побігли діти. Але... зараз було не можна!!! Вони дивилися одне на одного через дзеркало: водій - не повертаючись. Боявся поворухнутися. Вона бачила водієву спину і - водночас - його блакитні очі. Мимоволі посунулася на самісінький край сидіння: незагорілі стегна ледь торкалися м’якого крісла. Підкоряючись догмам східної науки, Софійка залишила вільним мало не все пасажирське місце…

    Попереду чекав нестримний час Кохання!  Дівчина геть  забула, за якою такою «важливою» справою  їхала тепер на південь…

    І раптом - як доречно! – згадався сон №2. Тоді їй привидівся «щасливий автобус»: саме такі слова були написані на вітровому склі! А нижче, зачепившись за «двірники», обнялися два плюшеві ведмедики. Вони  тримали квіти і... шлюбні обручки…

     «Оце тобі і флора, й фауна!» - повеселішала Софійка, і раптом стала схожою на Джулію Робертс у фільмі «Красунька»… Отак самісінько всміхалася ще одна закохана - десятикласниця Даринка. Якогось ранку ця рудобровка передумала робити безнадійний макіяж, а на перерві хуліган Теревенько ¬ ну, той, що з пухнастими віями - взяв та й освідчився їй у коханні!..