Новий Марусин день обіцяв бути схожим на всі попередні: він ткався зі звичних, часом і неприємних, звуків. Та чомусь, саме сьогодні, ті звуки здавалися занадто відчутними  – на слух, і – дивина! – навіть на зір і дотик. Це виглядало так, ніби ця жінка - здібний  дегустатор, та тільки от  вкладає  свої сили  не в  достойну «брендову» марку, а підпрацьовує на цікавому  «хлібному» місці, яким є… смердюча фабрика з переробки відходів  людської життєдіяльності. Ні, цей день був точно інакшим – виглядало так, неначе іншим дням її життя він - не рідний брат, а  нелюба прийомна дитина…

     …Марусина «дегустація» почалася вдосвіта, коли її чоловік посміхнувся уві сні і… краще б він ще довше побув серйозним! Раптом здалося, ніби білки, бджоли, черви (і ще бозна хто і що!)… зараз вискочить, вилетить, виповзе з дупел нікудишніх зубів. Розлилися пахощі свіжовичищеного звалища… Все це супроводжувало Марусю вже давно – протягом останніх двадцяти років. Зуби  її чоловіка, звичайно, зіпсувалися не одразу по весіллі. Ці  бідолашки ще  деякий час мужньо терпіли. Як обгажені голубами атланти, вони стійко тримали на собі молодечі ясна… А з часом недоглянуті зуби перетворились із міцних «атлантів» у смердючих «бомжів», які в пошуках бажаного затишку ледве трималися купи… Маруся здивувалася: ну,чому саме сьогодні?.. І як це вона раніше цього не помічала, або, хоч і помічала, та – не зачіпало?...

      І не підозрювала ця бідолашна жінка, що сьогодні на неї покладена така собі одноденна місія. А вже якою ти станеш опісля – залежатиме цілком від твого вибору… Мабуть,  раніше вуха були  заткнуті бірушами, очі ховалися за  рожевими окулярами, а в носі стирчали ватні тампони. Та поки Маруся спала, хтось ніби все те поздирав -  та й стало їй нестерпно…

     Ох, цей сусід, що за стінкою зліва… З самого ранку вийшов на балконний «променад». У ветеранському прокуреному горлі щось забулькало, заклекотіло,  і дідусь – старий  жайвір перед ранковою піснею! – з натугою кинувся його прочищати. Мордував себе довго;  усередині ж ніяк не рушало з місця чорне, закіптюжене шматовиння… Коли ж, нарешті, дід полегшено хекнув – стало ясно, що старий «снайпер» ще не втратив уміння бити точно в ціль: з вулиці почулися істеричні крики, впереміж із лайкою… Упершись в облуплені перила, орденоносець  ще двічі кашлянув для профілактики, потому потішив свою знервовану сусідку смачним «гиком», та й заховався за поцятковану мухами гардину.

     Коротше, ранок як ранок.

     Маршрутка, робітна конячка, зуcтріла звичним, пристойно-хамським репертуаром: водій включив свою улюблену радіостанцію «Шансон». Маруся завмерла в позі «замріяного фламінго» – на одній ніжці, бо іншу ставити було вже нікуди: водієві ж хочеться заробити, так само, як і людям - їхати! Отож, полюбовно, з розумінням, вони й повсідалися одне одному на голови… Маруся мужньо витримала ранковий маршруточний «концерт». На своїй зупинці полегшено зітхнула: разом з примітивними піснями в салоні залишився чийсь ранковий перегарюка. А ще за машиною слався шлейф чужого квіткового дезодоранту…

     Марусине місце роботи  - спокійне та затишне: бібліотека. «Ноїв ковчег», що рятує та береже книги. Бібліотеку  відвідують ті, хто, може, й не привчений ходити до церкви, та  сповідує ті ж самі, церковні, принципи. Десять заповідей, сповідь і причастя. Заповіді – незмінні, слово в слово – як у Біблії (що зовсім не означає, нібито-то відвідувачі бібліотеки їх не порушують. О, так! Порушують! Але  це - наче Конституція в бандюківській державі: вона має бути – і крапка!).

      А сповідь «по-бібліотечному» – це коли домашні, сімейні чвари, чи якісь там суспільні негаразди  (щось одне, або й усе в купі) читачі вивалюють… на голову терплячого бібліотекаря! Трохи розмов «про життя» – це як обгортки від з’їдених цукерок: шелестять, та ще й пахнуть шоколадними крихтами, але  поласувати  вже нічим… «Сповідник» (він же бібліотекар) почутим особливо не переймається, а той, хто "сповідується”, й не потребує особливої уваги: йому ж уже на душі полегшало…  То ж, зазвичай, обоє  задоволені короткою розмовою, яка нікого ні до чого не зобов’язує.

      Бібліотечне ж «причастя» – це, звичайно ж, книга. Власне, заради неї людина сюди й приходить… За стільки років Маруся не перестала дивуватися з поведінки відвідувачів-пияків (є й такі). По всьому видно: вони, коли  сюди йшли, то «прибарахлилися», тобто  - підготувалися до «виходу в світ»…Хай сорочечка й не прасована  -  зате випрана, і перегар – не свіжий, а все ж таки, вчорашній. Це означало: людині соромно набратися по самі вінця перед походом до бібліотеки. А це похвально!

      …Ранок неспішно набирав цікавих обертів. Ось зайшов читач – неодружений, тридцять сім років, умови проживання: мама…Своєю появою він рефлекторно вирівнює бібліотекарську спинку, а жіноча тремтлива рука сама тягнеться, аби підправити скромне волоссячко…Цей хлопець, звісно, дивакуватий. Він підозріло-непристойно-самотній. Зате ж який освічений, начитаний, приємний співрозмовник! Ще й акуратний (а може, й педантичний, хто знає?..). Та… не його ж то вина, що нині - такий ось незвичний день! Бідолашний читач винен лиш у тім, що захотів обміняти  книгу саме сьогодні. Сидів би вдома – не був би включений  у цей життєвий «експеримент»!  А тепер ось, поруч з цим клієнтом, «іспит» на витривалість складала його улюблена бібліотекарка… Мужчина й сам незчувся, як його – такого вихованого, сором’язливого, тактовного – раптом… «понесло»! «Словесний пронос» лився із, зазвичай небалакучих, вуст - у переносному та… й мало не прямому сенсі: читач силкувався повідати бібліотекарці про свою вчорашню «оказію». Отруївся, каже, шматочком несвіжої ковбаси, і оце тільки-но зараз йому, сердешному, «відкрилося» (ну день, бачите, такий!), що в нього є з ким  про це поговорити!.. Під час цієї «захоплюючої» розповіді скромна працівниця «культурного фронту» зацьковано шарпала очима й без того пошарпані стіни - шукала, куди  подітися, в яку шпаринку залізти… Це вже вам не шелест порожніх «фантиків»! Тепер сиди із напруженою долонею коло рота – щоб, бува,  випадково не зганьбитися!..

       «…Мені, Маріє Петрівно, стало так зле… ну, просто, зовсім кепсько зробилося! Я мало блювотинням не подавився:  забруднив  увесь кухонний стіл… вивалив на нього  всю оту невдалу ковбаску…разом з маминими  «фірмовими» голубцями… ще й до туалету я – уявіть собі! - не добіг… таки запізнився! Ну, що тут поробиш? Треба  прибирати… а мені ж не до того! Погукав я маму. Мамо, кажу, так і так… я занедужав, постав мені клізму! Мама думала-думала:  яка буде клізма краща - з марганцівкою чи з ромашкою?.. Пішла, порадилася з сусідкою, тьотею Любою. Тьотя зголосилася допомогти, а мама їй: « Та я сама, що там тієї клізми…».  Ліг я на живіт, спустив штани (далі пішли подробиці всього того марудного процесу!)… І після цього… дивіться сюди, мені полегшало! Срачка… минулася!».  Бібліотекарка, розм’якла і майже зомліла, приречено  приготувалася споглядати… Добре, що «приємний» співрозмовник, після своєї  запальної тиради, нічогісінько їй «не показав», а, прихопивши вибрані книги, скоро пішов геть... Швидше за все,  стражденна людина цієї миті була не сповна розуму – коли  такі «одкровення» крутилися на язиці!  Це ж треба: знайшов собі «сестру милосердя»! Маруся відчула,  що більше вже не зможе    тримати при ньому «бібліотекарську спинку», і не маскуватиме  непрохану стрілку на панчосі… Та й кокетливо ялозити дрібненький «бублик» на потилиці –  теж, навіщо? Бо … яка ж різниця між законним чоловіком, про якого відомо все (ну, майже все!), і цим  підстаркуватим хлопцем, який абсолютно не помічає  поруч  себе Жінки (чужої, звичайно… та  по закінченню «сповіді» почуваєшся так, ніби двадцять років  у спільному ліжку з ним  проспала – то яка ж ти  віднині…«стороння»?!)… Тепер, Маріє Петрівно, перед  роботою можете не чистити зубів, не мити голови і не підфарбовувати зрадливо-ранню  сивину. Ще й бажано притягти  на робоче місце надтріснуте крісло-качалку, та придбати в «секонд-хенді» старий плед,увесь покоцаний іноземною міллю…В такій  мізансцені бібліотекарка, напевне, буде ще більше до смаку тому безпардонному читачеві! 

     Ось який був нині нестандартний день. Він повільно просувався до кінця, накручував на свої коліщата твань непорозуміння, роздратування, і дечого ще… Загострені нюх, слух і зір жінки були вірними спільниками нелегкого «екзаменаційного» дня…

     Під кінець робочої зміни знесилена Маруся вирішила підвести деякі підсумки. Взялася підраховувати свої негативні й позитивні враження.

      …А що, власне, сталося?! Та нічого ж поганого! Звичайнісіньке, буденне життя!

     Раптом відчула: власний чоловік не дратує більше, навпаки – ще й скучила! «А зуби, - планувала вона майбутнє, - ми йому обов’язково полікуємо. І він  уже не відкрутиться: сама особисто відведу, посаджу, оплачу, ще й під кабінетом покараулю». А сусідонька-ветеран…він же який хороший! Навіть колясочку з її крихітною донькою він колись, двадцять років тому, допоміг на третій поверх витягти. І як це Маруся посміла  сусідську добру справу призабути?!

     …І що з того, що читач – чоловік екстремально-відвертий      (Маруся  п’ятого  кутка  в читальній залі шукала: вивертало, бідолашну…  Зате ж як  вдало все обійшлося: негайно, бач, подіяла тоді клізма з ромашкою (чи таки з марганцівкою?..)! А може, тієї миті  в  самотньої людини не знайшлося нікого, ближчого за   Марусю – цю  стриману жіночку з книжкою в руках?! То ж, вважайте, вона сьогодні  живе створіння  врятувала: хоч і на хвильку – але… від набридливої  самотності!.. 

     А набридливий «Шансон» у набитій людьми маршрутці? Ну ж бо, Марусю, не будь такою занудою: згадай краще, як радісно ошкірився  водій! Він же під «свою» музику і руля впевненіше тримає, і мобілку відкидає подалі - не патякає під  час   руху;  і    навіть    слова     чемні - всі, які тільки знав – протягом дороги  пасажирам лопотів: «Ринок «Калиновий», будь ласка!», «Бабуля, у кінці салону для вас вільне місце є!»… Та й під наглі «шансонівські піснеспіви» природно почуваєшся в  салоні, де розвішані гасла: «Хочеш воврємя  вийти – крічі!», «Нє порті воздух!», «У нас сємєчкі єдят вместє с шелухой!», «Остановок «здеся» і «тама» - у нас нєту!».

     І взагалі, все, що робиться – то тільки на краще! До цього ще Вольтер у XVІІІ столітті додумався! Мабуть, французький філософ теж, як і  Маруся, свого часу пережив деякі незручності міжособистісного спілкування…

     Отак розмірковувала жінка, яка за день добряче притомилась - від пахощів, звуків та видовищ. І тільки-но згадала  крилатий вольтерівський вислів, як усе стало на свої місця. «Експеримент» над Марусею  було завершено… Попереду на неї  чекав  затишний домашній  вечір. У любові та злагоді.