Баба Тоня - волонтерка
Новела
З-під слабеньких воріт - цівочка пиляки: то баба Тонька двір підмітає. Трохи розпрямить свою зігнуту спину, озирнеться на вулицю та й махне віником щосили: а нехай бачать, що баба в порядку! Хазяйнує. У неї і в хаті – краса, все в рушниках та в портретах. І коти в хаті живуть, а коти – мишам загроза, а мишам туди зась: у бабиній спальні зберігається скарб…
Ой, наробив той скарб галасу! Односельці з бабою лаялися, бо вона всіх тягла на нього подивитися… Отак, стане біля бабиного двору яка дитина (шнурок розв’язався чи там, камінець у черевик залетів), а вона йому: «Онучку, а йди, я тобі щось покажу!». У селі діти менш налякані, як у місті, тут усі всіх знають. От дитина й зайде до баби, коли та запрошує… А баба веде у спальню, а там… Дитина вилітає з хати, наче корок з новорічного шампанського!
- Ма, ма, там… гроб! – репетує малий або мала. І тоді мама йде на «розборки».
- Ви, бабо, зовсім?! Двадцять років той гроб держите, а все не намилуєтеся?! А ну, цитьте, щоб вас і чути не було! Не займайте людей…
- А я тобі коли його показувала? – уточнює баба.
- Та років зо п’ять тому, а шо? – огризається, нічого не підозрюючи, селянка.
- Шо, шо… ходім у спальню, ти поглянь, яка краса! – і баба знов і знов розпочинає власне шоу – веде глядача на видовище…
У неї на ліжку ось уже двадцять років, як стоїть… труна. Баба сама її замовила, сама накупила червоної матерії та білого мережива. Оббила вправно, ще й прикрасила оборочками любовно… Та на цьому гурток «умілі ручки» не закінчувався. Минали місяці, навіть роки… Баба прислухАлася до себе: ніяких попереджень не надходило, а гроб упевнено зайняв ліжко в спальні, витуривши господиню в світлицю - спати на жорсткому дивані. Баба з цим погоджувалася, на горище добро не зносила. Бо там миші зіпсують таку красу! А що то «краса» – стара ні на мить і не сумнівалася, адже щороку, ба – навіть щомісяця, Тонька ліпила на той витвір… нову квіточку, а то й три чи десять. Квіти робила сама, інколи привозила куплені в обласному центрі. Поміж квіток красувалося й зелене листячко – знов же ж таки, бабин «хенд мейд»… За двадцять років труна нагадувала веселий кошик, повний квітів! Баба вже подумувала про матерчатих пташок і звіряток, якими можна було б «освіжити інтер’єр». Навіть деяких персонажів уже вив’язала гачком, та ще не придумала, з якого боку причепити… «Тепер уже точно - нікому страшно не буде, навіть найменшому першокласнику! – Тішилася мріями майстриня. – От умре баба Тонька, а діти з радістю на похорон прибіжать – подивитися, або й погратися біля баби…»
Два роки тому стара Тонька свій скарб мало була не втратила. Ні, не миші його погризли, і не міль клята на те позарилася… Пащека війни ледь не проковтнула бабину втіху… А було це так.
Денно і нощно баба дивилась новини. На всіх каналах. Прикипала до екрану. Все хотіла зрозуміти, що сталося? Чому віддали чужій країні свій Крим? Чому в Харківській ОДА злочинців зуміли вкласти мордами вниз (аж сімдесятьох здорованів!), а в Донецьку чи Луганську – ні? Чому війну офіційно не назвали війною?.. Багато-багато накопичилось отих «чому», але баба розуміла – поки чекатиме примарних відповідей, то й непроханих гостей до села діждеться… Треба діяти – в міру власних сил і можливостей. І баба почала діяти…
Починався листопад 2014 року, і був він теплий. Це він зараз такий сонячний, микитила собі стара, а як скоро захурделить – то й підуть кашлі-простуди у вояків! Їм народні засоби потрібні, щоб під рукою були, як і зброя…
А за хатою – калини ряса! Вродило, немов природа знала: дуже людям цього року необхідно… Грона калинові - пишно та високо, старій самотужки й не добратися. Пішла на волонтерський пункт, що його місцева молодь придумала. Там завжди хтось чергує… Вислухали, подякували, дали в поміч трьох дівчат. Баба – за командира. І бачить вона: помічниці такі справні, що й кущ калини поруйнують, поки обірвуть. Важкенькі дівчата. А баба – мов пташечка, легенька, тільки зігнута… Каже: ви, дівчатка, тільки драбину підтримуйте й кульок підставляйте… І задумала: якщо найвищу, найпишнішу китицю дістане – все буде добре, Україна розцвіте і всі негаразди витримає!.. Дівчата були шоковані: баба раптом розпрямилася, стала на верхнього щабля, схожа на маленьке пташа, що тільки-но літати навчається, і… кульок хутко наповнився величезними ягодинами!
Баба не відкрила їм своєї таємниці – про що тоді думала… Раділа разом з дівчатками, що вийшло аж шістнадцять баночок перетертої з цукром калини! А цукор дали добрі люди – власники місцевої крамниці. А пусті банки теж дали добрі люди. А перебирали, ягідка за ягідкою, також люди не злі… Хороше було на серці!
Стала якось із дівчатками на вході в супермаркет. Взяли тамтешню металеву бричку, написали «Допомога армії». Люди давали гроші, клали пачки з крупами та цукром… Допомога була жвавою, та вийшли охоронники, й передали наказ хазяїна: волонтери мають піти геть! Правда, потім, під тиском громадськості чи ще з якого страху, багатії позадкували, дозволили збір на їхній території…
В ті дні баба врятувала дурня від розправи. А може, то й не дурень був зовсім, а свідомий провокатор? Хто його знає… Але стала вона свідком того, як двоє військових розраховувалися на касі. За ними - чоловік майже їхнього віку, проскандував: «Хлопці, слава Україні!». Ті промовчали. «Хлопці, слава Україні, кажу!» Ті уповільнили рахунок грошей… «Та слава ж Україні!» - й ніби відчувши небезпеку, чи таки домігшись її (випросивши її, нарешті!), покупець чкурнув углиб торгової зали. А хлопці кинулись за ним. «Уб’ю! – Кричав один. – Ти, падло, тут відсиджуєшся, щоб я тобі ще й відгукувався?! Уб’ю!». Баба Тонька й тут не встояла: наздогнала того, хто зчепив уже руки на горлі «горе-патріота», вхопила за ліктя, і давай причитати: «Дитино, не треба, заробиш тюрми!». Поки відволікла, постраждалий вирвався і втік. Або йому дали втекти… От така баба Тонька відчайдушна!
Якось на волонтерський пункт прийшов сигнал «SOS»: на фронт потрібні подушки та ковдри, хай і старенькі – аби тільки були! І баба, загнуздавши свою древню конячку – скрипучого велосипеда – пішла попід дворами, пояснюючи ситуацію… Наклали зверху руля, вище бабиної голови! Зробила три ходки… А куди ж воно годиться, як без постільної білизни? І баба виклала свою пенсію на її придбання.
Потім вона, разом з іншими жінками, плела маскувальні сіті. Купувала шкарпетки. Шила труси. Збирала у своєму дворі варення та консервацію – воякам на фронт. Коли випав сніг – згодилися санки: збирала теплі (ненові) светри і навіть коврові доріжки. У бліндажах все стане в нагоді… А коли в лютому 2015-го українські вояки вийшли з-під Дебальцевого, баба передала їм в Артемівськ кілька матраців, бо там їх дуже бракувало…
Отака баба. Пенсії йшли на волонтерство, танули гривні з копійками, а ще ж треба було багато, багато чого… Та ще й за газ і світло не забувай платити, і все з тієї ж мізерної пенсії…
І настав такий момент, коли – необхідно, а от немає! Баба застигла в розпачі. Що робити? Ще й старовинна подруга, давня однокласниця, померла. Хороша така людина, шкода… На похорон іти треба. І баба пішла.
Вирішила провернути такий от «бізнес-хід». Подрузі труна треба? Авжеж. То нехай зять для покійниці квітчасту труну й відкупить. Бо гроші вкрай потрібні! Бо обіцяла хлопців у шпиталі провідати! Там є один, до якого ніхто не приїде…
…Квітки зятеві не сподобаються? Баба своїми ручечками, як пришивала, так і відпоре. Аби лиш не відмовив. Бо, може, вже встиг із міста звичайну, не квітчасту, труну привезти…
- Дєтка, купи в мене труну, – каже стара, а в самої аж руки трусяться. Шкода, таки шкода розлучатися з давньою сусідкою, що зайняла цілісіньку спальню!.. А зять новопреставленої подруги – хоч і з нетутешнього роду, та вже сорок років, як на місцевій одружений. Він теж отой витвір бачив: був затягнений бабою до хати, і не раз…
- А не шкода, бабо Тоню?
- Чесно? Шкода, та мені гроші потрібні…
- Нащо вам, бабо, гроші? – І баба не втрималась, гірко заплакала, захлюпала носом, утерлася вузликом, що на панахиду принесла …Розповіла людині про свої жалі. Гроші. Треба. Хлопці у шпиталі. Пенсії не вистачило. За газ заплатила…
І добра душа, порядний чоловік, шанобливий зять і небайдужий односелець, Петро Петрович, підприємець, сказав бабі, що купує, але… нехай та труна ще постоїть у баби. Ось вам, бабусю, гроші (звісно ж, не просто так, а за труну). Окрім того, – побільше здоров’я! Многая літа!.. Як ви там, уже пташечок та звіряток припасували? Ще ні?! Ну, бабтоня, ну, як же так можна? Ви ж обіцяли! Ми вже скоро туристів до вас водити будемо, та ще й грошей заробимо… Ану, притьмом, після поминального обіду – за роботу!
І щаслива баба Тоня знов залишилася сам-на-сам - з власним знаменитим витвором…
Відтоді минуло два роки. Баба й досі – волонтерка, бо війна ж іще не закінчилася. І у вільні хвилини вона й досі чаклує над дизайном свого стратегічного запасу…
15.06.2016. v
|
