Максим був першим, хто по-людськи заговорив з Настею після того як покинув її чоловік. Бригадир Олекса знущався, Тетяна Нетеребиха (виходить суперниця колишня) глузувала, подруги по ланці відсторонилися. Тихін Маркович може й хороший чоловік, так не рівня їй, начальство воно й є начальство. Його слухати й боятися треба.. Настя глянула на своїх нових товаришів. Вони здалися їй щирими, хорошими людьми, дарма що люблять хильнути. «А хіба я не людина, чи що?,- подумала жінка. Зранку й макової росинки, а тут така вечеря… А Максим уже налив чарку і подавав їй:

-         Ти вибач, шкалик у нас один,- зморщив винувату міну,- але заразних тут нема. Тай спірт, сама понімаєш, дєзінфіцірує…

Розлігся дружній регіт. Настя бачила, як хвацько п’ють деякі чоловіки, одним ковтком чарку. Вирішила попробувати й сама так. Хоп – і стисло вгрудях, не продихнути, пече вогнем. Перелякані очі несамовито закотились під лоба, руки сліпо й  безпорадно шукали порятунку.

-         Водички, водички,- стривожено загомоніло товариство, чиясь турботлива рука вже подавала склянку. Настя пожадливо ковтала прохолодну рідину.

Ху-у, попустило.

-         З «бойовим хрещенням»,- сміявся худорлявий Мартин, великий любитель свалявського плодово-ягідного «чорнила», всього іншого міцного,- тепер ти наша…

Настя відчула шалений голод. Вона з апетитом наминала курятину, сальце, цибульку. За якусь хвилю стало весело і їй здались рідними, хорошими всі ці люди, яких раніше сторонилася, намагалася обійти, не зустрічатися.

Додому прийшла поночі. Дівчатка попорали господарство і, як сирітки сиділи на порозі.

-         І-їх, діти,- на обличчі Насті сяяла п’яненька посмішка,- Загуляла ваша мама. А що тільки татові?..,- жінка заточилася і вхопилася рукою за стіну,- Ви хоч вечеряли що?

-         Крашанку зжарили з салом.

Настя пригорнула дівчаток, нахилялась до них і старшенька Марійка, почувши неприємний душок спиртових випарів, відвернулася.

Бідолашній матері стало соромно. «Оце дожилася! П’яна прийшла додому, до дітей! Більше так не буде!»,- вирішила твердо. Дівчатка пішли спати, а вона витягла з льоху картоплі і  заходилася варити борщ. Місяць сяяв на все небо, вже впала роса й посвітлішало. Світлішала  Настина голова і чим твердішою ставала жінка, тим дужче їй хотілося плакати.

   Стара Охріменчиха стогнала увісні і котилися сльози з її невидющих очей, коли заново переживала пережите.. Ну хіба так буває увісні?

-         О. Насте, то й ти «в торбі»,- зауважив  Тихін Маркович, побачивши пожмакане обличчя молодиці,- Еге, так ти не виберешся із «штрафників».

-         Еге ж дядьку, не виберусь,- махнула Настя рукою, погоджуючись.

-         А чого ти так? Все в твоїй волі.

-         Ні, дядьку,- і не бажаючи договорювати пішла до комірчини, переодягатися.

Максим покинув свою «подружку» Надьку, все підбивав клинці до Насті. Надька не образилася, відразу закрутила зі своєю «давньою любов’ю» Мартином. Вони знову були у його драній солом’яній хаті. Вечорами попивали  валявське вино, співали, лаялись, а то й билися. Було на що гуляти кутчанам. Концерт безплатний, як мовиться. А Максим пристав до Насті в прийми.

   Дівчатка сторонилися завжди п’яного вітчима. Той якось тоже пробував їх «виховувати» ( за те що запасли корову), схопився за ремінь з товстою пряжкою. Настя стала між ними і добре одхопила того ременя. Так що синяки на руках тижнів  два не сходили. Але дітей бити не дала. Веремії тепер часто зчинялися в її хаті. Але жінка терпіла – краще хоч якого, а чоловіче мати в хаті, все ж не солом’яною вдовою. І в хазяйстві зробить щось – дров привезе, наріже, нарубає. І з людей не зачіпає ніхто, все ж таки вона заміжня. Не минуло й року як знайшовся в них хлопчик, якого назвали Петром.

   Та недовгою була сімейна радість( та чи й була їй та радість із Максимом, гірким п’яницею?)- через сім років захворів чоловік неймовірно. За цей час Настя дуже змінилася. Далася взнаки тяжка робота і горілка, до якої потроху призвичаїлася. Зморшками взялися щоки, чоло. Очі стали великими і впалими, а стан втратив колишню привабливість. Жінка схудла, згорбилася,опустилася. Раніше на роботу йшла в чистому, а там передягалася – тепер в лахмітті ходила завжди. Дівчатка кінчили школу і подалися в місто. Старша вчилася на маляра –штукатура, менша на продав чиню. Окрім дещиці харчів матері нічим було їм допомогти. Поступово доньки відчужалися, щоправда, почалося відчуження ще тоді як Настя прийняла приймака. Не полюбили вони й молодшого братика,  він їм нагадував огидного вітчима.

   Максим помер на другий день після Великодня. Церковні бабки загомоніли – мовляв, за що такому гіркому п’яниці така божа милість? Адже кажуть, хто вмре в такі дні, душа не проходить навіть митарств, возноситься прямо в рай.

Висохла, як віск, постать, мозолясті порепані руки на впалих грудях, пальці покручені, покалічені, на правій руці товстий шрам – пам’ять від хлоп’ячої гри з гранатою, в перші післявоєнні роки. Лише чуприна гордо чорніла, звивалась парубоцькими пасмами на подушці, закриваючи наставлене туди зілля.

За труною йшло небагато – осіб десять, не більше, самі цегельники. Сусіди вийшли провести до шляху. Помирки перетворились на пиятику. Настя сиділа і в невидющих очах її, затуманених горілкою, навіки засіли безвихідь та журба. Петрик забився в куточок хати і тихо плакав – йому було шкода тата. Малий не міг збагнути, що вже більше ніколи його не побачить.

Лягли спати пізно. Десь перед ранком Настю розбудив тривожний синів крик:

-         Мамо! Я тата бачив! Він живий, він приходив до мене, сміявся і гладив рукою ось тут,- хлопчик показав тім’ячко.

-         Господь з тобою, дитино! Тато більше не прийде.

Перехрестила хлоп’я, всі хатні кутки, прошептала:

-         Згинь, маро… - Жінку била легка дрож. Займався літній ранній ранок.

Не пройшло й року як Настя прийняла Мартина, а ще через рік у Петрика з’явився братик Василько. З Мартином Настя мучилася дужче як з покійним Максимом. Він був дурний і зліший, пив сильніше і на дух не зносив пасинка. Правда хлопчик уже підріс і не дуже празнував вітчима, навіть збиткував ся з нього, п’яного. Буває йде той точиться, а Петрусь сховається в кущах і кине грудкою. Одного разу прямо по лисині влучив!  П’яничка аж присів з несподіванки, закрутив туди – сюди червоною, як буряк головою, масні очі гнівно шукали кривдника. А Петрусь, захлинаючись від сміху, щодуху мчав униз, на леваду, що розляглася за людськими городами. Тут йому привілля. Тут його чорта лисого вітчим знайде! Він і рачки сюди п’яний не залізе.

В той день Мартин, страшно матюкаючись, побив у хаті вікна.

-         Це ти, шалава, із своїм щеням! К-курва німецька!

Насті пощасливилось втекти від п’яного гніву, сховалася в кукурудзі. Мабуть і ночувати там прийдеться. Та хіба вже раз так було?

  Злидні як є обсіли хату. Та ще гірше цього лиха було те, що почала навідуватися міліція. У селі пограбували магазинчик, де торгували всячиною.

Та частіш за все дядьки ходили туди випити склянку – другу дешевого валявського винця. Ось ящик такого винця та ще дещиця ковбаси, пачок двадцять цигарок «Прима», п’ять хлібин зникло з магазину. Правда продавці списали на злодіїв значно більше – всі свої гріхи. Доцієї безглуздої крадіжки  виявився причетним Настин приймак Мартин. Впаяли йому три роки. Жінці так згид п’яничка, що вона не одвідувала його в тюрмі, ніяких передач не носила. Відсидівши, Мартин спробував повернутися «додому» та відхопив таких духопелів від Петруся і його товаришів (Петрусь уже став справжнім парубком), що ледве зад дотіг до своєї обколупаної хатини під драним солом’яним дахом.

  Та на цьому пригоди з міліцією для Насті не скінчилися.  Ще як Мартин сидів, Петрусь зв’язався з бідовими парубчаками, що витрясали кишені в петеушників і студентів на вокзалі, коли ті їхали з дому на навчання. Перестрінуть біля туалету, оточать зграєю і – дай п’ятнадцять копійок. Витрушували тільки «мєлочь», «крупник» брати  боялися, щоб не загриміти в міліцію. Міліція й так їх піймала. Били добре і уміючи. Петрусь тиждень кров’ю харкав і вирішив зав’язати. Цілком резонно, бо щеб раз піймався – і з відділку вийшов би калікою. Ні своїми ногами пішов би,  навіть слідів побоїв би ніхто не побачив.

   Мати перегоріла душею,  поки випустили сина. Пішов Петрусь робити з нею на цегельню, на іншу роботу в колгосп цого не брали. Побував у міліції – значить «штрафник». Та ж сама історія повторилась і з молодшим, Васьком.

Та ще гірше – він украв метал з колгоспного двору (тоді всі розтягали все, що погано лежало) і мали посадити – виручила повістка в армію.

   За ці роки колись хазяйська Настина господа занепала, обколупана стояла край села. Город невиораний -  нема за що його орати. Хлопці подалися на заробітки в Київ. Щорік то важче було робити Насті на цегельні, ледве дочекалася пенсії. Тільки що тії пенсії – до горілки призвичаїлася так, що без неї не могла, п’ють і сини. Привезуть грошей з Києва – гужбан на всю околицю, їхній куток тоді починає нагадувати Красну Площу в Москві. Яких тільки облич не побачиш – і слов’янські, і тюрські , і кавказькі.  Дільничний там як прописаний – як  щось пропало у селі – до Охріменків. Але хлопців чи то не ловили на гарячому, чи переповнені тюрми настільки, що такої «мілкої рибки» туди брати не хотіли.  Але, як би там не було, обійшлися хлопці без строків, без тюремної баланди, слава Богу. Та друге лихо не минуло сім’ї – туберкульоз. Лічилися всі по кілька місяців у Геронимівці. Повернулися  худющими, але хоч могли ходити й робити.

Хлопці «поодружувалися». До старшого пристала п’яничка з сусіднього кутка, інший взяв за себе путню дівчину, яка в дитинстві отримала інвалідність: п’яний батько вдарив так, що дитину перекосило. Батьки її померли молодими і дівчина залишилась без засобів до існування. От і пристала Валя до Охріменків - готує їм їсти, прибирає хату, разом із свекрухою наймається обробляти городи односельчанам. Лається з питущою та ледачою Катериною. Є на що погуляти сусідам, одним словом, концерт безплатний.

  Старші доньки до матері не родаються. Обоє в місті – сім’ї, діти, онуки вже є. Зрідка тільки зателефонують по мобільному, щоб упевнитись, що жива ще їх мати. П’яненька Охріменчиха часто каже сусідам:

-         Цього літа дівчата приїдуть, треба город посадить…

Та ніхто не хоче орати давно зарослий пирієм Охріменків цілик, як і жодного літа не приїздили до матері заможні і путящі доньки.

   Цього літа сімейство гуртом заробило козеня і поросятко. Тварини підросли та зимувати їх нічим, отже поріжуть як геть не стане паші. Правда для поросятки трохи кукурудзи є, накрали з поля…

   Холодний осінній дощ мигичить.

Та чомусь у сні чи видінні бачить Охріменчиха квітучий травень. До її хати ідуть зранений на війні батько, з доброю посмішкою Кобзаря і пшеничним вусом, мама у її улюбленій празничній квітчастій хустці, дівчатка у віночках, Марійка й Даринка, хлоп’ята, Петрусь і Василько, ще маленькими.

Стара посміхається уві сні, тільки ніхто не бачить її посмішки щасливої.

                                   Вадим Нікітенко.