Ще дівчиною була, а тяжко робила в колгоспі, ставили сироту на найгіршу роботу. Бо заступитися за неї не було кому. Отак і гнула спину з рання до смеркання. І не мала не те, що переміни одежі, а часом і кусника хліба на вечерю. Та коли підросла Настя, в літа ввійшла, стали задивлятися на неї хлопці. Дарма, що бідна, а красуня. Зачастив до неї Митько - тракторист. Гарний, русявий, світлоокий. А на осінь і посватав. Світилася Настя від щастя, в хаті й у дворі молодих господарів стало як у віночку. Не нахвалилася невісткою свекруха, літня вже, хвора жінка. Казала Митькові: держися своєї жінки, як вош кожуха. І не дарма казала, бо знала мати свого сина. Митько хоть і роботящий, кращий тракторист у колгоспі, а шалапутний, в кожному селі знюхається як не з дівкою гулящою, то з молодицею. Настя не те, щоб не зважала на його походеньки, ні, вона любила Митька, довіряла йому в усьому, а тим, хто язиками плескали всячину, не вірила. Думала – заздрять, то й набалакують. Та й Митько до неї був лагідний і господар у домі хороший. Ні в чому в них нестачі не було: і хліб ідо хліба. Так заможно Настя ніколи не жила. Певна річ: війна, злидні, батьки зарані померли, де тим статкам узятися?  Воно й зараз у селі більшість сутужно живе, але її Митько не ледачий, вміє заробити і копійку не проп’є.

Підростали донечки. Здавалося, щастя навіки поселилося в хаті. Та біда підкралася з іншого боку, про який те й робили що теревенили сільські цокотухи.

-         А що, не ймеш віри, Насте?,- вчепилася в’їдлива Тетяна Нетеребиха, ледь вони  зустрілися на буряковому полі,- твій Митько до голови підводу просити ходив, збіжжя в Петропавлівку перевозити.

Настя зов’яла як виполота гичина на сонці.

-         Та невже ж тому правда, людоньки?!,- тільки видихнула та так і пурхнула стежкою  на леваду, а звідти до села, до контори.

«Правда! Правда! Правда!»,- бухкало їй у голову. А я, дурна, сліпа.

   В конторі Настя нікого не застала, всіх голова вигнав на буряки. Тільки секретарка цокала друкарською машинкою. Вона глянула на Настю спідлоба і ледь осміхнулась. Молодиця спаленіла. «Все село знає! Ай-я-яй!». Не зчулася, як добігла додому. Митько -  суворий, таким його Настя ще не бачила, кидав мішки з пшеницею на віз.

-         То що це ти,  чоловіче, як злодій, тікаєщ? Од чужих людей взнаю. Як же це так? Хіба я не жінка тобі, не матір твоїм дітям?

-         Думай як знаєш. А тебе більше не люблю і хоч що хоч роби – не житиму.

Поки бігла, Настя думала, що вговорить Митька, на шию кинеться, не пустить.  Та ні, навіть ще надіялася, що все те людський поголос, брехня, ні в якого голови Митько не був і ніякої підводи не просив, а робить у полі, на обід не завжди додому прийде. А як отак вчинив із нею Митько та ще й отак обзивається, то й заціпило Насті.

-         Хіба я держу? Йди…

-         Ти той, Настю…,- Митько щось хотів сказати, та так і не надумав слів. Мовчить і мне картуза. Тоді і видушив.

-         Дітям поможу. Мої діти.

-         Як схочеш…

Поторохтів віз

Настя, бліда, безсила, ледве дісталася ліжка. Якби була жива свекруха, могла всовістити Митька. Так померла цієї весни, на Великодному тижні.

Опівдні дівчатка пригнали корову з пастівня.

-         О, мамо, а ти не на роботі?,- здивувалася старшенька Марійка,- А тато на обід прийде?

-         Тато нас покинув, пішов до іншої,- Настя сама не зчулася як сказала дитині ці страшні слова.

-         Як пішов? Куди пішов?,- не зрозуміла дівчинка.

-         В тата тепер друга жінка.

-         А як же ми?,- Марійка скривилася і по її личку ручаєм побігли сльози.

Захлипала і менша Даринка.

-         Так як усі. Житимемо,- відказала, як відрізала мати, - загоньте корову та сідайте обідать.

По обіді Настя пішла сапати ланку, ніби нічого й не сталося.

-         А за тебе , Насте, бригадир питав,- в’їдливо так защебетала Тетяна Нетеребиха, колишня Митькова полюбовниця. Вона тепер відверто зневажала Настю.

«Хай знає!»- зраділа молодиця, не тільки від неї свого часу відмовився Митько, а й рідну жінку покинув. Як казав Кирька-кацап, що після війни приймакував у її матері, жена не стена, можно и отодвинуть.

-         А ви ж що?,- перепитала Настя жіноцтво.

-         А що ми скажемо? Ти ж подалась, як навіжена,- обізвалися всі наперебій.

Вони боялися бригадира,бо той злий був як чорт. Загаєшся – то, гляди, в печі огонь заллє, їсти доварити не дасть. А як  попадеш на гачок то пропадай душе – ні в’язки соломи з поля не принесеш, нічого. А тоді хоч голодною смертю помирай. Одним словом, мовчи та диш. Яке їм діло до якоїсь там Насті, тут би за себе встояти. Настя це знала і на полільниць не образилась. Взялась за сапу і стала на рядок.

   А бригадиром був не хто інший як Олекса Воропай, той самий поліцай, якому Ганс, заставши в Орисі, піджопника дав такого, що Олекса з тих пір зі скривленим носом ходить. В сорок четвертому йому пощастило як утопленику. Зазбиравсь десь ховатись у лісах, коли вночі постукали. Виглянув обережно у вікно, а там (от радість, так радість!) двоюрідний брат Грицько. Обнялися, почоломкалися. Грицько розповів, що служить при обозі старшиною, відає кухнею і всім забезпеченням. В село пішов на розвідку – чи нема в них німців і, головне, чи є чим розжитися, солдат же годувати чимось треба. Олекса як на духу розповів йому свою історію.

-         Ходім зараз зі мною,- вислухавши, мовив брат,- з командиром я побалакаю, служитимеш при мені в обозі. Ну і,  сам розумієш, мовчи, язиком не теліпай. В село ми не зайдемо, я постараюсь, щоб командир так

    розпорядився.

Так і зійшло Олексі з рук поліцаювання. Після війни повернувся вже як фронтовик, зумів поладнати із начальством. Споважнів, ще більше знахабнів. На людей дивився зпогорда, з під лоба. А бабієм яким був, таким і залишився, жодної спідниці не пропустить. Давненько він задивлявся на Настю. Гарна, доладна молодичка! Ну ось, здається пора його настала, Митько ж подався «на багатші села».

-         А чого це ти, Насте, на роботу не ходиш?,- запитав бригадир увечері. Олекса скочив з брички, пустив коня на луг, щоб трохи попасся. Гарний був у нього кінь, аж вигравав. Бо чого йому не вигравати – хазяїн вівса не жаліє й роботою не заневолює. Бо й сам не дуже того, до роботи охочий.

-         Як це я не хочу, я рядки дополола.

-         Рядки я бачу, а до обід де ти була?

Настя вже відкрила рот, щоб щось мовити на своє виправдання та Олекса виставив долоню не бажаючи нічого слухати:

-         Дисципліна в нас однакова для всіх. Щоб це було востаннє. Чуєш, Насте?- запитав з притиском.

-         Чую…

-         Отож бо…

Олекса попрямував до брички, що вже добряче віддалилася від поля – кінь не стільки пасся, скільки бродив по лузі. Настя не стала наздоганяти полільниць. Йшла ззаду і думала гірку думу. Ще й дня не пройшло,як покинув її Митько, а як усе змінилося. Жінка відчула, що стала беззахисною, як тоді, коли осиротіла, коли померли тато й мама. Біда знову вернулася до неї і як тепер жити, самій з двома дітьми? Як вижити серед оцих лихих, хижих людей?

 Бригадир не зачіпав її, поки була заміжньою. І Тетяна ввічі не цвікала, і всі ставились до неї як до господині. А це враз все перемінилося. Одна вона, як билинка в полі. Ні до кого прихилитися. Ще й у неї діти, захисту шукать, в кого його шукать,  як не в рідної неньки.

«Що я їм дам?..»- журилася Настя. Старшеньке, Марійка, тоді ніби серцем чула, спитала:

- А як же ми мамо?

- Як усі!,- відповіла  Настя згарячу,- Ні, не вийде, як усі. Кожен сам по собі…

А їй як?

-         Насте!,- гукнув навздогінці бригадир,- А пожди трохи.

Жінка зупинилася. Олекса підійшов, обхопив її за стан:

-         Насте. Як будеш слухняною, то не буде для тебе важкої дисципліни…

-         Одчепіться, дядьку!,- Настя відкинула руку безчесника і побігла стежкою.

-         Ну, дивись, діло хазяйське,- Олекса, наче нічого й не було, знову пішов до брички.

З тих пір він усе доскіпував ся до Насті, проходу їй не давав. І те не так, і се, і норми не виконує, і ледащиця, і не хазяйка. Наостанок вигнав із ланки на цегельний завод. Туди направляли всіх, хто проштрафився.

-         Так,  Насте, і ти потіряла довєріє, раз потрапила в нашу «ісправну колонію»,- похитав головою завідуючий  виробництвом Тихін Маркович  Харчук.

Загалом він був непоганою людиною, навіть справедливою, за що його голова й поставив керувати цегельнею. Робота тут важка, а «контингент» такий не засумуєш. Як не той зап’є, то інший, тільки встигай слідкувати. Тихін Маркович з п’яницями не церемонився – «вирахує», розжене, ще й пляшку при них розіб’є. Але це мало допомагало. Правду кажуть, голь на видумку хитра.

-         Дивись, молодице, старайся, то може й вискочиш звідси, а злигаєшся з ними,-  показав на  пістряву «гоп – компанію» - пропадеш.

Були серед цегельників і чоловіки й жінки. Вони всі міцно дружили із зеленим змієм, давно втратили надію вийти із «штрафників».

-         Оце так ягідка! – захоплено пробасив високий, трохи рудуватий Максим Чуприна.

-         Не для твого саду,- фиркнула Надька Кривонога, його «подружка».

-         А що, хіба не годиться мій плужок?  Компанія дурнувато хихикнула.

-         Кончай перекур,- запихкав цигаркою бригадир.

-         Ти підеш у ніч,- кивнув Насті,-  Надько, покажеш, що там і як.

Бригадир зник так само несподівано як і з’явився, а Настя увійшла ніби в пекло: велетенські печі вогнем печуть. Дихати відразу стало важко, на лобі виступили краплі поту.

-         Пусте, звикнеш,- зауважила Надька,- так  мені буває на похмілля. А чарочку вип’єш – і нічого. А далі показала що робити: бери сирець, клади в піч.

Настя ледве виробила зміну. Потомленими були й інші робітники, але їх зігрівала думка про те, що в підсобці стоїть здоровенна сумка з могоричем. Вантажники, хлопці не промах, здирають «данину» з водіїв. Хто дасть могоричу – швидко повантажиться, хто скупіший – довше чекатиме, а черга біля прохідної чималенька.

-         Як би мені зранку, лю-лю, лю-лю,-  хрипувато наспівував Максим Чуприна,- горілочки чарку…

-         Або хоч валявськогом винця,- жмурився його товариш Мартин.

-         Ну то зранку,- підсумувала бідова Надька,- а зараз он літр самогону з «намистечком», жмурки що аж ого-го і – курка догори ногами. Це вам не кислими яблуками  закушувати.

Компанія весело гомоніла, наближаючись до комірчини. Настя ледве плела ногами, їй хотілося швидше переодягтися і – додому. Як там дівчатка, чи попорались, чи не голодні? Вона стягла робу з плечей і накинула благеньке платтячко.

-         До завтра,- кивнула своїм новим товаришам по роботі і зробила крок до дверей.

-         Е, нє, ми так не договорювались,- рішуче загородив дорогу Чуприна,- тут у нас один колєктів. Один за всіх і всі за одного,- скаламбурив,- Сідай з нами по чарочці і по домах,- обізвався вже лагідніше, по-свойськи обняв жінку за плече.

Якби ще тиждень тому Максим посмів торкнутися її плеча, штурхнула б п’яничку так, що й сторчака дав би. А зараз вона не відчувала в цьому його жесті чогось недозволеного, якоїсь зневаги до себе. Очі чоловіка випромінювали  щирість і гостинність роботяги, який в доску своїм вважає напарника, колегу. Ще й каже – тут усі свої.

-         Сідай, сідай ось на тапчанчик,- припрошував як брат сестру. –А ти. Надько, посунься, хай людина сяде.