Штрафники
Набридливий осінній дощ мигиче за вікном і мутним холодними сльозами стікає по віконцях старенької, обколупаної, вгрузлої в землю хатини. Біля вікна, схиливши голову, куняє Настя Охріменчиха. Хоча, літами вона ще не така й стара – деякі її ровесниці виглядали значно ліпше. А деяких – то вже й на світі нема – кому яка доля судила. Зморшки-борозенки, висохла постать, жилаві руки, шершаві пучки, говорили про те, що жінка вік змарнувала на тяжкій роботі, а обколупані стіни і брудні заплакані вікна – про тяжку зневіру у житті. Коли Охріменчиха йде вулицею, то ніби не дивиться на зустрічних. А якби хто поглянув їй у вічі, то прочитав би там темінь і пустоту, що колись прийшли на місце вітчаю та й поселилися назавжди. О, очі, очі, дзеркало душі, відбиток Божої печаті, погасли ви, очі давним-давно, а тіло ще веде безладний рух по землі, волочиться тінню і сліпий присмерк вікон покриває ту тінь від байдужого людського ока.
На вулиці, де живе Настя Охріменчиха, живе мало людей. Все більше пустки, а за ними вдалині поле і ліс. Гуляють, свищуть по полю осінні вітри. Ліс гуде ніби кобзар співає сумну пісню. Тоді щось оживає в Настиній душі і той кобзар нагадує їй тата, доброго, лагідного тата. Від якого й пам’ятає тільки, що тепло широкої, ширшавої долоні, котра лягла колись на маленьку дитячу голівку та ще теплі, сонцесяйні очі - з іскринкою. Мовляв, не журись доню, ми не з глини зліплені – не розкиснемо, не пропадемо, аби й зрадливиця-доля покинула нас. Сонечко кожного ранку сяє – і щасливому, і убогому. Тільки й свята Охріменчисі, як приходить з осінніми пронизливими вітрами у її душу отой козак-кобзар, на тата чимось схожий. Та тільки рідкісний він гість, такий рідкісний, як і щастя людське. А днюють і ночують у її халупі злидні невивідні та сліпа, покірлива лихій недолі безнадія.
Ніхто в селі не вважає Настю Охріменчиху за людину. Для всіх вона – п’яниця, так само як і її сини Петро і Василь. Зараз їх у хатині п’ятеро – Настя, сини і невістки. Одна з них, Катерина, п’є, інша Марина ні. Ось ця і веде все господарство – їсти зварить, сорочку випере і, як устигне вихопити з чоловікових рук недопропиті гроші, то купить якихось харчів. Ще прикуповує харчів на свою убогу пенсію Охріменчиха. Щоправда, лише тоді, коли гроші не встигнуть забрати прямо вихопити з її рук куткові самогонниці. Їм Охріменки винні як земля колгоспу. Так і живуть, перебиваються « З хліба на водку», як жартує старий Петро.
Сидить Охріменчиха, куняє. Здригається висохле, загублене недолею тіло, а душа полинула у той вранішній світ, де живі всі ті, хто відійшов за межу. Бачить Охріменчиха молодих своїх тата й маму, багатьох інших незнайомих людей у, на теперішні часи, чуднуватій, старовинній одежі і дивується, як таке може бути. Адже мати померла давно, а тато ще дпвніше. Їй чотири роки було, як вперше побачила його – прийшов з війни. Думала, що то якийсь чужий солдат, їх не мало переходило кутком. А мама плакала, обнімала його і казала їй, малій, що то тато вернувся. Тоді і погладив він Настю вперше по білявій голівці, і гостинчика дав – грудочку синюватого твердого цукру. Тато, весь зранений, не довго прожив після війни. Але зараз Охріменчиха бачила мабуть ще давні часи які не пам’ятає. Чудний сон приснився.
Батьки походжають біля ошатної вкритої світлими куликами хатини. Ті кулики - наче чуб світлявого хлопчини або шматочки сонця – теплого, лагідного, зовсім не гарячого сонечка, яке можна погладити руками. Ні, так не буває … Молоді чоловік і жінка, в яких Охріменчиха впізнає своїх батьків жартують, сміються. Ось тато догнав маму, ухопив на руки і цілує вуста, золотим вусом, що ледь засіявся, лоскоче щоки. Мама сміється, мама щаслива. Посміхається і Охріменчиха, вона вже забула, що тати й мами давно немає на світі. Як же немає – он вони є і як щасливо сміються. А он і хата їхня з фарбованими віконицями і піч, розмальована півнями. Ту піч Настя добре пам’ятає. І ніби бути не може, що зараз на тому місці лише купка розкислої глини та чорних зогнилих кутиків і непролазні хащі. Вже стільки літ Охріменчиха байдуже проходить мимо свого старого дворища – що вмерло, те вмерло не воскресиш, а зараз - живе все і всміхається вранішньому теплому сонцю, до якого запросто можна доторкнутися руками. Ні, так не буває … Скільки їх було, у батьків тих щасливих літніх, осінніх, зимових і весняних днів?
Коли ідеш із косовиці терпко пахнуть черешні дозрілі і земля губиться в блакитнім мареві розмореного, теплого літа. Дишеш і не на дишешся тим терпким і п’янким повітрям і душа співає, і пісня зринає вечірнім селом. Коли осінь золота гладить ліси і поля не жарким сонячним промінням, коли шепоче до них дощами і так хороше дивитися на косі, холодні каплі, сховавшись у сінях. Слава Богу, озимина підросте. Коли грають тисячі блискіток на безмежній, холодній сніговій ковдрі, у сонячний морозний день, коли в хаті пахне узваром, кутею, а у вікно заглядають червоні, як вранішнє сонце, китяги калини.
Коли у безмежній, блакитній весняній висі вперше побачиш журавлиний ключ. Летять журавлі серед білосніжних хмар ніби караван пливе по безкраїй пустелі. Журавлі несуть на крилах весну, тепло і життя, як їжу і воду, а з ними сміх і радощі, життя везе караван висохлим від спраги мешканцям гарячих південних міст. І ти ведеш очима за хмарами і журавлиними крилами, п’єш холодне, ніби змішане з березовим соком березневе повітря і радієш весні, що ось уже, нарешті прийшла і на твоє подвір’я. І ніби всміхаються кулики на хатині, а горобці – так не цвірінчать, а співають. Хтось же має співати, коли солов’ї ще в далекій дорозі? Скільки їх минуло, отаких щасливих днів? Пролетіли як одна-єдина мить … .
Але зупинився час. Щось гримнуло на заході, й оперезало лиховісним полум’ям все крайнебо. Охріменчиха зараз ясно бачила як півнеба залило вогняною лавою, а друга половина чорніла темною, задушливою ніччю. Та ось на сході замайоріло дивне світло і замріли обриси Матері Божої. По святому, стражденному лику стікала гаряча сльоза і крапля її іскоркою впала на землю. Все те бачили і Настині батьки, лячно прихилившись до одвірка. Господи, Настя не могла цього пам’ятати, вона тоді ще мирно спала в колисці. Але диво! Зараз бачить все це. Бачить і себе в колисці, ще молодих своїх батьків, знамення на небесах. Як таке може бути? А війна таки була, хоч як би хотілося щоб то був лише страшний сон. Охріменчиха тепер бачила її початок, бачила те чого не могла бачити тоді, коли була ще в колисці …
- Чув, куме, германець на нас напав. Лихо, брат … Війна.
Кум ще не проспався після вчорашнього, бликнув посовілими очима:
- Яка війна? Договір же був. Про ненападєніє.
- Був. А тепер війна.
- Брехня, - правив своєї кум. А якщо й правда, то врага будем громить на його території. Чоловік войовничо, наче давній воїн списа, настовбурчив пшеничного вуса.
Охріменко добре хильнув у кума на хрестинах і тепер йому море по коліна. Але не будемо дивувати з п’яненького дядька. Тієї ж самої правили і немало цілком тверезих: врага будем громить на його території.
Страшна звістка покотилася по селу. Чоловіки пожурилися, жінки й матері плакали. Але були й такі, що у відчай не впадали. Кілька хвацьких, веселих молодиків щовечора влаштовували посиденьки зі співами й танцями. І навіть після того, як вози з чоловіками поїхали із села таке гульбище тривало на вигоні коло Охріменкової хати. Зараз на тому місці поле, а колись були огороди й вигін. Витанцьовувала й сусідка, Орися Кулішева, з біса гарна, бідова молодиця. Ще й приспівувала:
- А мій милий на войні
Він до спини мені!
Як германця завоює
Мене палко поцілує! І-і-і-х!
Босі ноженята виробляли такі вивертні на спориші, що аж дух захоплювало.
- І вам ото не сором?,- совістила легковажних сусідок вбита горем Настина
мама Харитина.
Розчервоніла, розпашіла Орися, з блудливими іскорками в очах миттю склала руки на пишних грудях:
- І тобі сусідонько не спиться? Гайда до нас! А не хоч – то спи нишком, а
нам не мішай. Не в твоєму дворі свайба!
- Побійся Бога, Оришко! Ще за чоловіком і слід не прохолов, може він
зараз ранений, кров’ю обливається.
- А йому мене шкода було, як горілкою заливався та товк мене, як товкач
ступу? Ще синяки од нього не зносила! А тепер у мене Олекса є – милий, чорнявий і хороший. Відлюблю за всі свої роки, а там хоч і кінці в воду. Та й чого я виправдовуюсь перед тобою? Яке тобі діло?
Орися крутнулась на одній нозі і потягла до танцю молодого, чорнявого і хорошого парубка Олексу. Він, та ще його дружки, теж парубки Панько й Тиміш втекли по дорозі. Хай дурні германця воюють. Подейкують, що він уже й до Городища добирається. От тобі й «громить врага на його території». Хлопці свиснули, найнятий ними сліпий Вихтір – заграв дрібної і вся компанія зайшлася у відчайдушному танці.
Харитина схлипнула і пішла до своєї хати. Там уже прокинулася розборсалася з пелюшок і криком кричала малесенька Настя.
- Ох, дитино, дитино, дрібне ти ще малятко, а яка недоля нас накрила!
Мати переповила дитя, дала грудь, а гарячі сльози капали й капали на личко дівчинки.
Глупа синя ніч накрила куток, тільки аж перед ранком стихло гульбище, стихло все. Сонний півень стріпнув головою і загорланив: -Кукуріку! За ним, один по одному обзивалися й сусідські. Що принесе новий день людям? Більшості тривогу, розпач і горе.
Ллється осінній дощ. Ще дужче заколисав він стару Охріменчиху, ще дужче відкрив чакри, через які душі покійних приходять до нас у снах. І стара Настя побачила, як у їхнє село заходили німці, почула ревище двигунів їх мотоциклів. Озброєні до зубів ворожі воїни на мотоциклах вони нагадували полчище велетенської саранчі: зелена, потворна, гримуча з людськими і ніби й не людськими головами. А шум від колісниць їх сягав самого пекла, звідки, вочевидь та саранча й вилізла на світ Божий. І дана була їй влада нищити все на землі…
Нескінченна кавалькада мотоциклів, гул машин, гомін піших чужинців – за всим цим уважно спостерігали насторожені жителі села. З-за кущів поблискували цікаві і допитливі дитячі оченята. Знайшлися в селі й такі, що зустрічали чужинців хлібом-сіллю. Серед них і Орися Кулішева.
- Що ти дієш, сусідо?,- журно хитала головою Харитина,- тобі, їй Богу, наче пороблено. Вона зайшла до Орисі в хату саме тоді коли та готувала рушники.
- Харитю!, - молодиця не образилась на сусідчині докірливі слова, - Дурна ти! Це ж наш рідний батько прийшов! Он, казали і землю оддадуть, дідівщину, ту що в нас позабирали. Мій покійний дід її горбом заробляв по заробітках, вона йому дарма не далася. А ті, будь вони прокляті, комнезами, забрали! До лютого голоду людей довели! Чи вже забула? А свого батька – небіжчика стражденного згадай, як він у бур’янах з голоду помирав. А був же перший хазяїн на селі. За ким ти руку тягнеш Харитино? За тими голодранцями і злодіями, що геть начисто обшахрували – обчистили нашу землю? А ми з тобою тільки чудом у голодовку вціліли. Німець - то культурний і справедливий чоловік, він порядок у всьому наведе.
- Дурна ти сусідко й не лічися! Та що з тобою балакать – скоро сама побачиш …
Отак подурняли одна одну та й пішли кожна до своєї справи, Орися – брать кращі рушники, щоб на них чужинцям хліб подавати, а Харитина в хату до малої Насті.
В Харитининій хаті оселилося четверо німців. Жінці з немовлям довелося тулитися в комірчині з малесеньким віконцем. У світлиці про щось гомоніли, реготалися ворожі солдати. Потім вони вийшли на подвір’я. Минули жнива, синіли терносливи у ще дідовому старому садку, що прихилився до левади. Раніше там була й хата, але зараз від неї і сліду не залишилось. Лише старі груші, яблуні та ще терносливи, що велись там од віку, самі одростали од коріння та падалишніх кісточок. Старе дерево висихало, нове рослою. Як і в людському житті.
Молодий, високий як жердина, рудий єфрейтор на ймення Йоганес, щоправда його товариші звали просто Гансом, нагнув гіляку і замахав рукою, мовляв підходьте, поласуєте. Двоє здоровил побігли до дерева, а підстаркуватий офіцер з цікавістю оглядав довголицю. В садку чувся збуджений чужинський гелгіт, видно, сподобалися німцям м’якенькі, солоденькі терносливки. Поласували досхочу, а тоді витівник – єфрейтор подався на грядку, де росли гарбузи. Молодики, зачіпаючись за огудиння і лаючись незрозумілими тутешнім мешканцям словами, вирвали кілька плодів і понесли у двір, потім вивалили на стіл і чомусь дурнувато хихикали, торсали один одного за плечі, змовницки про щось перемовлялися. Тоді пішли курити за хату і насторожена Харитина прислухалася до їх розмови, що нагадувала гелгіт потривожених гусей. Тільки, що вона могла зрозуміти? Тим часом офіцер зайшов до хати. З цікавістю оглянув божницю, рушники, що її обрамлювали, прицмокнув чи від здивування чи міркуючи над чимось. Потім підійшов до катки з водою, взяв полив’яний кухоль, повертів ним у руках. Набрав води і пив так ніби куштував її. Харитина недавно принесла води і була вона холодною та смачною. Німець допив із задоволенням і поставив кухоль на місце. Тоді підійшов до печі і почав розглядати вималювані на комині півні, поглянув на горщики, навіщось заглянув у піч. Харитина все те помічала з комірчини – хати і хотіла вже пирснути сміхом та вчасно схаменулась. Ворожий офіцер прямував до неї і жінка враз пополотніла. Настя заснула в колисці. Пелюшки були старенькі, багато разів прані, благенькі. Тряп’я та й годі. Німець близенько нахилився над колискою, а перелякана Харитина схопилася за підвіконня. Офіцер гидливо доторкнувся до пелюшок і захитав головою, щось забурмотів. З того бурмотіння Харитина тільки й розібрала, що «кіндер». Німець вже відійшов від колиски і збирався виходити з хатини. Раптом бабах! Дзенькнуло скло, шматочки глини одлетіли від комена. На дворі дурнувато реготнули солдати. Розлючений офіцер вискочив у сіни і побачив таку картину. На столі, на повштрикуваних у них дерев’яних патичках стояли два гарбузи, яким бешкетники солдати повирізали - «понамальовували» кишеньковими ножиками свинячі писки та вуха і написали «Rusiche shwaine». Потім, відійшовши кроків за десять, вистрелили по «свинях». Два плоди збили, а два залишились цілими. Офіцер аж позеленів від злості. Він щось несамовито крикнув і солдати з перелякано-кислими пиками поспішили до сіней. А перелякана Харитина тулила до себе, намагаючись заспокоїти немовля, яке аж заходилося від плачу. Із сусідньої хати вискочила розпашіла Орися і меткий Йоганес помітив її гарне личко, тугі високі груди, ніби виточені ніжки. Облизнувся пошерхлим язиком, очі замасніли. Йому вже стало до біса те, що городить занудний старий дурень капітан. «Сьогодні ти будеш моєю», - вирішив єфрейтор.
Розгніваний шеф, звали його Герберт Нейман, поставив Йоганеса в наряд. Довелося патрулювати сільський путівець – занудна й дурна справа. Ну які в біса тут можуть бути партизани? Ці дикі немиті росіяни, з однією гвинтівкою-пукавкою на трьох, тікали від них як плем’я індіанців від одного озброєного рушницею. Індіанці тоді ще не бачили такої зброї, так само й зараз росіянам далеко до могутності армії фюрера. А тут – чергуй путівець. Та винахідливі товариші товариша Йоганеса, ті що поквартирувалися по інших хатах і жили без капітана, вже дістали шнапсу й скоро село здригнулося від хриплого п’яного співу-ревища чужинців.
У капітана Неймана жахливо боліла голова. Очевидно, стався гіпертонічний криз від нервового перенапруження. Ні, що не кажіть, а воювати в сорок п’ять літ, після двадцятиліття педагогічної роботи просто вкрай важко. У молодості Нейман воював у першу світову, в Росії. Через те його одним з перших з числа резервістів відправили на фронт. Колись Герберт був вправним солдатом – струнким і в’юнким, але коли то було … . Тепер обважнілий, з одутлим обличчям (прокляті нирки, поїхати б десь на курорт!) сидів ось у цій плебейській хаті з солом’яною стріхою. За кілька місяців на фронті ці зелені молокососи витріпали йому більше нервів ніж хлопчиська хулігани в школі за роки роботи. Та нічого дивного в цьому немає – ось ці озброєні до зубів, часом озвірілі вояки, не хто інший як вчорашні хлопчиська-хулігани. Ох, скільки нервів Нейману коштувало підкорити їх своїй волі. На початку солдати його не сприймали всерйоз, вважали за білоручку-писарчука, який з переляку штани намочить, як лише почує грім гармати. Але Нейман вже мав фронтовий досвід, а ще – досвід тримання «під каблуком» шкільних шибеників. І це йому допомогло утвердитися в ролі командира роти. Але солдати все-таки його не дуже празнували. Про що засвідчив і сьогоднішній інцидент, що ледь не коштував капітану життя. За хвилину перед тим як дзенькнуло скло і одлетіла глина від комена Нейман там, біля печі стояв.
«Бісові шибеники! Лайно! Я їм ось влаштую, по струнці ходитимуть!»
Капітан Нейман морщився від ще більшого головного болю. В хаті темно, душно, ще й, як на зло, розверещалася дитина. Чорт забирай!!! Та, врешті решт, скінчиться все це чи ні?!
Харитина ніяк не могла заспокоїти малу Настю, пригортала її, давала грудь, колихала. Але немовля розходилося ще дужче. Харитина мліла від страху - в хаті німці. Правда, молодики спали як убиті – їх і гарматою не розбудиш. О, Господи, що чи буде?! Бідна жінка трусилася, як осиновий листочок при найменшому подиху вітру.
«О, майн гот!!!» Нейман несамовито підскочив з ліжка і вибухнув лайкою. Харитина ще дужче до себе притиснула немовля, але воно не переставало. Мить – і аж синій від люті капітан сичить, бризкає слиною, махає пістолетом перед обличчям бідолашної матері.
- Паночку! Не треба … , на двір … , я піду … , - белькотала Харитина, показуючи, що хоче вийти на двір.
- Shwaine!!!, - гаркнув Нейман і вискочив з хатини надвір сам. Гахнули двері, дзенькнули недобиті шибки, літня ніч обійняла розлюченого капітана прохолодою. Герберт закурив.
Ні, він не опуститься до вбивства, хоч це і не заборонено. Він усе-таки німецький офіцер до того ж педагог за фахом, а не якийсь там …злочинець-рецедивіст. Але ж які все-таки свині ці росіяни. Яка убогість, яка дикість! Він згадав свій двохповерховий котедж на тихій вулиці маленького містечка, свою ідеально прибрану кімнату з легеньким шторками на вікнах, з виглядом на старий парк. І відчув, що знаходиться начебто в якомусь хліві. Ніби на підтвердження його думки із сарайчика, що тулився до хати, почувся шумливий видих корови, киркнула сонна курка. Герберт не дуже розбирався в сільському господарсві, але знав, що тут найкращі в світі чорноземи. І ці плебеї топчуться по такому багатстві і живуть як злидні. Справжні свині! Брудні і гидкі свині!
Дитина нарешті замовкла. Але капітан уже не міг спати і дивився на потопаюче в зелені садів село. Легкий прохолодний вітерець студив йому скроні і головний біль слабшав. Чорт забирай, та тут таки цілюще повітря! Чудово було б після війни он на тому схилі побудувати замок як у старі добрі лицарські часи. Нейман не сумнівався у великій перемозі Третього Рейху, і мріяв про те, що привезе сюди свою дружину й дітей, як щасливо заживуть всі тут на цій благодатній землі.
Настя Охріменчиха ніби не вві сні, а наяву бачила цього німця, що ледь не вбив її ще маленькою і здригалася від страху. У сні чи то мариві вона забула, що війна давно скінчилася, що вже після сорок першого пройшло сімдесят літ і давно в живих немає ні того капітана, ні мами, ні кого з тих людей кого зараз бачить. Їй страшно : а раптом вона, ще немовля, знову закричить і розлючений капітан цього разу вже пристрелить її. Страшно чекати кулі собі в груди, чекати і не могти нічого вдіяти. Ні, це не сон, у вісні так не буває!
Орися тонула у любощах. Ох, який же солодкий той чар, той трунок, той гріх. І за що тільки блаженство таке гріхом називають? Чоловікові зрадила… . Тьху! А якщо вона в ньому чоловіка і не бачила? П’янюга, задрипанець! А Олекса! Який же він гарний, чорт! А який вправний! У-ух! Вся виморена від любощів, в’яла і лінива, Орися зажмурила очі ізнову бачила розпашілого, красивого Олексу, свого милого. І який же він розумний розбитний. Тільки німці прийшли, встиг на хорошу роботу влаштуватися – поліцаєм. Казав, скоро і форму дадуть, і пайок. А головне – землю батьківську і йому й Орисі повернуть, ту що голодранці-комнезами забрали. А Данько Куліш, п’яничка хай воює, хай йому абищо.
Олекса застібнув ширінку, один по одному шукав потемки ґудзики на сорочці. Блиснув із-за хмари місячний промінчик і освітив гарне Орисине личко. Чоловік відчув, що ще не долюбив, що незборима сила вабить його до цієї красуні. Де не парубкував, а такої гарячої в нього ще не було. Приспіла вишенька! І Олекса знову розстебнув ґудзики, залізь у таке приємне і пахуче тепло, за мить їх губи злилися в жагучому поцілунку.
Раптом десь неподалік затріскотів двигун мотоцикла. У вікно блиснули фари схожі на велетенські очі якоїсь дивної і жахливої тварини. Орися підвелася і спостерігала за тим, що діється надворі. Мотоцикл зупинився на вигоні навпроти хати. Фари погасли, гул стих. Натомість почулася чужинська мова, розгонистий сміх. То охочого до пригод єфрейтора Йганеса підвіз товариш. Нейман кільком воякам наказав патрулювати на мотоциклах. Білокурі бестії курили, присівши на сидіння мотоцикла ніби на лавку і про щось жваво перемовляючись, то один, то інший, показували на Орисині вікна. Жінка підмітила це і її тіло зів’яло. Олекса угледів перелякане обличчя коханки і сам обернувся до вікна. Мотоцикліст поклавши каску на ручку керма сидів на сидінні, а інший німець вже доходив до дверей. Орися накинула двері на засув, але що той засув, хіба він порятує? Та й як ти не відчинеш озброєному чужинцеві? Йоганес двічі добре шарпнув двері, щось загорланив. Орися схопилася з постелі накинула кофтину, вискочила в сіни. Засув – клац, - й на порозі високий і незграбний, з хтивим блиском в очах єфрейтор Йоганес … . Олекса, без штанів, у самому лише спідньому, закляк у кутку, втупився в цівку німецького автомата.
- Век!!!, - гаркнув Йоганес, але не вистрелив, а вшкварив по сідниці так, що Олекса аж носом поріг проорав. Схопившись, дременув городами не оглядаючись. Передранкову тишу розітнув крик від якого зригнулася Харитина. Вона так і не заснула тієї ночі, тулилася з немовлям у повітці. Жінка відразу здогадалася що коїться. Перехрестилася. Довго тремтіла від страху, поки не стихли зойки бідолашної Орисі. А на небі вже сіріла смуга, провіщаючи досвіток.
Як тільки капітан Нейман пішов з хати, Харитина побігла до Орисі. Пострілу чути не було, отже вона має бути жива. Німці вже пішли на службу. «Хоч би з собою нічого не зробила, необачна,» - гупало Харитині в голову і вона бігла городньою стежкою до сусідки. Орися, в порваній спідній сорочці, вся в синцях, бліда, як мрець, лежала на ліжку. Харитина вхопила кухоль, пирснула водою. Орися стрепехнулася, сіла. Харитина обняла, пригорнула Орисю і та зайшлася від розпуки, з її грудей рвалось та ніяк не могло вирватись голосіння. «От тобі й культурний німець,» - прошмигнуло в Харитиній голові недоречна думка і вона, одганяючи її геть, ще дужче пригорнула до себе непутящу, наївну сусідку.
Вдруге Йоганес прийшов до Орисі через три дні. Приніс шоколадку, галет, банку згущеного молока. На знаках пояснив жінці, що якщо вона не буде з ним, то до неї ходитимуть йог товариші, хто забажає. А тому, що всі солдати забажають такої стиглої ягідки як вона, він Йоганес Крінск, сумніву немає. Довго, місяцями клятий німчура мучив Орисю. Згадала, бідна жінка, свого Данька, каялась, що согрішила з Олексою. Що той Олекса виявився слизняком, боягузом, падлюкою. Служить фашистам. Он у її матері корову забрав з телям – для німецької армії. Орисі на очі не показується, боїться Ганса як чорта. Та якби Олекса підійшов – нізащо зневажена жінка не пішла б з ним, вона його зненавиділа ще більше ніж фашиста. Ганс хоч чужинець, ворог, добра від нього не жди. А в Олексу ж вона закохалася, думала що він хороший. Всіх хлопців і дівчат, що ховалися від набору у Німеччину, повиказував, гад. Мотузка за ним плаче… . Однак було в Орисі горе, що гризло її куди більше, ніж підлість Олекси. Вона відчула, що завагітніла від Ганса.
Якось капітан Нейман наказав Харитині й Орисі приготувати добрий обід, бо мав прибути командир гарнізону. Жінки сіли скубти курей.
- Харитю, біда мені.
- Що сталося, - стривожилася подруга.
Жінка повела очима вниз, на свій живіт.
- О, Господи, - тільки й видихнула Харитина і вхопилась рукою за серце, - Що ж буде, Господи …
- Нічого не буде, - Орисині очі стали сухі, колючі і гарячі, - втоплю у Росі.
- Що ти верзеш, схаменися!
- Втоплю!
Взимку село сахнулося від страшної новини : Орися вночі втопила в ополонці дитя, а сама повісилася на вербі, знайшли її жінки, що прийшли до річки з пранням. Поховали Орисю в саду, а Харитина, встановила на могилі хрест.
- Цей гріх не на ній, а на фашистові. Він її до смерті довів. А Бог милостивий, буду молити, щоб простив гріхи.
Сусіди нічого не сказали на ці слова лише пом’янули покійну, як годиться.
- Донечко!.. Донечко!.., - голосила бідна стара мати. Вона тепер зосталась одна на світі.
Схудлий, понівечений повернувся з фронту Степан Охріменко. Безживно теліпалась ліва рука, скривило шию, розсікло брову і лоба. Іде чоловік, на ногу накульгує. Слава Богу, вже додому, відвоювався. Солдатський ранець – пустий пустісінький, тільки банка консерви в ньому та кусник синюватого, твердого цукру – гостинчик для малої Насті. Дійшов, пригорнув дружину й дитину, а скупа сльоза так і скотилася з довгого, вже трохи засіяного сріблом пшеничного вуса. Маленькій Насті тато здався схожим на кобзаря Шевченка, про якого розповідав пасічник дід Корній. Пасічник дуже любив малу, збирав її біля себе і часто читав на пам’ять Тарасові вірші. Тоді й дорослі, хто був неподалік, збиралися біля нього і легше людям ставало на душі від Кобзаревого слова … . Тато довго не пожив, скоро вслід за ним пішла за межу вічності й мама. Залишилася Настя сиротою. А сироту, як кажуть, то й правда, не зобидить тільки той хто не захоче.
Вадим Нікітенко. Продовження слідує...
|
