На серці порожнеча... Чашка кави

Парує на столі, димить окурок в попільниці

Сиджу, заплющивши зіниці.

Чую як слабну, витікає, ніби пісок з годинника старого

Та сила, що тримала на плаву.

Ні, вже не вдержу булаву

І не рвонусь, осяяний, до болю

Я – переможений... Я кинув до ніг зброю.

І все. І нічим далі жить...

Пальці кволо вистукують мелодію нехитру

Лягли на стіл ніби на фортеп’ян

„Невже старий все так погано?

Гони к лихій годині ту хандру,”–

Ніби озвалось щось із неба

І справді, справді – жити треба

Радіти і любити треба

І кожну мить благословлять.

І ніби в стереокіно

Об’ємно, чітко, крупним планом

 Моє минуле пропливло

Усе найкращеє згадалось.

Ось пасовище, осяяне сліпучим сонцем червня

Ось халабуди, стріли, пера

Я – індіанець. На горі, що звем її Акела

Проводить раду бойову вождь племені.

Як звали ми його тоді – вже не згадаю...

Так, справді, раю кращого немає

Ніж перші кроки на святій землі.

А ось весна! Березова капіль

І сонце гладить збуджені дерева

І вперше я тоді любов зустрів

Нічне багаття... Зорянеє небо

Березовий  пили ми стиглий сік

Рука в руці, до серця прагне серце

Здавалось, щастю не було межі.

І хай цього вже наяву немає

В душі усе живе, як і тоді –

У пам’яті святої сила є

Яку вона щедротно віддає

Як спраглому струмок холодну воду.

І сталось диво – знову згода

Запанувала в тілі і в душі

А все, що тисло, що, за серце ссало

Розвіялось, неначе пара з чашки кави.

Життя прекрасне, на тому й стій.