Тридцять третій: сага про кохання

Була весна. Тільки-но одбігло таловоддя і засиніли проліски, перші квіти, як несміливе перше кохання. Шуміло птаство, весело гомоніло, пахло березовим соком, прілим листям, талими снігами, п’янили все кругом запахи весни. Шуміла, скресла від льоду річечка, дзюркотіли потічки – природа тріумфувала, перемігши люту, холодну, білу зиму. Хоча, в чому винна зима? Вона дала спокій землі, можливість їй набратися снаги, щоб знову уродити Богові і людям. „Село... І серце одпочине...” – писав колись Поет. Не про ці часи писав, хоч і є національним пророком... Тієї весни село заніміло, осліпло і оглухло, затверділо від болю і розпачу, бо недобра  аспидська сила рубонула корінь і запеклася на ньому чорна кров. Трупами запеклася. Запеклася німотним стражданням великих, як озера у лісі, сповнених болем і тугою дитячих оченят, навіки погаслими поглядами багатьох... багатьох... багатьох... багатьох... багатьох... старих і малих... молодих, донедавна здорових і сильних... Смерть, нагостривши косу, люто махала нею і здавалося, ніби тієї весни не річечка жебоніла весняним таловоддям, а десь під землею, у темному царстві Аїда, повільно котив свої хмурі води сірий Стікс. Мабуть, лютого Цербера не повернув своєму господарю, похмурому Аїду Геракл, а залишив на землі, і не десь там у Давній Греції, а на Україні, у тридцятих роках двадцятого століття, тоді, коли майже ніхто не вірив у міфи... То чорна була весна, незважаючи на її буйну красу, таловоддя і сонячне тепле світло. Над селом котрий уже день і ніч запала гнітюча, недобра тиша. Не чути півнячого перегуку, не мукне корова, не рипне ніхто корбою колодязя. Стоїть він, старий колодязь, зяє чорною ямою. З нього вже не п’ють води і вже не питимуть ніколи, бо з дна озиватимуться стогоном невинні християнські душі. Раніше цей колодязь збирав біля себе молодиць, охочих почесати язики, розповісти свіжі новини та плітки. Збирав літніх людей, які присідали на лавчину – погомоніти і люльку викурити. Вигін, що поряд, збирав хлоп’ят на веселу і бешкетливу гру. А колодязь ніби усміхався всьому цьому, бо теж, хоч і ніхто про це не знав, умів радіти життю. Тепер він став мертвим, зяяв чорною ямою. Туди холуї лютого Цербера кидали виморених голодом, побільш дітей, бо поряд стояла колись церковно-приходська школа. Ранок чорного весняного дня. Тихо. Пустий путівець і з виводів димок не в’ється. Та ось цю мертвотну тишу порушив стукіт копит старої конячини. На грабарці сидів понурий їздовий, дебелий, не на цей голодний час, мордатий дядько з добре виголеними, лисніючими щоками. Край сільської вулиці – то там, то там – тіла – деякі ще теплі, деяких уже потягла судома. Мордатий дядько гукнув до свого помічника, що спав, вилігшися на возі:

– Вставай, ледащо! Робота є!

Напарник, такий же мордань, протер баньки, смачно позіхнув. Коли прочумався від солодкого сну, обоє злізли і рушили до тину. Під ним лежала мертва жінка, з висохлими, як у святих мощей, чорними руками, з чолом, поораним борозенками. Хто б міг повірити, що цій жінці від роду всього лиш тридцять п’ять літ?.. І що її діток, п’ятьох анголяток, двох хлопчиків і трьох дівчаток вже заховали в старому колодязі. Через багато-багато літ той засипаний землею колодязь підправлять, встановлять хрест і меморіальний знак пам’яті невинно убієнним Голодомором. Але ще багато води спливе, поки те станеться, поки хоч трішечки, хоч якоюсь мірою відновиться історична справедливість. А зараз мордані, взяли жінку і викинули на віз, як який-небудь лантух із збіжжям. Проїхали ще кілька метрів. Ще кілька задубілих трупів. Мордані захекались поки зробили свою чорну гробарську роботу. За неї, між іншим, дають добрий пайок! Ось, за ровом ще хтось лежить. Заросле темною щетиною висохле воскове обличчя, скоцюблене тіло. Хто міг упізнати в ньому здоровенного, з козацькою статурою і підкрученими по-модному вусами сільського коваля дядька Микиту, чолов’ягу доброго і охочого до гарних молодиць. Та й молодиці небайдужими були до коваля, щебетали, як ранні пташки, коли принесуть підладнати чи зробити сапу або ще яку дещицю в господарстві. Тепер це було жалюгідне, сухеньке, маленьке тіло, мощі та й годі. Один з морданів ухопив за комір, інший – за ноги.

– Не чіпай мене, – тіло озвалося кволим голосом, – я ще живий...

– Завтра помреш! – відрубав мордань і болючі кісточки постогнали на віз, а рука благально спиналася до неба, запечені смагою вуста шептали:

– Не треба, хлопці, пожалійте. І котилася скупа чоловіча сльоза.

Та, бач, не до жалості тепер.

„Ныне время иное, лихое – но счастье как встарь ищи. И бежим мы за ним, и бежим, убегающим вслед.

Только вот – в этой скачке

Теряем мы лучших товарищей,

Оглянемся назад, поглядим – а товарищей нет...»

Вбита, розтерзана Україна спала роки, десятиліття, століття і будити її, Росію-мать, та й інші народи, „все прогресивное человечество” взявся московський глашатай з громоподібним голосом і простою акустичною гітарою в руках. А де ж свої глашатаї?! В криницях заховані, в Сибіру неісходимому снігами заметені. А братія так... по закордонах, „розлізлися поміж людьми, як мишенята, вдома рота заціпило, „читають „Мурзилку” і дишуть носом”... Та ще не вмерло... кохання. Правду ж бо кажуть – краса врятує світ. А краса від любові, кохання! Живе воно було і тоді, тієї лиховісної весни, коли гнала свої бурхливі води сільська безіменна річечка, а десь, на противагу їй, під землею холодив скелі вічносірий Стікс. Утробно зітхав похмурий володар підземного царства Аїд, а його слуги приймали все нові і нові жертви...

Василь, ще рік тому кароокий жвавий юнак тепер тінню ходив вулицями рідного села. Мордаті гробарі поїхали. Вони ще взимку вивезли на поле за селом його тата, маму, дідуся, сестер, братиків. А він, Василь, ще нидів на світі. Смерть прискіпливо заглядала парубку в вічі, ніби питала:

– Чого не лягаєш, юначе? Чого бродиш пустим селом. Лягай он, під паркан на осонні, а я тебе приколисаю, обніму холодними руками. І посміхалась блідою, вилицюватою, кістлявою посмішкою.

– Та ні, стара, ми ще повоюємо, – вголос відповів їй впертий парубок і, оглянувши пусту вулицю мертвого села, пішов навмання до лісу – туди, де берізки шепочуться з небом, де пахне торішнім листям і березіллю, трухлявою корою і розбудженим сонцем. Туди, де прокинулося життя. Голод зсередини пік Василя, суховієм сушив жили і паморочив голову. Парубок пересував обважнілі, пухлі ноги і з натугою долав невелику, з кілометр може, відстань від села до лісу. Грайливим ключем пролетіли над головою журавлі. „Курли... Курли...” Цей спів, гімн сонцю і весні, звучав піднесено, а Василь подумав:

„Здрастуйте, журавлики... Чи не по мою душу?” І став, як укопаний, проводжаючи затихаючий вдалині ключ. Ну от, відпочив... Можна йти далі. Василь зайшов у ліс і бродив між деревами, сподіваючись знайти бодай яке їстівне коріння. Ось, цибульки пролісків. Парубок пожував, відчув кисленький смак водянистого соку. Але що та цибулька, що з неї за наїдок?.. Василь брів, а над ним журно хитали віттям липи, граби і дуби простягали свої стовбури ввись, до сонця і лише крони, вже позначені ледь набухлими бруньками, вітали нещасну людину, що забрела сюди в пошуках чогось їстівного. Сполоханий шурхотінням Василевих чобіт заєць чкурнув углиб лісу – хіба його доженеш? Сумно подивився хлопець на його стрімкий біг і присів під берізку, перепочити. Сів і відчув, що встати більше не зможе. Ось, тут і все. Василь обняв стовбур берізки, ніби прощаючись із нею і всим хорошим, що було у нього в житті. Усміхався в сивіючий вус тато, усміхалася гарна, зав’язана квітчастою хусткою мама – вдома, розпашіла, біля печі, витягає пиріжки, хліб на капустяному листі, такий пахучий, білий хліб… Василь блаженно усміхнувся і протягнув руки, ніби беручи окраєць з маминої руки і всміхнувся неньчиній сонячній посмішці. Він держав окраєць, він не помре, виживе, матуся його врятувала! От де сила любові! Василь, звичайно марив і в маренні своєму не помічав, що до нього, знесиленого, підійшла бліда від голоду, а колись найкрасивіша дівчина в селі Оленка Сотниківна. Сотниками по вуличному дражнили весь їх рід, а Оленку звали Сотниківною. Дівчина закохалася у Василя давно, ще кілька весен тому, коли женучи корову з пасовиська, побачила його – загорілого, чорночубого, з циганською білозубою посмішкою. Василь в гурті молотників повертався тоді додому. Стомлений після важкої роботи, але – щасливий. А Оленка... Задивилася дівчина на козака, на карії очі, на чорнії брови – і забула й про корову, і про капосне, вредне теля. А худоба не гаяла часу – та в сусідський город.

– А що то буде?! – зарепетувала як різана сварлива баба Явдоха. – Невірної душі пастухи, нема на вас доброї нагайки!

Оленка спаленіла від сорому і прожогом кинулась вигонити корову з телям із шкоди. А образ кароокого, чорночубого, з циганською білозубою посмішкою красеня затривожив її дівоче серце, ой як затривожив...

І ось тепер вона надломила гілочку берізки, наставила жмені, щоб уловити жагучий, життєдайний, солодший за меди сік її і напоїти, оживити коханого. Ну не може він вмерти отут, під цією молодою берізкою, у неї, молодої, на очах! Сік капотів, а Оленка тримала пригірщ, міцно зціпивши пальці, щоб не випустити і крапельки живильної вологи. Потім торкнулася ще теплих Василевих вуст і приказувала:

– Пий, коханий, пий, рідненький! Я не віддам тебе тій примарі з косою за плечима, не віддам!

Василь опритомнів і лизнув солодкі від соку губи. Прошепотів:

– Ще...

Оленка відламала ще одну гілочку і сік закапав жвавіше. І в кожній його краплинці вигравало сонячне проміння, і в кожній бризочці сяяла іскорка кохання. Так березовий сік і кохання повернули до життя Василя. Але Оленці потрібно було рятуватися самій – адже хилилися від слаботи її ніженьки, а темна, волохата ніч насувалася на її шнурочки брови, силкуючись затулити повіки. Та ні! Не для цього пташки співають хорал сонцю! Ще не проспівана її пісня, ще не обірвалася срібна струна! Оленка пожадливо пила сік і сила поволі верталася до тіла, запалювала теплі свічечки в очах. Скоро Великдень. І Оленка й Василь побачили, як іде їхнім весняним лісом Христос, з обрамленим райдужним  неопалимим світлом чолом, з найсонячнішою, найдобрішою у світі посмішкою. Іісус підійшов до Оленки і Василя, підвів їх один до одного і з’єднав руки. І, гладячи посмішкою їх наповнені силою і світлом обличчя, віддалявся до небес, як у день Вознесіння. Василь не зчувся, не помітив, коли він узяв у свою долоню Оленчину долоньку, але почутив у собі від того велику силу і радість. Хотілося крикнути весело, гінко, по-парубоцьки весняному леготу:

– Еге-ге-гей!!! Живемо!!! Чуєш, живемо!!!

І засміятися, і обняти Оленку, рятівницю свою. А ліс шумів у верховіттях, черкав гілками з набухлими бруньками, благословляючи молоде кохання і славлячи його, славлячи життя, що поверталося на цю обпалену Великим Горем землю.

– Будь моя кохана, звечора і зрана... – шепотіли наповнені соками життя вуста і Василь пригортав Оленку, цілував її долоньки. І вони пахли березовим соком, що повернув його до життя. Та ні, його повернуло до життя Оленчине кохання, а березовий сік лише допоміг.

– Любий! – видихнула дівчина і під блакитним небом із журавлиними ключами, на збудженій знуртованій весною землі їхні губи злилися у поцілунку. Бліда з косою, презирливо скривившись зникла в гущавині чагарнику, погрожуючи, бурмочучи собі під ніс:

– Я ще до вас поверну...

Та договорити їй не дав розгніваний Христос, гукнувши громом з неба:

– Згинь, полудо! Жало твоє вирву з корінням, лиш прийде на те час!

Бліда хутко зникла і, ловлячи дрижаки переляку, спам’яталась аж у Аїдовому царстві. А щасливі Василь і Оленка усміхалися весні, сонцю і коханню. З тієї великої любові народився великий поет і подарував Україні і всім закоханим тишу і грім, грім і тишу, зорепад кохання і світло місячних ночей. Ось так кохання перемогло смерть у грізному році великого Людомору, коли біснувався так очевидно і не загнаний Гераклом в Аїд лютий Цербер. Цю роботу за античного героя належить зробити нам, дітям Тиші і Грому...

Вадим НІКІТЕНКО.