Малює матір ниткою роки
на полотні, проколюючи рани.
І біле полотно поволі тане - ,
і проступають квіти і птахи.

Не злічиш кольорів ані хрести,
не вловиш слів у тихій пісні мами…
Так швидко сутеніє і тумани
вкладають спати наш садок старий.

Покрученим гілкам навіють сни:
буяння цвіту, яблука рум’яні –
і віти тарабанять в хатні рами,
і пуп’янки неначе навесні…

А мама шиє довгі вечори
чи скатертину, чи яку фіранку.
Нитки кружняють до самого ранку –
від пізньої до ранньої пори…

Життя дошиє дрібно в полотні,
віддасть мені, як все, що в світі мала.
Моя красива, трохи сива мама -
гарячі руки, очі ледь сумні…

Розвію сум, тумани розжену
дитячим сміхом, сонцем і весною!
Буяє сад – цвіте разом з тобою
і я в тобі надією живу…