Неділя, 29.01.2023, 15:57
Натхнення - це стан одержимості істиною
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайту
чат
ОПИТУВАННЯ
Всього відповідей:
ДРУЗІ САЙТУ

 
       Радикал фото
 
       СМАЙЛИКИ

          СЛОВНИК

 
 Поезія і проза
Головна » Статті » Черкаська обл » Олексій Тичко

Вечірник

                                                                                     Вечірник

          Як же все змінилося: довкілля, звичаї, ми і клімат. Десь читав, що півстоліття в масштабах планети, яка живе мільйони років, це все одно, що нічого. Ох не так. Сьогодні на календарі початок січня – а ні морозів, ні снігу, ні відповідного настрою. Залишаються тільки згадки дитинства. Перебираючи їх, ніби старі речі в скрині, знаходжу багато цікавого і навіть нелогічного з точки зору сучасності, але яка різниця, головне, що це було. Навіть не розуміючи до кінця, що це означало і для чого, я свято виконував традицію, носив селами вечерю, долав до восьми засніжених кілометрів в один кінець, а потім тими ж стежками повертався назад.
        Мама будила мене годин в п'ять, ще й заводський гудок мовчав, він озветься о пів на шосту ранку і в шість. Звечора бабуся і мама малювали словами, до дрібниць, маршрут і казали список тих, кого я мав, на їхню думку, ощасливити своїм приходом у цей день. За ніч хата вихолоняла, вставати з ліжка, тим паче вилазити  з-під теплої ковдри ох як не хотілося, та ще й так рано. За вікном ніч, мороз, сніг, якого  накидало ще більше, ніж  було увечері. Вдвох мене вдягали, щоб не змерз – на ноги биті валянки, п’ять, чи шість пиріжків у полотняну торбу, яку пошила мама, туди ж горіхи, ще раз повторювали список – і все, я готовий в далеку зимову дорогу.
          Не почищений від снігу двір, то ще нічого. А за хвірткою навіть слідів нема, бо перший гудок ще не звучав, отож  заводчани  ще не йшли на роботу і мої глибокі сліди від дитячих валянок на дорозі  перші. Дорога в даному випадку означення умовне, закидана снігом, інколи вище колін, вона була тільки напрямком, який пролягав через греблю (завжди усі казали «плотіна»), за якою починається село Дирдин, де жили всі мої родичі.

          Перша у списку  тітка Вірка, саме так її називали, я ще не розумівся на родинних стосунках – хто кому сестра, тітка, брат, дядько... Уже потім, як подорослішав, дізнався, що вона моєму дідові, якого розстріляли  (точно ніхто не знає за що, тільки версії) у 1938 – рідна сестра, тому для мене вона хоч і двоюрідна, але бабуся. Її хата стояла не над дорогою, а в полі, метрів за сто. Ці довгі метри були вкриті суцільними переметами снігу химерної форми. Темні вікна, надворі ще ранкова темінь, а треба стукати і казати, що це я, приніс вечерю (о сьомій годині ранку!), бо батьки просили... Засвітився каганець, бо в неї довго не було електричного світла, мабуть, тому, що хата в полі і багато треба було стовпів і дротів. Відкрилися двері, тітка мене впустила в хату, не довго затримувала розмовами, бо знала мій маршрут, замінила пиріжки і горіхи, дала якісь копійки, подякувала за візит і побажала щасливої дороги.

         Тітка Віра бувала у нас дома майже щодня. Дорога до магазину для неї пролягала через нашу хату, вона до нас заходила, відпочивала і тихо гомоніла з моєю бабусею про щось  своє, може ділилися згадками,  їм було що згадати, чимало прожили. Кажуть, що ділили негаразди на двох, а дісталися одній. Про її чоловіка, я взагалі ніколи не чув, а син з юності постійно пив, десятки раз лікувався і тільки один раз на моїй пам'яті він після чергового лікування рік чи два не пив, пішов на роботу, одружився, народилася в сім’ї дитина і все... Оковита знову взяла його в полон, від горілки він у відносно молодому віці і помер. Ще пам’ятаю, колись літом заходив до неї в хату, на ліжку лежала стара, зовсім сліпа бабуся (це була її мама), їй було сто років, для мене, тоді ще дитини, це була зовсім незрозуміла стосовно віку людини, цифра. До речі, і тітка Вірка прожила також років з дев’яносто, а може і більше. Колись, років через тридцять п’ять  після моєї вечері, у поминальний день, на цвинтарі ми зустрілися, вона була уже дуже слабка, її тримали родичі під руки, але мене впізнала, розпитувала що і як, а в кінці розмови запросила на свій похорон... Родичі повели її по цвинтарю далі, а я стояв, не міг оговтатися від почутого, куди тільки мене не запрошували, але щоб на  похорон, такого в моєму житті ще не було. Років через два, я виконав її прохання. Поклав квіти біля труни, стояв і думав про долю цього покоління, про те як вони прожили своє довге, але в постійних проблемах і муках життя. Не знаю чому на похорон прийшов молодий проповідник у краватці і почав розповідати  біля труни з покійницею, що вона не так жила, бо мало бувала в їхній церкві. Треба було більше пускати Бога в серце, тоді було б легше і взагалі – всі не так живуть, зовсім неправильно. Слухав я його і думав: «Що ти, юначе, взагалі знаєш про життя, ти ще ж і не жив, а вже проповідуєш і учиш, береш на себе сміливість стверджувати, що не так жила покійниця. Та тобі б навіть десяту частину з її негараздів на плечі, чи довго б ти витримав, чи не зломився б як гілка дерева на вітрі». Тяжкий їй дістався хрест, але з гідністю донесла його, не опускаючи рук,  долала проблеми, які впали на її тендітні жіночі плечі. Скільки її пам’ятаю, завжди – худенька, маленька й швидка…  Праця за трудодні в колгоспі, а потім мізерна пенсія, а треба і хату опорядити, і дров на зиму привезти, а сили уже не ті. Був у тітки Вірки, ще один брат, Степан, він якимось чином вирвався з колгоспу, отримав освіту і, скільки я його пам’ятаю, працював директором школи в Білій Церкві, при нагоді завжди до нас заходив, розпитував наші новини, розповідав свої.
          А мій рух продовжувався, уже де-не-де по дорозі і в дворах бачив людські сліди, село проснулося. Наступна у списку була баба Марія, рідна сестра моєї баби Дусі (тієї, що з мамою відправляла мене у зимову мандрівку). Їх будити не треба, у них корова завжди була, вставали рано. З дідом Олексою уже поралися в дворі і біля корови, сніг відкидали, на мій візит чекали, пиріжки на заміну уже були готові, купкою лежали на столі. Баба Марія дала якісь невеличкі гроші, напоїла мене парним молоком.  Навскоси через дорогу, навіть змерзнути не встиг, сестра моєї бабусі, Варка, з дідом Михайлом.Традиційна заміна пиріжків, якісь дрібні монети, короткі розпитування – як там мама і бабуся, чи не хворіють, і знову виходжу на дорогу, яка стрімко спускалася вниз, а далі, як на роздоріжжі, бо мама казала йти біля цвинтаря, а мені хотілося через поле, бо так коротший шлях. Все таки пішов як казала мама, довше буду йти, але не полем, а таки біля людей, по дорозі. По цій вулиці жила іще одна сестра бабусі – Ніна, але у словесному списку її не було, вона хворіла і донька Люба забрала її до себе в містечко. Баба Ніна серед сестер моєї бабусі вмерла першою, я її майже не пам'ятаю. Іти уже легше, мороз здається став меншим, а може це я нагрівся від довгої ходьби. Поле тільки з однієї сторони вулиці, хати з другої закривали мене від вітру.
Метрів через триста-чотириста хата дядька Гаврила. Він брат моєї мами і мій хрещений батько. Завжди з дружиною тіткою Галею давали мені більше грошей, ніж бабусі, він працював у колгоспі трактористом, був передовиком виробництва, зарплата більша, не така як пенсії у бабусь. А може моя щедріша винагорода обумовлювалася тим, що своїх дітей на той період у них не було і тільки уже в передпенсійному віці вони взяли дитину в дитячому будинку. У дядька добротний будинок, заасфальтований двір, чимале господарство, корова. Тільки не склалося у них з тим прийомним сином, уже нема ні тітки, ні дядька, а син десь блукає світом, якщо ще живий.
             Знову пройти метрів триста по дорозі і буде кінець села, крайня хата на бугрі, там жила сестра моєї бабусі – Наталка. У кожній хаті свій запах: дим з печі, смажені горіхи, якими мене постійно пригощали, гарбузове насіння, сушені груші і яблука, сливи, абрикоси, а у баби Наталки, окрім цих традиційних запахів, іще щось своє, що відрізняло її оселю від інших. Завжди ідеально прибрано, все на своїх місцях, не думаю, що наводився порядок до мого чи моїх колег-вечірників приходу, там, мабуть, було так завжди. Наталка, до речі, прожила також довге і непросте життя, довжиною майже в сто років, хоча уже не сама у крайній  хаті села, а у родині доньки Раїси. Знову замінені у моїй торбі пиріжки й горіхи,  до них додалися сушені фрукти і знову – на маршрут.
           Попереду найтяжча і найнебезпечніша ділянка моєї подорожі – з пункту «А» (хата баби Наталки) до пункту «Б» (хата мого рідного діда Логвина). Вона пролягає берегом, який розділяє село Дирдин і хутір Ламехівка (село Хлистунівка). Там і влітку дороги, як такої, не було, а просто широка стежка в травах, біля неширокої і мілкої, покрученої як змія, в тому місці річки Вільшанки. А взимку після заметілі і не однієї, і поготів. Дякувати Богу, що хоч берег вузький, видно краї, заблукати не заблукаєш. Найгірші мої прогнози збулися, ще ніхто не ходив, стежки нема. А йти добрих пів кілометра…

Колись навмисне, поїхав автомобілем по тому маршруту, все змінилося, здається, навіть ландшафт став іншим, не такий як його запам'ятав з дитинства. А ще хотів заміряти спідометром відстані, заговорився з пасажирами і забув. Я літом любив їздити до діда велосипедом, а потім мопедом "Верховина", то мама посилала щоб щось передав дідові, а, бувало,  і просто так їздив провідувати. Красиві там влітку місця – трави по пояс майже неторкнуті людьми, бо з хутора далеко їздити косити, з села також, ото і буяв берег різнотрав’ям, різними кольорами, старі верби біля річки, а зліва гора висока, вся покрита зеленню диких дерев, між якими притулилася одна хата, казали, що в ній жив якийсь наш далекий родич Соловей, чи то прізвище мав таке, чи люди просто так його називали...

Але розповідаю далі про зиму і про малого вечірника, який намагався героїчно долати кілометри, щоб пригостити вечерею близьких родичів. Засніжена пустеля гальмувала рух, сніг потрапляв у валянки, ноги були мокрі, починав мерзнути. Проклавши берегом стежку, побачив перші хати хутора, вже знесилений добрів до дідової хати – пункту "Б" в моїй січневій подорожі. Дід Логвин і бабуся Лукерія, щирі, життєрадісні, в очах доброта, якої у них вистачало на всіх дітей і онуків, чекали мене – відігрівали, годували різними смаколиками з печі. Всі страви  бабуся готувала в печі, літом – в літній, а зимою – в хатній. У мене є мрія, написати колись про діда Логвина, про те, як його забрали на Фінську компанію у 1939 році, він там отримав серйозне поранення, до кінця Другої Світової війни був у госпіталях, але вижив, повернувся додому і як сів за кермо трактора, так і працював до пенсії, навіть трішки довше... Поля, які він обробляв, були біля його хати і я ще зовсім малим, почувши звук трактора, біг по ріллі, трактор гарчав як звір, пускав клуби диму з труби і зупинявся, дід брав мене в кабіну, пропахлу маслом і соляркою (як же я любив той запах!), і ми орали, чи сіяли з ним разом. Яке це було щастя – гуркоче старенький, як і дід, трактор, дідусь весь у засмальцьованій одежі, але веселий, щось мені говорить, а я намагаюся виловлювати його слова… А ще бувало, пізно увечері, як повертався з роботи, давав мені хліб, сало, цибулю і ще якийсь нехитрий наїдок і казав, що це від зайця, за роботою йому не було коли і поїсти. То ремонт трактора заважав, то довгі гектари оранки. Подарунок від зайця смачний і пропахлий, як і весь дід трактором, але такий смачний. Бабуся Лукерія також залишила про себе гарні і теплі згадки, вона дуже нас онуків любила і ділилася всім, чим могла. І тільки, як уже став дорослим, я із здивуванням дізнався, що ми для неї не рідні, моя рідна бабуся померла до мого народження і дідусь одружився вдруге.
   Нагрівся, наївся, відпочив мандрівник  – і в дорогу, місію виконав на першому етапі маршруту, всіх нагодував вечерею, а тепер мимо всіх хат родичів – додому! Уже йти легше, стежки протоптані, мороз у день присів, а прийде вечір, я уже буду дома в теплій, натопленій мамою, хаті.  Вийшов з дому у ранкову темінь, прийшов назад у ніч.
Мама і бабуся розпитували як там родичі, чи може щось передавали на словах для них, пропонували святкову вечерю з холодцем і пиріжками, але уже нічого не хотілося. Душу гріли ті невеличкі, але власні гроші. Лягав втомлений під ковдру і допоки глибокий сон не забирав у царство Морфея, мріяв і думав на що потратити гроші...

           Ось так, хотів написати тільки про сніг, мороз у січні, а згадав майже усіх родичів, яким носив вечерю. За ці п’ятдесят років, які пролетіли швидко, вони всі пішли до Бога – хто раніше, хто пізніше. Але допоки ми згадуємо їх, вони з нами, живі. Я ніби бачу їхні усміхнені обличчя, чомусь у згадках вони завжди з посмішками, і я до цих пір ніби чую їхній голоси,  як живих. Якщо прискіпливо придивитися і все згадати, про кожного з них можна писати – оповідання, повісті, а то й товсті романи, з таким закрученими сюжетами, що придумати не придумаєш, тільки саме життя на таке здатне. Як правило, у травні, на цвинтарі, мимо якого я на Різдво Христове ходив з вечерею в торбі – поминальний день, там майже всі головні герої моє розповіді лежать під хрестами з невеличкими фотографіями, або й без них, по периметру захоронення старі огорожі з металу, але кожний рік дбайливими руками родичів  почищені і підфарбовані, могили прибрані. Велика родина – жили дружно, допомагали вижити у складних ситуаціях, під час голоду ділилися останнім. А потім – весілля, проводи в армію, похорони  – все разом. І після смерті лежать на одному цвинтарі і хрести поруч.

2020

 

 

 

 

 

Категорія: Олексій Тичко | Додав: 45tom5023 (12.01.2020)
Переглядів: 202
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2023
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
реєстрація
останні коментарі
Привіт, напиши aleks45@ukr.net повну адресу "нової пошти" і номер телефону, і отримаєш.

Хотілося б отримати..

Книги є! 200 грн примірник. Передзвоніть мені 0971225290

Замовити книгу можна зараз?

Десь років 12 тому написаний. Не є біографічним, хотілося показати персонаж покаяння у такий спосіб. Дякую!

Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...

Цікавий твір,  нестандартний.

Роками сайт стоїть без діла,  але друзі просили його не закривати повністю,  бо використовують як архів. Я інколи щось ставлю,  бачу перегляди є...

Дякую Олексію! Сподіваюся заходитиму інколи. КАРАНТИН тож хочеться спілкування на поетичну тему. І тобі натхнення.

Андрію, дякую! Уже й не очікував, що хтось сюди поставить вірш,  натхнення тобі!

статистика
  • Всего: 172
Новых:
  • За месяц: 0
  • За неделю: 0
  • Вчера: 0
  • Сегодня: 0
Среди них:
  • Пользователей: 23
  • Администраторов: 5
  • Модераторов: 90
  • Проверенных: 25
  • Парней: 66
  • Девушек: 99
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz