Швидко збігає час, іще недавно бігав босоніж по стерні, вдихав аромати сіна і дивився дитячими очима на цей дивно і незрозуміло збудований світ. Вивчав його, хотів зрозуміти, але і до сьогодні не все зрозумів…Дитинство, юність – усе минуло, лише тепер, уже в зрілому віці починаю по-іншому бачити те, що тоді було недосяжно. Переді мною ніби відкривається книга життя, стає зрозуміло, чому бабуся жила постійно сама і ніколи не згадувала дідуся Антіна. Від мене чомусь ховали правду – чи щоб не травмувати незрозумілими речами, чи по іншій якійсь причині. І взагалі, коли збиралися родичі за великим столом на свята, ніколи не згадували тих, кого нема…Зараз уже розумію – то просто генетичний страх, вони боялися навіть згадувати. Частину вбили, інших залякали… Дідуся Антіна забрали вночі, за що, не знаю до сих пір, хоча розпитував усіх родичів, були тільки версії. Більше ніхто його не бачив. Ходили потім розмови серед родичів, що після війни приїздив у містечко дядько дуже схожий на мого діда – високий, статний з красивою жінкою під руки, заходив пити воду з криниці у сусідів і розпитував про нашу родину. Родичі видавали бажане за дійсне, ті кого забирали серед ночі уже не поверталися. Були спроби знайти через архіви, але марно, такого прізвища там не знайшли, була людина і нема… Складна доля і у дідуся по маминій лінії, забрали у військо, ще Фінську компанію, отримав кулі у ноги і до 1944 року лікувався по шпиталях, а після звільнення від фашистів нашої місцевості повернувся, пішов у колгосп на трактор і до глибокої старості працював інвалідом у полях, тяжкою працею заробив не одну нагороду і медаль. Складні долі, нелегкий час і приклад моїх родичів не виключення з правил, тоді подібна картина була у кожній родині. Не хочу зараз писати детально про голод 1933 і 1947 року, бабуся скільки називала імен родичів, які не вижили, що я не вірив…Не хочу писати і про моральне зубожіння, це ж треба до такого стану довести людей, щоб вони у домовині привселюдно на померлих різали ножами одежі, тим самим оберігаючи тих, хто вмер від нічних вандалів, від розкриття могили. Знімали з покійників сукні і костюми, щоб потім продавати на базарі. Страх, пишу і сам не вірю, але це - правда. Жалкую, що не все випитав у бабусі, вона була доволі скупою на слова, коли йшла мова про це, хоча у неї була чудова і ясна пам'ять до вісімдесяти шести років. Жалкую, що може не дуже уважно слухав і не записував, а зараз уже не скаже… Чому я пишу про це саме зараз? Бо знову заговорили про союз, правда таможений, інша форма, але це тільки початок. А потім інтеграція буде поглиблювати, і знову в СРСР, і наслідки інтеграції ми уже знаємо, історія має тенденцію до повторювання. Ми всі це чудово розуміємо, що імперія своїх кровавих правил не змінює. Знову придумають чергового ворога серед своїх, заради якоїсь примарної ідеї винищать мільйони невинних душ. І зараз нелегко, багато проблем, але, « В своїй хаті—своя правда, І сила, і воля!» З часом розберемося самі.
Світлини на тлі жовтої журби... Ти правду сказав, Олексію, що з часом розберемося самі, якщо вже не розібрались...
Мій вірш ставлю як комент, бо народився від спілкування з тобою на цю тему.
Очі-волошки, але чорно-білі. Коси, як льон – фото вицвіло так… Ночі і дні, сонце й дощ. На могилі Фото з віків. І квітує ще мак, Тут, у ногах, наче крапельки крові, В пам’ять про поле, де квіти цвіли, А у окопах дуби чорноброві Падали, падали, як від стріли. Дівчинко юна, ти їх рятувала, Краплі червоні, як маки в полях. Куля тебе наздогнала зухвала. Очі на фото і маки в ногах…
"ВОНИ ОДНІ НА ВСЮ РОДИНУ НАШУ" - ЯК ЦІКАВО ПІДМІЧЕНО! і В ТЕБЕ - ОЧІ ГОЛУБІ, ТАК? ЯК ЖЕ Ж ТИ СХОЖИЙ НА СВОГО ТАТА! АДЖЕ ТО БУВ ВІН - У ПІДЖАКУ? А ПІСЛЯ ТОГО ФОТО - ПОРТРЕТ ТВОЄЇ МАМИ, ТАК? ДУЖЕ СХОЖИЙ НА БАТЬКА.
Тая, дякую!Фотографії не всі мої, є просто з архіву людини, яка уже багато років з любов'ю вишукує старі фото і складає в альбоми. На моє прохання, він колись поділився і дав мені відсканувати...
Дуже гарний кіноприйом перегортання сторінок - фото - так свіжо і по-новому про старе. Задушевний вірш і лірична музика зворушують душу. І я пригадую поруділі фота своїх предків. Все майстерніше і виходять твої сюжети, Олексію, вже, по суті, професійні ролики з гарною поезією. Треба Галі Загороднюк кинути думку, щоб узяла якийсь із них на телеканал "Культура". Вітаю!)))
Ярославе, дякую! Я уже не вперше до цієї теми... І все дякуючи Андрію Тегерешвілі, у нього такі архіви, що диву даєшся. На ці вихідні знову до нього, щось іще може знайду.
Щойно перечитала вступ. Вражає... Згадала, Олексію, що і донечка в тебе - Антоніна, і син - Антон. На честь дідуся Антіна! Як будеш у Тегерешвілі, передавай моє вітання. Так, цей славний чоловік і мене надихав своїми колекціями - на нові вірші. Дякую!
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
