Обридло дивитися на доленосні події через монітор комп’ютера,   не хочу

вже слухати коментарі  «всезнаючих» політологів і політиків з телевізора.

О 9 ранку на маршрутку, на початку одинадцятої я в столиці – 180 км., як і

не було. Метро з пересадками довезло до Майдану і ось нарешті  я там, в

гущавині подій.                                                                                           

Майдан вирує і кипить, здається, живе своїм мені ще незрозумілим життям.

Стяги, стяги –  на них національна символіка, назви областей – хто, за що

і звідки…З гучномовців  лунають сучасні патріотичні пісні, які так

гармонійно вписуються у загальний настрій і дух Майдану.

Колонами сходили до Верховної Ради, отримали черговий ляпас, ніхто у

відставку і не збирався йти, а ми  назад, знову на, до речі, уже і мій

Майдан. Вписався, проникся духом,  маю надію, що я уже там також «свій», а

не чуже, інородне тіло…Хороший настрій, гумор і доброзичливість, яка так

рідко чомусь останнім часом зустрічається в мирському житті. Все

придивлявся до людей під прапорами Івано-Франківської і Львівської

областей – а, може, побачу там друзів, знайомих… Але не зустрів, може, й

були, але навіть за теорією  ймовірності серед  не одного десятка тисяч

людей випадкової зустрічі очікувати навряд чи варто. Спіймав себе на думці

– складається враження, що до Євросоюзу і взагалі до якось кращого життя

ми збираємося доїхати на плечах Західної України. Чому ж так мало людей  з

Центру, Сходу –  їм що цього не треба? Хоча, може, це і суб’єктивна

оцінка. Після засідання ради виступи – Тягнибока, Кличка, Яценюка,

Турчинова… Душа моя неочікувано запротестувала, не хотіла повернення

додому, але обов’язки, робота і таке інше, немов ланцюгами  потягли мене в

бік станції метро. А колони зі стягами пішли вітатися з президентом до

його резиденції…