Неділя, 29.01.2023, 16:08
Натхнення - це стан одержимості істиною
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайту
чат
ОПИТУВАННЯ
Всього відповідей:
ДРУЗІ САЙТУ

 
       Радикал фото
 
       СМАЙЛИКИ

          СЛОВНИК

 
 Поезія і проза
Головна » Статті » Черкаська обл » Олексій Тичко

Подружки

                                                                                                                          Подружки.


            Буває й так… Зав'язалася розмова з одним давнім знайомим. Слово за слово,  з тему на тему. І якось неочікувано згадав свою бабусю і її подружок. В комірчинах людської пам'яті багато чого лежить без діла,  та досить якогось слабкого поштовху і вже потяглися одна за одною згадки, в яких люди, події і навіть емоції й настрій, які мали місце в той час. Перед тим викладати свої спогади на папір,  хотів уточнити деякі деталі,  ще є в кого запитати,  але передумав. Нехай буде так як я,  ще зовсім малим, це бачив. Можливо і не точно,  але це моє, особисте. Тоді бачив і відчував саме так.

            Моя родина – бабуся,  мама,  старший на п'ять років брат і я. Брат завжди займався своїми справами,  це уже в дорослому віці ці п’ять років стирають різницю,  а в дитинстві  ми жили кожний в своєму світі. У нього доросліші ігри і поряд друзі, його ровесники,  а що я,  зовсім малий для їхніх забав. Мама на роботі позмінно,  а коли дома і уже вечір,  втомлена тяжкою працею на заводі і дома по господарству,  вмикала чорно-білий,  ламповий телевізор і дивилася якусь передачу по одному з двох телеканалів,  більше не було. Відпочивала...

            Літом подружки до бабусі (вона серед них наймолодша) приходили не часто,  у кожної своїх багато справ. Щось намагалися робити в дворі,  на городі,  а якщо й приходили, то посидять на лавці,  біля криниці в тіні калинового куща,  погомонять, та й додому. Інша справа – зима. Холодна і довга. Телевізорів у них не було,  радіоточки працювали,  але з дня в день одне і те саме розповідали з чорного ящичка на стіні. А у однієї з подружок  на стіні висіла чорна тарілка –  це був один з перших репродукторів, навіть без регулятора гучності. Ще мабуть при Леніну зроблений,  але нічого,  служив вірою і правдою,  я, коли заходив до неї в будинок, завжди з цікавістю дивився на це чудо техніки. Радіо, звичайно, дещо скрашувало самотність бабусь, але чи може воно замінити необхідність живого спілкування. Тому майже кожного зимового вечора дві подружки приходили до бабусі,  сідали біля гарячої грубки і розпочиналося дійство – гра в карти в традиційного "підкидного".  Дві бабусі, роздягнувшись, сідали на дивані, торкаючись спинами стіни (вона гаряча, бо була одним боком груби),   а одна, не знімаючи куфайки, на стільці.  Їх розділяла табуретка – імпровізований стіл для гри в карти. Причому, місцями вони ніколи не мінялися.

Грали бабусі досить своєрідно – бувало роздадуть карти на партію, зроблять два-три ходи,  а потім заговорять на якусь тему,  карти тримають в руках,  але уже ними не цікавляться,  а просто розмовляють. І до того добалакаються,  що забудуть чий має бути хід, хто відбивається, а хто підкидає, але не дуже тим переймаються – складають колоду на купку і роздають по новій. Отакий у них був "підкидний". Для них не важливо – програш, виграш...

В  кутку кімнати стояв мій стіл,  я там вчив уроки. Не скільки виконував домашні завдання, скільки слухав то неквапну, то жваву жіночу розмову. Про що вони тільки не розмовляли... Моя бабуся,  на правах хазяйки навіть не намагалася навести лад і повернути подружок до того, заради чого вони й зібралися. Гра в підкидного, або як ще в нас називали в дурня, була відкладена, тим паче, що я, втомившись від уроків, починав їм демонструвати цирк,  так вони те дійство називали. Брав паперову коробку, прив’язував до неї товсті нитки, садовив  туди кота Мурка і тягав по кімнаті,  навіть не знаю, хто з ким грався – чи я з ним, чи він зі мною. Як би там не було, але він весь спектакль витримував до кінця, сидів і не тікав з коробки, допоки мені не обридне тягати її по кімнаті. Великий чорно-білий кіт. Запам’ятався тим,  що був, як на простого кота, дуже розумний, ніколи з ним не було проблем. Потрапив він до нас маленьким кошенятком, виріс, став повноцінним членом родини і жив до своєї котячої старості... Колись переглядав старі світлини і знайшов фотографію – я ще малим тримаю його на руках.

            Старі світлини,  поламані кути,  на них уже жовті плями часу, а їх все частіше і частіше хочеться брати в руки – дивитися,  згадувати події, пов’язані з ними,  а ще людей, які колись  потрапили в об’єктив фотоапарата. Вдалі ракурси чи ні,  портрети чи світлини, на яких гурт людей, нема різниці – дивитися й дивитися. Тоді був звичай,  всі події в родині фотографувалися. Проводи в армію,  весілля і навіть похорони.

Кожна людина –  індивідуальність,  особливий внутрішній світ. Незалежно від того чи це відома і публічна особистість,  чи так як в даному випадку – бабуся досить похилого віку, десь під вісімдесят літ тоді їй було. Баба Грибаниха,  саме так її всі називали,  бо прізвище Грибанова. Це вона під час гри завжди сиділа на стільці в куфайці. До війни жила і пережила війну в Брянській області, в такому глухому селі серед лісу, що навіть німці жодного разу туди не зайшли. Заходили тільки партизани,  одного разу після їх візиту лишилася жінка без корови-годувальниці її п’ятьох чи навіть шістьох дітей. (Точно не знаю) Слізно просила,  щоб не забирали, бо діти вмруть з голоду, але командир загону сказав, що партизанам також треба молоко – забрали. А натомість командир дав їй довідку, що вона партизанка,  ця довідка з часом допомогла бабусі в отриманні трішки більшої пенсії.

Якось восени Грибаниха прийшла до нас і попросила, щоб я написав листа Леоніду Іллічу Брежнєву. Просила мене, бо сама взагалі не вміла читати і писати, жодної літери не знала, казала, що в її селі школи не було. Текст листа був приблизно такий, що вона партизанка, скоро зима,  а в неї ні дров, ні вугілля. Що сказала, те я і написав на аркуші паперу,  мама дала конверт,  адресу, не довго думаючи, вивів таку – Москва, Кремль. Брежнєву Леоніду Іллічу. Мабуть, той лист далі нашого містечка не пішов, але через два дні якісь дядьки привезли в двір і вугілля, і дрова,  навіть в сарай склали. До Леоніда Ілліча у неї було особливе ставлення,  казала що вона його любить, бо він дуже красивий мужчина. Щовечора, рівно о 21-ій годині, гра в карти чи супутня розмова відкладалися, бабусі, а надто Грибаниха,  дивилися московську програму «Время». Вона жодного слова не розуміла,  що там розповідають і показують у чорно-білих кольорах, її цікавили тільки ті моменти, коли показували її Брежнєва і що він говорив також не розуміла,  потім я або мама своїми словами переказували.

Жіноча душа таємниця, жінки не постійні в своїх симпатіях і любові. Навіть вугілля і дрова не допомогли,  як тільки з'явилися на екрані вперше "Сімнадцять миттєвостей весни", відразу розлюбила Леоніда Ілліча,  полюбила В'ячеслава Тихонова. І почала дивитися серіал,  вихваляючи красивого головного героя Штірліца. Толерантно мовчала під час перегляду фільму,  а по закінченню розповідали  їй що відбулося в цій серії. Чому вона не могла зв’язати в логічний ланцюг живу картинку серіалу не знаю,  а зі слів все розуміла і з нетерпінням чекала наступної серії. Як і чому вона потрапила з Брянської області до нас також не знаю,  навпроти нас жила,  в старій, низькій хаті,  якій мабуть було не менше років, ніж самій Грибанисі, а може й більше.

Її діти, п’ять чи шість осіб, яких доля розкидала по безкрайніх просторах СРСР, не часто,  але інколи приїздили – то донька десь аж з Сахаліну, то син з Сибіру,  я їх навіть не запам’ятав. Приїхали,  провідали і поїхали. В містечку жив ще один її син. Він, невістка, онуки заходили,  щось допомагали. Але чомусь запам’яталося,  що вона завжди свої основні проблеми вирішувала сама. При тому була доволі таки життєрадісна, жартувала і ніколи не падала духом. А потім всі помітили,  що вона гасне на очах, менше ходить у гості до сусідів, не хоче ні з ким спілкуватися. Якось мама йшла в магазин і зайшла до неї, запропонувала щось купити – молока, кефіру, на що старенька відповіла,  що нема грошей,  хоча на днях отримала пенсію. Уже майже не вставала з ліжка,  сусіди носили їй борщі, супи,  а вона нічого не їла. Невдовзі почув від мами,  що Грибаниха вмерла. Зібралися в хаті родичі і сусіди,  треба організовувати похорон. Висипали з жерстяних банок крупи, рис, гречку, щоб готувати поминальний обід,  а там в кожній банці крупними купюрами гроші... Скільки їх там було не знаю,  але казала мама,  що буде досить – і на обід, і на хрест, і на металеву огорожу. Хата баби Грибанихи з часом завалилася, зараз, як буваю на рідному кутку, дивлюся на ті розвалини і згадую хазяйку,  хороша була людина,  з честю пройшла свій земний шлях і пішла до Бога.

             Ще одна вечірня картярка – Ільчиха, так її всі сусіди називали,  бо прізвище Ільченко Марія.  Це була особлива людина,  після себе залишила, як для мене, багато загадок. Тоді мене не дуже цікавила її біографія,  а зараз уже нічого не дізнаюся. Маленька на зріст,  худенька,  завжди зі смаком вдягнена,  хоч вся одежа стара,  але випрасувана. Лице усе в зморшках,  але якесь світле і інтелігентне. Розмовляла тихо і чистою українською мовою,  а ми суржиком,  вона навіть інколи виправляла, але тільки мене, подруг не чіпала. Хтось мені казав, що вона навчалася в інституті шляхетних дівчат,  наскільки це правда не знаю, подивився в інтернеті, Вікіпедія каже,  що останній випуск в таких закладах був 1919 році, можливо і вчилася,  я ніколи про це не запитував. Хоча і часто бував у неї в хаті, а вона у нас. Колись  працювала на залізничній станції телеграфісткою,  чоловік теж був залізничником, хоча я його не бачив, він помер ще до мого народження. Любила читати,  інколи мені приносила книги, в яких цікаві пригоди,  казки,  але написані російською мовою іще старим стилем,  спочатку було незвично і складно, а потім розібрався. Вона завжди перед тим як забрати прочитану книгу назад, ненав’язливо і толерантно запитувала про що книга і тільки після того забирала,  перевіряла чи читав. А як став трішки дорослішим, ходив по книги сам, бібліотека в неї була велика і література на будь-який смак. Весь двір засіяний квітами, такого тоді не було ні в кого, як тільки потрапляєш на її подвір’я,  квіткові аромати аж дух забивають. Троянди різних сортів, айстри, багато інших, яким я навіть назв не знаю. У Марії Ільченко був син, жив в Житомирській області в Коростені,  я його ніколи не бачив, але дружив з онуком Аліком,  він на рік за мене старший,  щоліта приїжджав до бабусі,  з тих пір як померла, я його більше не бачив.

             Так буває,  зовсім різні люди. Різні характери, освіта і доля,  а старість і самотність об’єднала. Моїй бабусі було легше,  вона жила з нами,  в родині, а Ільчиха і Грибаниха самотні. Наговоряться вечорами одна з одною, розкажуть в сотий раз одне і те саме про дітей і онуків, Грибаниха в черговий раз згадає партизанів. Якщо хтось прихворів і викликали швидку, обов’язково випитають прізвище лікаря, який був на виклику, для них це було дуже важливо. А потім знову в свої хати,  в тишу і самотність – тільки радіо на стіні.

2020

 

Категорія: Олексій Тичко | Додав: 45tom5023 (01.04.2020)
Переглядів: 196
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2023
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
реєстрація
останні коментарі
Привіт, напиши aleks45@ukr.net повну адресу "нової пошти" і номер телефону, і отримаєш.

Хотілося б отримати..

Книги є! 200 грн примірник. Передзвоніть мені 0971225290

Замовити книгу можна зараз?

Десь років 12 тому написаний. Не є біографічним, хотілося показати персонаж покаяння у такий спосіб. Дякую!

Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...

Цікавий твір,  нестандартний.

Роками сайт стоїть без діла,  але друзі просили його не закривати повністю,  бо використовують як архів. Я інколи щось ставлю,  бачу перегляди є...

Дякую Олексію! Сподіваюся заходитиму інколи. КАРАНТИН тож хочеться спілкування на поетичну тему. І тобі натхнення.

Андрію, дякую! Уже й не очікував, що хтось сюди поставить вірш,  натхнення тобі!

статистика
  • Всего: 172
Новых:
  • За месяц: 0
  • За неделю: 0
  • Вчера: 0
  • Сегодня: 0
Среди них:
  • Пользователей: 23
  • Администраторов: 5
  • Модераторов: 90
  • Проверенных: 25
  • Парней: 66
  • Девушек: 99
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz