Яблука солодкі, білі і червоні,
Падають дозрілі у густу траву.
Хоч одне впіймаю на свою долоню,
Дивний стан нахлинув - сон чи наяву?
Плід в моїх долонях, яблуко пізнання,
Істину шукаю не знайду ніяк.
З дерева Едему врожаї останні,
Непотрібні людям навіть за мідяк.
Сад, старі дерева, бур'янові хащі,
Смак мого дитинства, дідові сорти.
За гріхи великі наші і не наші,
Помирають села, дворища, хати.

Яблуня старенька, здичавіла майже,
Сорт і смак забутий - не моя вина.
Щось питати марно, бо ніхто не скаже,
Тут безлюдна тиша і тому німа.
Стовбур усихає, вмер наполовину,
Покосилась хата, скоро упаде.
Від стіни і призьби до гнилого тину,
Вже слідів людини не знайти ніде.
Стану, оглянуся, я ж не поспішаю,
В ароматах яблук ностальгічний смак.
Бігав, як по колу, без кінця і краю,
Придивився бачу, якось жив не так.

Де моє дитинство, юності забави?
Згадки накотились, стали в довгий ряд.
І сумні й веселі, тьмяні і яскраві
Це уже минуле, не вернеш назад.
День дійде до краю, сонця промінь згасне,
Тихо йде по травах яблуневий Спас.
Липень догорає, серпень прийде вчасно,
Я сюди вернуся, знаю, ще й не раз...

2018