Такі ми рідні і такі чужі, Я не твоя, на щастя чи на горе. Вагання вже на грані, на межі Любов і вірність – хто кого поборе. Між нами прірва – збігло двадцять літ, Ми не такі, як в юності незрілі. Знов на тобі зійшовся клином світ, А я цього чекала і хотіла, Лиш не тепер, не зараз, а тоді, Та не судилося - дорослі діти... Ми знову безтурботні, молоді, Знов хочеться кохати і горіти Тобою, любий хлопчику. Прости, Тепер не можу, все пройде, я знаю. Давно за нами спалені мости - Щасливим будь, тебе я відпускаю.
Життєва історія, мабуть у кожного щось подібне було, але який би настрій не був після зустрічі, які б думки не роїлися в голові - такі зустрічі залишають слід і надовго( по собі знаю)
Не тільки нездійсненних сподівань... Іноді помилки зеленої юності не дають жити все життя.А коли в час зрілості получаєш цьому підтвердження..."Если б молодость знала..." Тому, "прости..."- все, що можна сказати або почути.
Ой, Тамара зачепила таку тему....потаємну в куточках душі. Олексій правий, цей щем йде через все життя. Я недавно вірш згадала - з своєї юності і з журналу однойменного, якраз в тему))): Зима студеная по волосам пройдется, В них нити белые вплетет, зимой грозя. Семья, как дерево большое разрастется, А все же первую любовь забыть нельзя. Забыть нельзя ее, хотя давно расстались, Леса курчавились, кричали журавли. Соседи видевшие нас вдвоем шептались Недолго. Новости другие подросли. А мне не вытащить вовек того осколка, Уж сколько лет прошло, сменилось сколько зим, От камня, брошеного в воду долго, долго Круги расходятся, неизгладимый след...
Напишу по секрету, колись не один вечір провів на "однокласниках" у пошуках людини, у якої знав тільки"дівоче" прізвище, на жаль, чи на щастя не знайшов...( але це по секрету )
То все на краще. Просто не усі ще навчилися користуватися комп'ютером, не встигли зареєструватися в Однокласниках і Фейсбуці, не усім діти дають батькам вільний доступ до комп'ютера.... Стільки таких причин! У наш мультимедійний час усе так швидко і просто. Але реальне життя залишається із своїми обов'язками і відповідальністю.
Дякую, Ярославе. Твій вірш про те ж саме, тільки по-чоловічому. "Моя ти зірко непогасна, Світи мені із давнини" - гарно! Вивішуй цього вірша, нехай читають інші на сторінці творів.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
Гарний вірш, перегукується чимось із моїм. Такі віршики колись записувалися у окремий товстий зошит. 
)
