Ось вона – пані Зима! Біля озера вигинаються під сніговим покривалом
верби, колихаються, переплетені, притулилися своїми гілками, щоб
зігрітися. А там, далі, берізки, огорнуті снігом, стоять в обіймах
нерухомо, наче бояться поворухнутися, щоб не струсити його, не
відлякати, не втратити насолоди від таких невинних любощів. Десь далеко
луною роздається стогін – то лід на озері, від напруженого стану
кричить, плаче, реве, захлинається водою, яка виходить із набухлих
отворів і парує. Йому вже тісно у цьому водоймищі, тому він збуджено
підіймається, розширюється і стогне від насолоди. Крига треться одна об
одну і наспівує якусь мелодію. До цього оркестру підключається вітер:
насвистує, крутить сніжинками так, як йому заманеться. А ті цьому раді,
бо гра, мов еротичний танок, у якому двоє закоханих, то ніжно і плавно
рухаються у ритм музики, то, мов буревій, зривають зал аплодисментами і
різко затихають, слухаючи, як здригаються тіла і тече ніжна мелодія
флейти, яка виринає між гілок горобини, покритої снігом.
Прозорий лід, мов краплі замерзлих сльозинок, мокрий сніг, мов
лава, що утворилася від виверження крижаного вулкану і чевоний колір
ягід, які затихли між гілками під снігом, щоб приховати свій соромітний
вигляд, щоб не замерзнути, не зів’янути.
Ми любувалися тією красою, слухали зимову музику кохання і цілувалися, падаючи у кучугури снігу...
Знаєш, наш лютий – зовсім не лютий. Нехай мете, щипає мороз,
пронизує вітер... Нехай! Я згадую тебе. Сьогодні сніжинки падали на моє
обличчя, танули, котилися по щоках разом із слізьми. То сльози приємних
спогадів про тебе, про наше минуле, про те, що так і не склалося...
Їхній сніжно-солоний смак завжди нагадує про тебе. Пам'ятаю його
на губах із того часу, коли ми вперше були разом. А сніг, він так пік,
як твої несамовиті цілунки, від яких було волого, гаряче і так
солодко-солодко, до млості, до втрати свідомості. Вже від згадки
відчуваю твій п’янкий запах, від якого паморочиться голова і, здається,
що лечу у прірву задоволення. Хотілося дихати тобою, напитися тобою,
навідчуватися тобою знову, знову і знову.
Ти був такий різний, непередбачуваний, мов той сніг: то тихенько і
ніжно пестив тіло, цілунками падав туди, де могла стекти лише крапля
розталої сніжинки, щоб так неочікувано доторкнутися до найпотаємніших
місць; то із силою долав усі перепони, щоб відчути до болю нестримне
бажання, яке котилося вниз із кожним подихом чистого зимового повітря.
Пам’ятаєш... Нам тоді зовсім не було холодно: розхристані, засніжені,
червонощокі, ми бігли, долаючи кучугури, падали обіймалися, цілувалися і
лежали, дивлячись на небо. Було так затишно і тепло у сувору зиму.
Поряд із тобою я завжди відчувала себе захищеною. Ти пестив мене
розпашілими пальцями, накривав своїм тілом, як шар снігу червоний
горобиновий кущ, і було так добре, так приємно відчувати твоє
тепло. Ми, як вербові гілки, сплелися між собою, як дві ягідки,
віддавали тепло і свій сік один одному, тонули у снігу, в обіймах, у
коханні.
Чи не наснилося усе це? Пам’ятаєш, як удень ми тамували спрагу
льодяними бурульками? Мої губи жадали холодного дотику, бо пекли від
бажання і любові до тебе, хотіли свіжості. Лід танув у руках, я ловила
язиком кожну дорогоцінну краплинку тієї вологи, яка текла по шиї, а ти
збирав ту живильну рідину, пив її, мов із джерела, яке надавало сили та
збудження. Лютневий вітер пронизував усю мою плоть, щипав, штовхав, не
давав спокою. Нам цього було тільки й треба: то сили і люті, то
ніжності і затишку. Не думаючи, ми бігли до хати, губили посеред
квартири одяг і лютували, як той нестерпний вітер, який змітав усе на
своєму шляху, жадібно і нещадно обвиваючи і кидаючи додолу.... Вже й не
пам’ятали, чому не тануть у жаркій кімнаті бурульки, чи, може, то й не
вони зовсім, а червоні горобинки грудей, які налилися бажанням. Та що б
там не було, нас безжалісно притягувала якась сила тяжіння, яка
зривалася сміхом, сльозами, щастям, стогоном, як водою з-під розламаної
криги.
Зараз місто замело. Наш сніг проник під стріху, навіяв кучугури під
вікном, сніжинки липнуть до скла, неначе просяться у хату, до мене,
щоб відчути тебе, щоб знову пригадати волого-липкі дотики нашого
кохання.
Усе колись закінчується. Як зима, як мої спогади, як наше кохання, як
усе хороше. Чому так стається в житті? Доля? Чи, може, кохання, як
той сніг, що тане? Не судилося, не склалося нам бути разом. Але «гарячий
лютий» залишився Нашим назавжди. Бо ми щасливі тим, що все це було.
Тамаро, я ще не "розрахувалася" із авторами за старий конкурс. Збірочки зробила, але допустила великий промах (Пропустила деякі важливі речі), тому прийшлося усе переробляти... Зараз залишилося родрукувати і відправити на Україну. А новий крнкурс: треба придумати щось оригінальніше, а то здамося "озабочєні", присати лише про еротику. Є стільки нових гарних тем!
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
