Вона: Сказав: Прощай! І відійшов в минуле, Дмухнувши свіжим прохолодним днем. - Які ж щасливі ми з тобою були! А став тепер на дивовижу – міражем. Він: - А час не вічний... Все в житті минає, Хіба ж придумав я закони ці? Вже медоносний верес відцвітає, Взамін за ним – покрови голубі. Вона: Ще досі я: замислююсь, кружляю, мрію, Хоча б на хвильку в той осінній сад. Де хризантеми мовчазні біліють, А в травах - жовтих яблук зорепад. Він: Я був для тебе - щедрий і багатий, Вдягнув дерева в золоту красу. Стелив промінням поміж дуб крислатий Пірнувши в душу теплу і слабку. Я так радів тій усмішці нестримній, Коли сховала ти у шерстяне кашне, Що навіть від любові на калині Зронив намисто зоряно-ясне. Вона: Знов покриває душу - світлий смуток І багряніють ягоди рясні. Я дякую тобі, за той відбиток, Що ти на щастя... дарував мені. Він: Строкатим айстрам і густим жоржинам Випрошував веселкою цвісти. Коли ти йшла, ступаючи невпинно, Немов царівна з ранньої весни. Бажав споїти вечір золотавий, Схиляв китиці - спілий виноград. Коли в опале листя і в пожовклі трави Стелив додолу перший листопад. Вона:Я все це бачила і навіть дивувалась, Що скільки в тебе золота безмеж. І несподівано, нежданно закохалась, А ти тепер від мене в зиму йдеш. Він: Прощай, красуне! Жовтень тишу зрушив, Згустились хмари у мінливий час. О, моя Панно, не сумуй, бо в білі стужі Впізнаєш ти мене не раз, не раз... Я напишу листа на шибці сріблом, Коли кружлятиме по полю снігопад. Прийду у сні я принцем білосніжним Й скажу: Прошу - на білий вальс у білий сад!