Сивими журливими птахами
Знову відлітаєш в далину...
Променем кудлатим над дахами
Розстилає небо пелену.
(Леся Геник "Знову відлітаєш в далину...")
Хіба ж я винна? Й долю не виню ні в чому,
Чому ж так плачуть трави впору світанкову?
Колись по них ходила в чистих срібних росах
І заплітала цвіт калини в русі коси.
Летять думки з чужинних берегів,
Що стала схожа доля , як в птахів.
А в птаха білого - такі рожеві весни,
А в птаха білого - весь світ його небесний!
Людина, хоч без крил, але увись літає,
Мені б ті крила... там, де сліз немає.
Ось, глянь! Білий журавлик втішно клекотить
Він любить небо, а найбільше - цю блакить.
Не дивно, просто звичним стало... журавлі
Кохають більше синє небо від землі.
А в птаха білого - такі рожеві весни,
А в птаха білого - весь світ його небесний!
Далекий простір, наче легкий шовк сувою,
Лягає під крило. А там під головою:
Далекий ліс і неозора Україна,
І пісня жайворонка, й навіть солов’їна.
Здається все таким малим в великім світі,
І навіть шлях стає таким вузьким в зеніті.
А в птаха білого - такі рожеві весни,
А в птаха білого - весь світ його небесний!
Хіба ж журавлики, либонь такі сумні?
О ні! Їм до любові жалісні пісні.
Кур-ли, кур-ли курличуть птахи поміж хмар
Летять в гніздо, то навздогін рвучким вітрам.
Лоскоче тіло золоте проміння сонця,
Широкий всесвіт в Бога на долоньці.
А в птаха білого - такі рожеві весни,
А в птаха білого - весь світ його небесний!
Нічого, що злетіли зими за крило,
Дощило сріблом, в груди холодом лягло.
Бо, навіть за такий його політ пташиний,
Вдосталь жагучий, дужий і незримий, -
Любові більшої немає в цьому світі
Між небом і землею - благоволіти...
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
І все ж, приємно і дякую
