Козацький дух

Україно  моя    калинова!

Скільки  лиха  народ  твій  зазнав,

Поки  вітер  святої  обнови

На  просторах  твоїх  загуляв.

Скільки  раз  вороги  ненаситно 

Зазіхали  на  землю  твою. 

І  ти  волю  свою  непохитно 

Боронила  в  смертельнім  бою.

Про  незламність  твою  і  відвагу

По  всім  світі  розносився  слух,

Джерелом  тої  сили  й  наснаги

Був  козацької  вольниці  дух.

Він  гойдався  в  колисці  вербовій 

Під  зажурливий  матері  спів, 

І  зростав  у  добрі  і  любові 

Вільний  син  українських  степів.

Хмільний  вітер  із  Дикого  поля,

Терпкі  запахи  росяних  трав

І  палке  поривання  до  волі

З  молоком  материнським  вбирав.

Недарма  молодим  козачатам  –

Здавна  звичаї  ці  повелись  –

Батько  й  мати  справляли  спочатку 

Коня  доброго,  шаблю  і  спис.

І  міцніли  козацькії  лави,

Гартувались,  як  сталь,  у  вогні.

Дух  козацької  волі  і  слави

Підіймав  наш  народ  до  борні.

Крізь  століття  зневаги  й  сваволі, 

Через  терни  страждань  і  біди 

Ясна  зірка  жаданої  волі 

Україні  світила  завжди.

І  здійснилася  мрія  народу:

На  початку  новітніх  століть

Україна,  здобувши  свободу,

Як  держава  могутня  стоїть!

10.01.07.

 Дівчина-калина

(Вірш  не  має  нічого  спільного

з  темою  про  Марусю  Чурай) 

Чому  похилилася  в  лузі  калина?

Бо  вітер  шалений  їй  гілку  зламав.

Чому  зажурилася  красна  дівчи́на?

Бо  безвісти  милий  в  поході  пропав…

Весна  чарівна  принесла  в  Україну

Садів  квітування  і  шелест  гаїв.

А  Гриць  і  Маруся  в  погожу  годину

Щовечора  слухали  спів  солов’їв.

І  довго  дивились  на  зорі  вечірні

Козак  і  козачка,  два  юні  серця,

Любились-кохались  так  ніжно  і  вірно,-

На  осінь  збиралися  йти  до  вінця…

Тоді  Україна  спокою  не  знала,

Весь  час  стереглася  від  злих  кримчаків.

Прийшла  лиха  звістка:  татарська  навала!

І  гетьман  до  війська  збирав  козаків.

«Прощай,  моя  любко!  Дасть  Бог,  я  вернуся.

Як  осінь  настане,  готуй  рушники!» 

Ридаючи,  бігла  за  Грицем  Маруся,

Поки́  не  впустила  стреме́но  з  руки…

Три  роки  минуло  –  ніякого  слуху,  - 

Маруся  чекала  і  сльози  лила.

Та  якось  весною,  зібравшись  із  духом,

Шукати  ворожку  в  Черкаси  пішла. 

Циганка  –  ворожка  розкинула  карти

І  каже  Марусі:  «Тяжкий  його  шлях,

Живий  твій  коханий,  та  ждати  не  варто,

Бо  він  у  неволі    тепер  в  кайданах.

Він  втратив  свідомість  від  лютої  рани,  -

Татарин  поранив  ударом  стріли.

Його  пов’язали,  забили  в  кайдани

І  в  рабство  за  гроші  навік  віддали.

За  хліб  і  за  воду  раби  веслували,  -

Робота  до  скону  під  стогін  і  плач,

А  щоб  не  заснули,  скоріш  працювали,

По  спинах  гуляв  канчуком  наглядач.

Я  бачу:  сидить  він,  прикутий  до  борту,

А  поруч  прикуті  гребці  в  два  ряди,

Галера  на  веслах  прямує  до  порту,

Де  повні  товарів  заморських  склади».

Зомліла  нещасна  дівчи́на  від  болю,

Почувши  ворожки  пророчі  слова.

Вернулась  до  рідної  хати  поволі

І  стала  відтоді  немов  нежива.

Невдовзі  померла  кохана  матуся,

Бо  як  пережити  нестатки  й  біду.

Зосталась  одною  дівчина  Маруся,

Мов  квітка  засохла  в  осіннім  саду.

Вона  уже  знала,  що  щастя  не  буде,

Від  горя  і  туги  змарніла  краса.

Померла  Маруся  і  бачили  люди,

Що  сивою  стала  дівоча  коса.

Її  поховали  в  саду,  де  калина

Розкинула  віти  пахучі  свої,

Щоб  чула  Маруся,  козацька  дівчи́на,

Як  тьохкають  пісню  дзвінку  солов’ї.

Щороку  весною  квітує  калина,

В  журбі  на  могилу  схиляє  свій  цвіт,

Вчувається  ніби,  десь  плаче  дівчи́на,  -

Комусь  посилає  останній  привіт…

«Ой,  Грицю  мій  милий,  мій  соколе  ясний!

Де  ти,  мій  коханий,  мерщій  відгукнись!»

Така  моя  пісня  про  долю  нещасну,

Як  ніжно  і  вірно  кохали  колись. 

09.01.2011.

 Пісня про Галю

(майже  народна)

1.Колисала  ненька 

Донечку  маленьку,

"Галю”  їй  співала,

Щоб  росла  красива,

Здорова,  щаслива,

Господа  благала.

2.Наче  квітка-рожа,

Весела,  пригожа

Галя  виростала,

Гарна,  білолиця

І  на  вечорницях

Хлопців  чарувала.

3.Ой  ви,  вечорниці,

Юні  чарівниці,

В  росах  трави  -  рути!

Щасливе  дівоцтво,

Славне  парубоцтво  -

Повік  не  забути.

4.Та  пора  настала,

Галя  покохала

Хлопця  молодого.

Сватів  зустрічала,

Рушники  в’язала

І  пішла  за  нього.

5.Стрункий  та  високий,

Гарний,  синьоокий  –

Славний  козаченько.

Рада  чорнобрива:

"Яка  ж  я  щаслива,

Рідна  моя  ненько!”

6.Господа  хвалити,

Стали  разом  жити,

Як  сім'я  єдина.

Бог  послав  синочка,

Ніби  ангелочка.

Золота  дитина!

7.Живуть  молодята,

Ніби  голуб’ята,

В  злагоді  та  щасті

І  Галя  не  знає,

Навіть  не  гадає,

Звідки  ждать  напасті.

8.Зрадив  її  милий  –

Її  чорнобривий

З  іншою  гуляє.

Став  злий  та  сердитий,

Ще  й  п’є  оковиту,

Руки  розпускає.

9.Лайки  і  погрози

Та  жіночі  сльози

В  сім’ї    кожну  днину.

Галя  все  терпіла,  -

Лишить  не  хотіла

Без  батька  дитину.

10.Та  одного  разу  –

З  похмільного  сказу

Такого  накоїв,

Що  довго  лежала,

Ледве  не  сконала

Від  його  побоїв.

11.Потім  знову  сварки,

Гулянки  в  шинкарки  –

Доля  невесела.

Зібралась  Галина,  -

Пеленала  сина

І  пішла  на  села.

12.Знайшлась  гарна  хата  –

Там  жила  багата,

Бездітна  родина.

Галя  добрим  людям

(Судити  не  будем)

Підкинула  сина.

13.«Хай  росте  здоровим,

Гарним,  чорнобровим,

Знайде  собі    любку  –

Дівчину  путящу,

Чесну,  роботящу,

Лагідну  голубку».

14.Господа  благала,

Щоби  не  спіткала

Сина  лиха  доля.

Хрестила  дитину:

«Щасти  тобі,  сину,

На  все  Божа  воля»!

15.Та  й  пішла  по  світу,  -

Шукала  привіту,

Господу  молилась.

І  ніхто  не  знає,

Де  вона  блукає.

Кажуть,  що  втопилась.

09.12.10.