РАБІВ НА БАЛ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ...
(письменницькі роздуми)
Відомий письменник - романіст, сатирик у гостях громадсько-політичного порталу „Воля народу”
КОР.:
Олеже Федоровичу, ви відомий романіст, сатирик, автор першого
сатиричного роману в українській літературі. Вашим „Аристократом із
Вапнярки” зачитувалися мільйони людей. Він виходив сім разів понад
стотисячними накладами!.. Те ж саме можна сказати про ваші сатиричні
романи „Претенденти на папаху”, „Вавилон на Гудзоні”, „Веселі поради”.
Багато ваших творів перекладено на іноземні мови. Тепер ви в періодиці ,
Інтернеті активний публіцист. У ваших статтях - біль і любов до
України. Ви стоїте твердо на позиціях української державності, єдиної
державної мови, як це є у Російській Федерації, Сполучених штатах
Америки, Франції тощо. Ви перший «охрестили» антиконституційний „Закон
про засади державної мови” КаКа, надіславши на наш портал уже наступного
дня після прийняття антиконституційного закону, 9 серпня, свою точку
зору.
ОЧ.: Так, і що ви від мене сьогодні хочете почути?
КОР.: Спочатку кілька слів навколо політичної ситуації в Україні, а тоді торкнемося ширше теми мовного питання в в нашій державі.
ОЧ.:
Почнемо з того, що я не політик, не політ технолог. Все, що я скажу,
суто суб’єктивне. Моє особисте бачення. Я його нікому насильну не
нав’язую, щоб не спрацював закон Ома, пам’ятаючи, що насильством кохання
чи любові не здобудеш. Це мої суто письменницькі роздуми. Роздуми
українського письменника і громадянина.
КОР.: І патріота.
ОЧ.: Цим не хваляться і цього не підкреслюють. Цим живуть.
КОР. : І все ж. Саме на ваш погляд...
ОЧ.:
На мій погляд - Україна стоїть перед вибором: або ми залишимося
державою, або ми знову станемо колонією. Не виключений аншлюс. Кремль
все для цього робить, щоб повторити „подвиг» Адольфа Гітлера березня
1938 року - приєднання Австрії до Німеччини – здійснити чергове
„добровільне» приєднання України до Москви. Ідеологія їхня – руки і
мозолі наші. Біда, що голови у нас у цей небезпечний час над прірвою
відсутні. Вони затуманені собою і своїм маленьким „я”. Їм ніколи
мислити і дивитися на обрій, на перспективу.
КОР.: Печальна перспектива...
ОЧ.: А
ви хочете, щоб я радів?.. У вас особисто є підстави для українських,
державних радощів? Ви не відчуваєте, що ви вже гість у своєму домі?.. У
вашому власному домі, в якому святкують чужі? Рабів на бал не запрошують. Інколи
слуг, але й тих тільки до порога пускають. Слуг з вчорашньої
колоніальної адміністрації . Подивіться на бали чи на світські раути(
яка вам назва до вподоби). Хто там править бал? Ті, для яких прийнятий
антиукраїнський закон про мови. Ви в якійсь справжній країні бачили, щоб
під час „світського життя” ( а в побуті тим паче!) дружини й доньки
високопоставлених державних чиновників України принципово ігнорували
мову корінного населення? Таке можливе лише в колонії! Саме там, точніше
кажучи, отак зневажали завжди мову тубільців, за рахунок яких вони
живуть і розкошують. Нас безцеремонно грабують і це крикливо
демонструється неначе у нас розпочався пір під час чуми. Демонструються
награбовані розкоші. Ви ж мене не запевнятимете, що костюми чи сукні
від Діора, Версачче, сумочки зі щойно вилупленого крокодильчика чи
годинники у десятки тисяч доларів куплені у Лондоні чи Парижі - куплені
за зарплату державного чиновника? За 21 рік чергового відродження
нашої незалежності ми надивилися і наслухалися всього. Ми бачимо, як
сьогодні, уже при житті ставлять пам’ятники тим, хто розвалив наше село,
хто пограбував і привласнив наші найбільші фабрики і заводи, хто убив
чи замовив убити того чи іншого журналіста, хто ідеологічно і
завбачливо, або по дурості своїй, віддав наші церкви до московського
патріархату. Де вони? По тюрмах? Вони уже при житті, образно кажучи, у
бронзі!.. Більшість із них „моральні” авторитети”. Телезірки -
найактивніші учасники політичних вистав, з яких молодь ніби має брати
приклад, щоб остаточно підтвердити, що риба гниє з голови. Багатьма
нашими юнаками і дівчатами вже взяте на озброєння - вони крадуть
мільйонами, чому я не можу вкрасти хоч десятки?.. Дивовижно!.., але зі
всіх європейських країн тільки в нашій державі (а тепер чи у нашій?) за
мільйони не судять. Судять за десятки гривень, а за сотні мільйонів -
ні. Ми, українці, за 21 рік свого державного відродження ніколи не
стояли так близько до історичного повторення чорного 350 річного
минулого , як сьогодні. До чергової руїни.
КОР.:
Сьогодні у повному розпалі передвиборна кампанія. Кандидатами у
депутати пішли , починаючи від водіїв, до тих, хто приховав свою
судимість..
ОЧ.:
А що в нас нема з кого брати приклад? Більшість із сьогоднішніх
кандидатів у депутати - це політичні міняйли. У них тільки на язиці
турбота про український народ, а в умі товстий гаманець. Є й інший
різновид кандидатів: по своїй суті і вчинках бандит, злодій, грабіжник, а
йде в депутати за депутатською недоторканістю. У країні беззаконня і
відсутності верховенства права - чим вища посада, тим більше можна
вкрасти. Що від таких депутатів можна чекати? Що завгодно. Вони
продадуть не тільки країну, народ, який їх обрав, а навіть рідну матір,
мову матері, що й зробив уманський квіслінг Колісниченко.
Наші
кандидати в депутати вкладають у виборну компанію мільйони дерев’яних,
щоб у парламенті обміняти на мільйони, якщо не на мільярди, зелених.
Верховна Рада України нині наче величезний обмінний пункт, де міняють
совість, честь, власні душі на імпортну капусту, крісла, корита,
віцмундири з відповідними еполетами і регаліями. Часто праця наших
народних слуг у Верховній Раді скидається на працю ремісників одночасної
гри на кількох клавішних інструментах. А програми кандидатів - на
оригінальні папірці, які треба зберігати тільки для того, щоб згодом
переконатися, що інтуїція виборця точніша за розум. Програма кандидата –
це той папірець , який з часом вас переконує, що слова кандидата не
мають нічого спільного з тим, що він вам розповідав перед виборами. Солодкі слова брехні - ніколи не дружать з гіркими словами правди. Але люди, на жаль, хочуть чути саме солодкі слова, які не мають нічого спільного з гіркою правдою.
КОР.:
Олеже Федоровичу, ви як письменник, як сатирик, скажіть, поклавши руку
на серце, чи сьогодні для вас так багато матеріалу для сміху? Я читав
вашу статтю „Велика КаКа”. Скільки там іронії, дотепів, сміху!
ОЧ.:
І сліз. Останнього більше. Ми ще не усвідомили, яку руйнівну силу несе в
собі цей антинародний закон. Це „гуманітарний” цунамі, який уже
пронісся над півднем і сходом України і наламав стільки дров. А що буде
завтра?.. Я не виключаю, що при нашій ментальності отаманства й анархії,
не з’являться на нашій території шулявські і криворізько-донецькі
республіки. Тоді, 8 серпня, коли чечетови обвели український народ, як
сліпих кошенят у черговий історичний час, я ще міг жартувати, назвавши
мовний закон регіональною мовою – КаКа. Я тоді ще наївно вірив, що це,
регіональною кажучи, кака. Що у професора і академіка вистачить
здорового глузду, не підписувати антиукраїнський закон. Я, наївно гадав,
що й українська інтелігенція , яка полетіла у Форос, переконає гаранта
накласти на цій какі –вето. Думав, не підпише, якщо дорожить своєю
президентською гідністю, чого не скажеш про Литвина. Гарант не піде
осудженим Святим письмом - Біблією шляхом Вавилонського стовпотворіння.
Адже навіть відвідуючи церкву Московського патріархату, він мав би
знати, що коли Господь Бог забрав у Вавилонського царя розум, а
будівничим натомість подарував регіональні мови велике будівництво у
державі припинилася і могутнє царство розпалося.
Ми,
українці, ще не оговталися після цього антиукраїнського закону. Ми
сьогодні ще не усвідомили, що буде з нами завтра. Це передостанній пункт
по знищенню нашої державності, нашої нації і перетворення її в батраків
на нашій не своїй землі. Такої руїни Україна за 21 рік нашого
відродження ще не знала. Наша українська історія знала. Ми - ні. Та й ми
не вчимо своєї історії. Тому й вона нас нічому не вчить.
Перша руїна трапилася ще за Богдана Хмельницького...
КОР.: Ви так вважаєте?
ОЧ.:
Так.. Це чергове Андрусівське перемир’я. Цей антидержавний закон - це
повзуча окупація України Російською Федерацією. Звичайна і чергова зрада
„молодшого брата”, „старшим”. Щоправда, тільки невідомо за якою
метрикою той „брат” „старшим” називається.Усі ми з історії пам’ятаємо,
як а спиною Богдана Хмельницького підступна Московія, порушивши
Березневі угоди між Московією і Руссю, уклала мирний договір з Польщею,
поділивши Україну на Схід і Захід (один до одного, як сьогодні)- на
Лівобережну і Правобережну. Кремль сьогодні від задоволення потирає
руки. Московсько-шовіністична операція „Бліцкриг” вдалася. Одна за одною
окуповуються українські території. Падають міста під натиском
Кремлівської експансії: Севастополь, Запоріжжі( столиця українського
лицарства), Одеса, Харків, Миколаїв, Херсон... У такому темпі гітлерівці( тільки з іншого боку – не зі Сходу, а з Заходу ) захоплювали наші міста у 1941 році.
Вже видаються російські паспорти на окупованій московськими
шовіністами української території (у Криму). Це вже не держава – а
територія, на якій господарюють вчорашні „брати” і жорстока, цинічна
колоніальна адміністрація. Москві потрібне знову гарматне м’ясо. Позаду
вже не тільки Москва, а й Китай... Москва думає про свою перспективу в
Україні - „Русскій мір”. Настане „Русскій мір”(а він уже настає) і ми
знову тубільці. З –під брил, ніш, нір виповзла вчорашні колоністи,
їхні прислужники, московська агентура, україноненависники: медведчуки,
симоненки, голуби, царькови, костусєви, ківалови, колісніченки, єлени
бондаренки, александровські. Вони сьогодні святкують перемогу. Ми ж
відзначаємо свою поразку і усвідомлюємо - ми ще не нація. Ми ще досі
населення. Ми в Європу збираємося йти, а йдемо в Азію. Ми голосуємо,
думаючи шлунками, а не головами! Справжні сини і дочки державної нації за своїх перевертнів і яничар не голосують.
Вони їх не обирають. Вони їх і осуджують, і засуджують. Перекинчики,
перебіжчики, зрадники за своїм духом і манерою завжди однакові. Їм
головне заради своєї шкури перебігти з одного табору в інший і
утриматися на плаву. В.М. Литвин з А. І. Мартинюком це підтвердили. На
цьому історичному відрізку нашої історії, вони на практиці довели, що
пушкарі, батуринські носи у нас не перевелися. А як же ми не
плодитимемо зрадників, якщо їх наш люд знову збирається обрати до
Верховної Ради?! Чи то за велосипеди, чи то за набір шкільних кольорових
олівців. Наша Україна, як і всяка держава, без мови - територія. Наші
землі завтра належатимуть не нам, як нині нам уже не належить мова. Ми
знову стали на пів безмовні.
КОР.: Що ж далі?
ОЧ.:
Якщо цю антиукраїнську наволоч не зупинити, без української мови
української держави не буде. Адже мова – це основа основ будь-якої
держави. Як церква. Єдина мова, єдина церква, єдина нація, єдина
держава. Нема цих атрибутів - нема держави. Нема нації. Є Вавілонське
стовпотворіння і руїна.
КОР.: Хто на ваш погляд у цій трагедії, як я зрозумів з ваших переконань, винен?
ОЧ.:
Як образно висловлюється Віктор Ющенко – тільки кочубеї. Не було б
литвинів і литвинівців та перекинчиків з опозиції, регіони ніколи б не
набрали стільки антиукраїнських голосів . Вчора ми з вами бачили тисячі
коробок з сотнями тисяч підписів, які зібрала опозиція. Про що у тих
коробках? Про три пункти. Але там нема четвертого - про українську мову,
про антиконституційний закон проти України. Чому? Та з тієї ж самої
причини, що й вдень голосування, опозиція не прикрила своїми грудьми
ряди, не перегородили шлях парламентським піаністам по бігу на короткі
дистанції, на збирання кількості голосів депутатів у ВР. Вони також на
даному виборчому відрізку часу вклали собі по загравати з
російськомовним електоратом. І тільки тому в тих тисячних коробках нема
протестів про антидержавний закон щодо мов. Пояснення просте, як сірник.
КОР.: Тепер опозиція кричать: ми їх зупинимо.
ОЧ.: Чудово! Але виникає запитання: чому вони їх не зупинили 8 серпня, маючи владу і мандати нардепів?
КОР.: Я
знаю, що ви жили за кордоном. Якось мені потрапив на очі заголовок
вашої статті „Я п’ять років жив в Україні”. Це правда? Всього п’ять
років?
ОЧ.:
Так , всього п’ять років. За Віктора Андрійовича Ющенка. Я тоді не
комплексував. У мене тоді не було страху, симптому раба. Я відчував себе
вільною людиною. Не тубільцем, не аборигеном, який живе у резервації. Я
тоді жив у вільній і демократичній Україні. Мене, українця, який на
всіх перехрестях вулиць і майданів принципово розмовляє українською,
ніхто не сприймав за білу ворону. Мені не казали вам, аристократу(
очевидно, вапнярському) ця мова не личить. Нині кажуть - ”Ви ж у Києві
живете!”. Так ніби Київ уже столиця не України, а столиця - Януковича
чи Азарова. Що ж до за кордону, то я там не жив. Я тільки туди їздив у
відрядження.
КОР.: А чому ж такий низький рейтинг у Ющенка?
ОЧ.:
Можна я запитанням на запитанням відповім? А у кого сьогодні вся преса,
всі телеканали в Україні і якою мовою вони ведуть пропаганду і свою, не
українську, лінію. Хто робить з білого чорне, а з чорного біле?
КОР.: Але в нас мудрий народ. Народ не помиляється.
ОЧ.:
А я так не думаю. Народ мудрий за однієї умови, якщо народ нація. Якщо
народ національно свідомий. А коли національної свідомості, гордості в
більшості цього народу не має. Такий народ приречений на помилки. Такий
нард живе часто чужими думками, а не своїми. Джордано Бруно один на
весь світ свого часу кричав: ” Земля крутиться”. Інквізиція його послала
за цю істину на вогнище, але він і з полум’я вигукнув: ”А все таки вона
крутиться!”. І виявилося, що Джордано був правий, а не народ і його
тодішні поводирі. Але скільки потрібно було років, що відкриття
сприйняли врешті - решт за істину.
КОР.: Ви переконані московській експансії. У чому її ідеологія, пропаганда? На ваш погляд?!
ОЧ.:
Кремль вперто проводить свою імперську лінію по відношенню до України
під назвою ...Я її назвав би так: ”безпам’ятність і єдність”.
КОР.: У чому вона полягає?
|