Шановна редакціє!

Мені часто доводиться чути  таку крилату фразу :З мене сто грам і пончик!, напишіть, будь ласка, звідки це, з якого твору.

З повагою

Іван Войцехівський

Від адміністрації сайту «Натхнення»:

 Цей вираз належить  літературному персонажу сатирика Олега Чорногуза, який у 1979 році видав свій сатиричний роман „Аристократ із Вапнярки”, у 1983 році вийшов другий роман цього ж автора - „Претенденти на папаху”. Романи одразу стали бестселерами. Вони виходили шаленими накладами. Саме ця фраза, яка тепер стала народною, вперше з’явилася на сторінках цих веселих романів. Нижче подаємо уривок з роману „Претенденти на папаху”.

— Іраклію Йосиповичу, — вдав, що дуже зрадів цій зустрічі, Сідалковський.

Він був певний, що той йому зараз скаже: «А ви б, Сідалковський, з'їли оце шашлика?» — Євграф не дав йому розкрити рота, сам пішов в атаку:

— А ви б оце, Іраклію Йосиповичу, випили зараз пепсі-колу?

— А на біса вона мені здалась!

— За мій рахунок. На більше я вже не спроможний. Адвокат усі гроші з'їв. — Сідалковський пригадав, що якось і він пригостив пивом Іраклія Йосиповича. Той пив, прицмокував губами і казав:

— Пій! Ну чого ви — пій, пій! — в розумінні «пий» запрошував він Сідалковського. Сідалковський пива не любив і завжди казав:

— Я не шахіст і своєю фігурою жертвувати не буду!

Євграф тільки тепер помітив, що Понюхно стояв скоріш сірий, ніж темний. А він був подумав, що Понюхно зайшов сюди, аби запропонувати розпити пляшку шампанського чи по кухлю пива. Сідалковський забрав свої думки назад і мовив співчутливо:

— Ви як фотопапір, який уже хтось раз засвітив.

Понюхно почорнів, а тоді став рожевим, після чого почав набирати кольору столового буряка.

— Іраклію Йосиповичу, у вас стільки масок, що за ними зовсім не видно вашого обличчя.

— Я до вас не жартувати прийшов. Тут справа серйозна… Як, до речі, вас по-батькові? — перейшов на офіційний тон Понюхно.

— У нас директор Стратон, — поспішив повідомити Сідалковський. — Діти усі— Стратончики, а ми — Стратоновичі! По цьому визначаємо, по цьому підбираємо, по цьому й проводжаємо.

— Я вас цілком серйозно і офіційно питав. А ви валяв дурня! Ваш дружок мене щойно образив!

— Це він залишив відбиток червоного шраму на вашій щоці?

— Ви що сказав? — вирячив очі на Сідалковського Понюхно.

— Тоді прошу уточнення, яким чином він вас образив, Іраклію Йосиповичу? Чи ви хочете подати заяву на місцевком? Ми її обговоримо.

— На біса мені заява? Він мене назвав «ослом облізлим» і «фіндіпошівським скупердяєм»…

— Звичайно, перша образа — це наклеп, Іраклію

Йосиповичу… Але друга… Я б сказав: а хто з нас любить, коли йому кажуть правду в очі? Так що вимагається від мене?

— Будьте мені за свідка!

Сідалковський при слові «свідок» надкусив язика.

— За свідка? Але ж я сам, Іраклію Йосиповичу, тепер підсудний. Ви не за адресою…

У коридорі з'явився усміхнений Бубон.

— Як поживаєте, шановний? — кинув він через поріг до Сідалковського. — Як рухається справа?

Яка саме справа — він не уточнив, хоч Сідалковський його зрозумів краще, ніж суддя народного суду. Тож у відповідь тільки зміряв його таким поглядом, що, здавалося, Карло Іванович після цього виступить у найлегшій ваговій категорії. Але погляд Сідалковського на Бубона, як і на бухгалтерські відомості, не мав абсолютно ніякого впливу. Карло Іванович зайшов у бухгалтерію у тій же ваговій категорії, що й вийшов звідти.

— Так що, не підете? — перепитав Понюхно.

— Не піду! А потім, Стратон Стратонович цього не любить.

— Всі ви тут однакові! — розізлився Понюхно.

— Не всі, Іраклію Йосиповичу. Грак і Ковбик набагато нижчі від нас.

Понюхно несподівано налився кров'ю й зробив кілька загрозливих кроків у бік Сідалковського. Однак, мабуть, згадавши Грака та його перебування на «курорті», раптово відступив, тоді кинувся на стіну, на якій чомусь не знайшов дверей, і вискочив туди, звідки зайшов, але перед цим двічі буцнувши об двері головою. Сідалковського це дуже здивувало й примусило задуматися над подальшою долею Євмена Миколайовича: якщо такі удари будуть раптом застосовані до його невеличкої, худорлявої постаті… «Він розсиплеться», — дійшов висновку Сідалковський і про всяк випадок вийшов у коридор, щоб визначити курс, на який ляже Понюхно. На Гракове щастя, спина Іраклія Йосиповича сховалася за дверима його власного кабінету.

— Споїти б паскуду, — всівшись за свій стіл, розмірковував Іраклій Йосипович. — Здати б у витверезник. Для цього я й грошей не пожалів би. Але воно ж, недоношене, не п'є… Я йому цього ніколи не забуду!..

Остання фраза була улюбленою у Понюхна. Найчастіше він її вживав як дотеп, коли йому робили якусь дрібну послугу. Наприклад, першим пропускали на ескалатор у метро, кинувши за нього п'ятака, чи кликали його на сто грам і пончик. Понюхно завжди дякував і неодмінно казав:

— Я вам цього ніколи не забуду!

Коли він сідав з кимось грати в шахи, супротивник часто повідомляв:

— Я вже років чотири не грав!

— Чотири роки? — перепитував Понюхно і сам відповідав: — Чотири роки — не строк, казав один мій знайомий, коли йому за шість втеч з тюрми дали сто двадцять.

Улюблений жарт Понюхна — це розповідь про директора:

— Прийшов якось до мого знайомого директора слідчий. Довго рився в накладних, нарядах, а після перевірки директор його й запитує: «Ну як там у нас?» — «Поки що працюйте» — відповів слідчий…

— Що це у вас за такі знайомі? — запитала його тоді ота гнида Грак; Понюхно пригадав це аж зараз.

— Це був мій знайомий директор ресторану. А що?

— Ми вам співчуваємо, — додав Сідалковський. — Сподіваємось, це був останній ваш приятель?

— Чому? У мене є ще кілька, — простодушно відповів Понюхно.

— І що, досі на волі? — знову ця воша недорозвинена подала голос.

«А я ще пішов до нього помочі шукати. Це ж одного дерева жолуді. Добре, що не пішов до Ковбика. Той ляпнув би те ж саме. «А що, може, неправду сказав? Чого ж за правду ображатися?» — перекривив Іраклій Йосипович Стратона Стратоновича. Ще б і про записку згадав. Да!»

Понюхно в присутності Ковбика завжди повторював «да», про що б той не розповідав.

— Да, да, — наче дятел, вистукував у тон розповіді Стратона Стратоновича, частенько не знаючи, що той далі має сказати.

— Що «да»? — злився в такі хвилини Ковбик. — Ви ж іще не знаєте, про що я скажу, а вже «да, да»!

— Тобто ні,— вгадував Понюхно.

— Знову за рибу гроші. Що «ні», коли тут якраз треба «да»!

«Отак завжди лізеш попереду батька в пекло — і обпікаєшся…»

Понюхно згадав і горище, куди його отой пінгвін витяг. Думки, як блискавки, спалахували то в одному, то в іншому напрямку, конкретно нікуди не цілячись. Вигляд же мав такий, начебто йому пообіцяли посаду і він уже навіть приміряв крісло, а тоді сказали: «Пардон, ви помилились номером кабінету».

Щасливим Понюхно взагалі рідко бував. Хіба лишень тоді, коли в когось траплялася та чи інша неприємність. Тоді в його душі буйно розквітала весна. В такі дні він навіть з власної ініціативи заходив до Стратона Стратоновича, просив видати нещасному грошову допомогу. А потім, звісно, говорив при всіх:

— На п'ять карбованців більше вибив! З тебе сто грам і пончик!

Ці слова «жертвою» сприймались буквально:

— То що ж, пішли, Іраклію Йосиповичу.

«Жертва» йшла, як правило, попереду, Понюхно позаду, але через півгодини. Зустрічалися в умовленому місці. Найчастіше біля бочки, яка славилась тим, що в ній зверху було червоне кріплене, а внизу — біле натуральне.

У «Пшик-ларьок» шампанське привозили рідко. Тож на обличчі Іраклія Йосиповича часто можна було побачити таку неймовірну тугу й сум, що навіть Сідалковському негайно хотілося позичити кілька карбованців і дати Пію XV випити ту склянку шампанського. Кажуть, що Іраклій Йосипович уперше покуштував шампанського на випускному вечорі, і воно йому сподобалося, як і рідна жінка, на все життя. Принаймні так він говорив фіндіпошівцям. Але цим словам не дуже вірили, бо при першій же нагоді смаки його різко мінялися: до душі Понюхнові могла припасти будь-яка інша молодичка, аби лишень молодша і не своя.

Понюхно був уже немолодий, але приховував це від сторонніх, особливо від жінок. Він їх любив не менше, ніж шампанське. Навіть більше, бо, як казав він сам собі, шампанське дороге, а жінки безкоштовні.

Запиваючи горе ближнього, Понюхно говорив, що треба один до одного бути людянішим, не забувати, що життя наше коротке, тож слід творити тільки добро.

— Пій, не соромся, — щедро запрошував він того, хто взяв йому пляшку. — На світі живемо один тільки раз. Пій! Пій!..

Двері відчинилися. На порозі стояв Грак з пальтом Іраклія Йосиповича.

— Я вже збігав, — повідомив він як ні в чому не бувало. — Приніс сто грамів і пончик.

Іраклій Йосипович кліпнув круглими оченятами, хотів крикнути: «Щезни, гнидо!» Але Грак уже вийняв з пальта Понюхна пляшку шампанського і кілька жовтих пончиків і тим остаточно роззброїв Іраклія Йосиповича.

— За що ви мене образив так? — тільки й промовив він, ковтаючи слину.

— Я вибачаюсь, Іраклію Йосиповичу. На мене щось найшло. На висоті зі мною завжди так. Батько колись казав: «Іди, Євменку, у висотники. Вони багато грошей заробляють». А я пішов у ветеринари. Висоти боюся. Там, як ви помітили, стаю сам не свій. Ви зачиніть, будь ласка, двері, а то нас іще хтось почує. Добре, що того варнякання ніхто не чув… А солдат — не фіндіпошівець. Не прийде, не розкаже… А може, Сідалковського покликати? Хай ковтне з нами. Він тепер теж нещасний чоловік.

— А що з ним? — несподівано заграв усіма барвами веселки Понюхно. Очі у нього засвітилися так, що можна було подумати: він однаково бачить і вдень, і вночі.

— А ви хіба не чули? Судять Сідалковського! Завтра продовження процесу.

— Що ви кажеш?..

Тепер Понюхно цвів червоним польовим маком. Він навіть не поцікавився, за що саме судять Сідалковського. Для нього не це було головним, а сам процес.

— Може, йому чимось допомогти треба?

— А чого ж, якщо у вас є дядечко у Верховному суді, то його ще можуть помилувати…

— Дядечка нема… Але, може, йому якусь грошову премію, допомогу? Гарна ж він людина, — Іраклій Йосипович підняв склянку і подивився крізь неї на вікно. Нічого особливого у вікні не помітивши, окрім снігу, що тільки те й робив, що опускався згори донизу, тихо сказав: — Цокатися не будемо. А то ще почують. Стіни вуха мають. Їх багато, а пляшечка одна!

Понюхно випив. Очі його розширились від задоволення. Він якийсь час тримав рота закритим, ніби боявся випустити звідти дух мускату, а тоді для чогось крекнув і тільки після цього промовив, розриваючи друге слово навпіл:

— Ловкий на-пій! Я б його творцеві пам'ятника поставив.

— Це із своїх заощаджень? — уточнив Грак.

Понюхно глянув на нього, як дивиться прив'язаний бик на того, хто через паркан штрикає його шпичкою. Грак знав, чим такі ігри кінчаються, а тому швиденько заговорив:

— Поставили б пам'ятник у вигляді пляшки з-під шампанського? А замість корка — голова автора? — Грак про всяк випадок озброїв свою праву руку свіжим пончиком і подав його Понюхну.

Іраклій Йосипович глипнув на нього з-під ріденьких, але трохи насуплених брів, одразу розгладив їх, не помітивши на устах Грака анінайменшої ознаки кривляння, і перекусив пончик з таким розрахунком, щоб дістати й повидло, якщо його не забули туди вкласти.

— Гасло я вивісив, — сказав Грак, тримаючи напоготові й другий пончик. — Стратону Стратоновичу доповів. Сказав, що вивішували разом з вами. Подякував. Мамуня — гасло ж його — на честь такої події запрошує до себе в гості. Тим більше, що день вивішення гасла збігся з днем його народження. Так що не дуже вдома наїдайтесь, Іраклію Йосиповичу, — закінчив Грак і подав другий пончик. — То підемо, Іраклію Йосиповичу?

— Мгу-у! — проковтнув він нарешті перший пончик. — Підемо і…

— І нап'ємось по саму зав'язку, — додав Грак. «Якщо це трапиться, — подумав Іраклій Йосипович, — я тебе, кобилятинська гнидо, у витверезник запроторю! От і будуть тобі поруки… Я тобі ні казанка, ні фіндіпошівського скупердяя не подарую. Шампанським ти у мене не відкупишся…» А вголос промовив:

— Пій, Євмене Миколайовичу, пій!

РОЗДІЛ XXXI,

 у якому дія переноситься до благословенної Вапнярки, куди їде Сідалковський з Ядвігою і чотирма квитками, де випікаються чебуреки, де лузають соняшникове насіння, де існує заклад по вдосконаленню жінок, де живе найінтелігентніший чоловік Іван Іванович і де завжди згадуються великі й малі філософи

Поїзд стугонів на захід. Сідалковський дивився у вікно купейного вагона і думав про те, що жінкам не все можна казати. Кожне твоє слово вони часто сприймають за чисте золото, а на ньому ж інколи й позолоти нема. Така дивовижна увага й довіра зараз просто дратували його. А втім, це, може, й краще, що він сидить у купе, дивиться на телеграфні стовпи, обвислі під вагою інею, дроти між ними…

Ядвіга, як це властиво майже всім закоханим жінкам світу, була й справді аж надто уважна до нього. Тож і кинуту ненароком фразу одразу зафіксувала в своїй пам'яті.

— Мій коханий, — кинувшись йому на шию, защебетала вона. — Я взяла квитки. Ми завтра ж виїжджаємо!

Сідалковський розчепив її руки на власній шиї, відсторонив трохи від себе, заглянув у її великі голубі очі, ніби хотів там прочитати відповідь на запитання: «Куди, люба моя?»

— Завтра о десятій нуль-нуль. Для поїздки я все приготувала… Тепер ти щасливий, скажи мені, щасливий? — знову вчепилась вона йому за шию.

— Куди виїжджаємо? — вихопилося у нього. — В Європу?

— У Вапнярку, мій коханий. У Вапнярку. Ти ж сам казав: «Я так давно не був на могилі моєї матері». Тепер ми там побуваємо разом. Вона благословить нас. Ти більше не будеш мучитися…

Сідалковський помітно скис. Він сам збирався туди поїхати, навіть замовив гарну чавунну табличку з посрібленим написом: «Тут похована М. М. Сідалковська». Та все не було коли…

— У мене, мабуть, буде твій син, коханий… — припала Ядвіга до плеча Сідалковського.

— Після першого разу?! — запитав здивовано він.

— Дурненький, я кажу взагалі. А якщо конкретно, то ти гадаєш, після першого разу не може бути сина?..

Сідалковський мовчав. Бо в цей час пильно стежив за провідницею. Власне, не так за провідницею, як за її оригінальною ходою. Він підвівся, наміряючись вийти за нею в коридор. Таку рухливо-збуджуючу ходу він уже бачив минулого літа на Хрещатику. Євграф наздогнав ту, що її демонструвала, і, порівнявшись, уже хотів сказати їй свій черговий афоризм: «Коли я бачу таку чудову ходу, то мої очі сліпнуть», однак його зміряли таким ненависним поглядом, що Сідалковський мимоволі відстав…

— Може, — нарешті відповів він Ядвізі.— Тільки прошу тебе, не називай його моїм іменем.

— То є чому?

— Воно не оригінальне.

Жінки, як це повелося ще з прадавнього саду, по якому ходили Адам і Єва, в таких випадках роблять усе навпаки. Ядвіга, очевидно, не була винятком.

— Обов'язково назву, мій графе. Обов'язково! То є добре!

Сідалковський хоч і не хотів, але поморщився. Навіть чай, який принесла провідниця у бронзових підстаканниках, здався йому кавою, що пригоріла.

— Цей жарт не цікавий, Ядзю. Вигадай щось оригінальніше. У мене таке застаріле ім'я, що випускати з ним дитину у світ просто непристойно.

Але вона його більше не слухала. Коли провідниця вийшла, Ядвіга притулилась до нього й прошепотіла:

— Я взяла чотири квитки…

— Яких чотири? Навіщо?

— А щоб до Вапнярки ми їхали тільки вдвох… Який ти став нездогадливий, Сідалковський! Раніше я цього за тобою не помічала…

Вона раптом почервоніла. Сідалковський відчув себе зобов'язаним: треба відповідати взаємністю…

Зачинивши купе, він почав шепотіти їй не просто теплі, а гарячі слова, називаючи її своїм єдиним сонечком, що не лише зігріває його, а й тримає на цьому світі. Вона дивилась на його засмаглі влітку і взимку руки, міцну й красиву шию і намагалася йому повірити:

Сідалковський і справді ніби постійно перебував під благотворним сонячним промінням.

Щоправда, за останні дні він відчув і кілька опіків, але Ядвіга про те не знала, а сам Євграф прагнув якомога швидше забути про те. Сьогодні, наприклад, він уже не згадував, що вчора був у нарсуді, де днями продовжать розгляд його справи. Матуся Карапєт, позбавлена слова на суді як родичка позивачки, перехопила суддю в коридорі одразу після засідання й попросила їй повірити в усьому, бо у неї, мовляв, незаперечні факти: три дочки і вже два онуки — і обидва нібито від одного і того ж Сідалковського. Суддя критично глянула на неї і невдоволено промовила: «Ви менше говоріть. А то суд може ще й переглянути справу…» З цих двох речень Сідалковському до душі припало одне — останнє. Він і вхопився за нього, з нетерпінням чекаючи зустрічі з Жерехом…