Надії Ананіївні Вовк і Тетяні Дмитрівні
Ляшенко присвячую
В хаті тихо. Годинник - древній зморщений
дідок - давно упав у летаргічний сон; колись задерикуваті вуса-стрілки повисли
мотузками перед відміткою «о пів на шосту». Є ще один годинник - облуплений
настінний, без гирьки і без зозульки. Теж мовчить. Вряди-годи озивається
мобільний телефон (подарунок дітей). Баба Тетяна радіє йому, як живому: і
розмовляє з ним, і погладжує... Розмовляє саме з телефоном, а не з тими, хто
дзвонить. Бо не завжди втрапляє на потрібну кнопку: і пальці - як задубілі, і
очі майже не бачать…
Самотньо.
Діти та онуки - хороші. Мають лиш один «недолік»: вони молоді і в них є власні
інтереси, які з бабиними рідко перетинаються. Добра бабуся прекрасно їх
розуміє. А тому стара ніколи не жаліється їм на свою самотність чи
безпомічність. Адже від того, що онучка не піде на побачення, а проведе вечір з
нею, крадькома поглядаючи на свою мобілку - від того бабуся щасливішою не стане…
Краще вже сісти на самоті та вкотре розглядати нутрощі вилинялого плюшевого
фотоальбому. Отак, взяти до рук лупу і, наче вправний рибалка свою здобич,
виловлювати з пожовклих світлин дорогі обличчя…
Ура, хтось
прийшов. Кажуть: бібліотекарі… А Тетяна Петрівна пам'ятає своїх бібліотекарів –
тієї пори, коли була молодою і працьовитою вчителькою. Коли це було?.. Легко
обмірковувати, що таке молодість, коли тобі вже заскочило за вісімдесят. Тепер,
з висоти пташиного польоту прожитих літ, і шістдесят років видаються молодістю….
Свого
часу ця вчителька за висловом рідної онучки, була «продвинута», а як для села -
то й взагалі, новаторка… У повоєнних Підгірянцях, курними вулицями, ходило диво
дивне – шкільні вчительки. Їх бездоганний зовнішній вигляд загадково
відрізнявся від вигляду інших сільських жінок. Такої моди учні вдома не бачили…
У передчасно постарілих матерів, яким у спаленому німцями селі випало стати
основною тягловою силою, одяг був куди гірший,
ніж в учительок. Сірий, мішкуватий, одноманітний… А жінки, що працювали
в школі – то «інтелігенція»: зарплатня в них мізерна, зате одягалися… як
артистки із трофейного, без перекладу, кінофільму! Може, коли й недоїдали, і
чай пили не «вприкуску», а…«вприглядку» (це коли мішечок з цукром лежить на столі,
але вчительки чаюють, на нього лиш поглядаючи… А цукор лежить саме в мішечку - не в цукерниці – щоб
зайвий раз не спокушатися). Бувало по-всякому, та на новий відріз матерії
вряди-годи грошей вистачало. Влітку шкільні модниці старанно готувалися до
нового навчального року: шили власноруч або у сільських модисток;
викручувалися, як могли, зате який був результат!.. Тремтяча лупа вихоплює з
пітьми років пожовкле колективне фото: ось Тетяна Петрівна у своїй, пам’ятній
для багатьох учнівських поколінь, блузці – з підставними плечиками, а під шиєю
приколоте її, не менш знамените, «жабо».
На тій світлині колега, що стоїть зліва, одягнена в картату спідницю
-«шотландку»; з перетягнутою тонким ремінцем талією вона дивно схожа на мідний
шкільний дзвінок… А інша вчителька - у крепжоржетовій сукні. Це вбрання ніби
жило окремим від господині життям: сором’язливо тріпотіло на вітрі, привабливо
здригалося при найтихішій жіночій ході… А ще вчительки робили собі «кучері» і
підводили губи. І тоді вони, всі як одна, раптом ставали схожими на кінозірку
Любов Орлову!
А щодо «новаторства»...
Тетяна Петрівна протоптала доріжку до перукарні райцентру (за вісім кілометрів
від села). Раз на тиждень ходила туди пішки – щоб зробити манікюр! Нечуване для
сільських жінок заняття…То було щотижневе маленьке свято – крихітні,
блідо-рожеві, лаковані килимки, що встеляли кожен округлий нігтик!..
…У «критичні»
сорок років, на ранок після своїх іменин, Тетяна Петрівна прокинулася -
а нічого страшного не сталося! Усе, як і вчора…Страшне залишилося далеко
позаду, в роках «остарбайтерства», коли в чужинському краю гнула спину на
ненависну німкеню, похмуру стару діву. Тоді від голоду та непосильної роботи
дівчину хилитало в різні боки. Якось відпросилась у своєї господині до
сусіднього села, побачитися з землячками.
Добравшись до них, була приємно вражена умовами, в яких жили дівчата. Вони мали
окрему кімнату, справжню постільну білизну, людську їжу. Нормальні умови праці.
Отакі були ті німецькі господарі, що тримали у себе юних остарбайтерок…А ще в
тому німецькому селі невільниця Тетяна мала подругу – Поліну, яка жила на
сусідній вулиці. Хазяйка, фрау Герда, її наче б то й не ображала. Коли
дівка голодувала, могла поцупити яйце в
курки, чи зварену картоплину із свинячого корита - їй за те нічого не було, хоч
гостроока фрау все помічала… Прийшло Різдво тисяча дев'ятсот сорок якогось
року. Великодушна фрау Герда вирішила всадовити за святковий стіл і служницю
Полю - разом з усіма своїми «герденятами».
Танули свічки, все пливло перед очима від
запаху запеченої гуски… Герда вишикувала багатодітну сім'ю навколо
«самобранки». Перш ніж сісти за святковий стіл, промовила вголос молитву, а
потім наказала кожному скласти долоні - і молитися. Кожен - окремо, але - про
одне. Про перемогу Рейху над Радянським Союзом. І тут українська дівчинка Поля
внесла свою краплину - в ІНШУ ПЕРЕМОГУ (і хто його знає... може, десь на
небесах, це справді було побачено і зараховано?..). Дівча стало товпигою коло
різдвяного столу і вперто опустило руки додолу. Герда збуджено повторила:
долоньку до долоньки!.. Поліні б виконати, що їй наказано, та й молитися собі:
за те, щоб наші перемогли, та щоб батько додому живим повернувся... Так, ні,
затялася: не буду я молитися! І руда фрау не витримала - нагрішила у такий
день! Впилася випещеними пазурами в Полінину потилицю, смикнула щосили за
благеньку кіску, ще й дала ногою відчайдушного копняка! І певно, щось сталося в
цю мить у Всесвіті: схибила її щира, гаряча молитва... Бо новий рік виявився:
для ходу Великої війни - переломним, для «руських» - переможним, а Гердин
коханий Ганс, законний чоловік і люблячий багатодітний батько, посиротив того
року сімох дітлахів, та й був похований десь у родючій, рідній Полиній землі...
Гості,
значить, сьогодні прийшли: бібліотекарі… Кажуть, займаються краєзнавчою
роботою. Ви, кажуть, Тетяно Петрівно, наша місцева знаменитість (так і сказали:
«знаменитість» - як ото колись про Орлову!). Хочемо про вас нарис написати, у
рукописний бібліотечний альбом. Або й у районну газету. Бо не так багато в селі
(та де... у державі!) Заслужених вчителів України!
Вона старанно розповіла про себе; не оминула й війну,
німецьке рабство… Чомусь і про Полю згадала. Може, тому, що її вже ніхто, окрім
літньої подруги, на цім світі не згадає, бо не лишилося по ній нащадків, не
встигла дівчина народити: перед самою Перемогою загинула на чужині… Тетяна
Петрівна не посоромилася признатися про своє воєнне каліцтво: ще молодою
надірвалася, німецьке сіно скирдуючи. А вже по війні, як вийшла заміж, то ледве
двох дітей виносила. Потім довелося видалити матку… І якось так розмова потекла,
що бабуся і про нинішні проблеми розказала. Про годинник з опущеними вусами…
Та то
не страшно: вона з пенсії собі
новий придбає, але ж... той, старий, буде наче зраджений! Він же колись
піднімав їх з чоловіком до роботи, а синочків - до навчання…
А ще,
дівчатка, є в мене телефон! Стаціонарний. Тобто... був. Місяць тому хлопці в спецівках біля двору щось мудрили,
нові стовпи ставили, і телефонні дроти кинули тоді на землю. Я їх і не ховала: рідна
вулиця, хто ж візьме?.. То тепер, у нас на вулиці, нові стовпи стоять, а дроту
нема - поцупили… Тепер буду просити владу – хай допоможуть. Бо без телефону
важко, а мобільним користуватися - я не бачу...
Краєзнавці написали обіцяний біографічний
нарис, і вже зібралися увічнити добру згадку про Заслуженого вчителя в
рукописному альбомі. Аж бачать: чимчикує сухенька, із вчительською осанкою,
бабуся – та прямісінько до них у бібліотеку…
- Дівчатка, прошу вас, виконайте мою
просьбу... Оце ходила - і в селищну раду, і в райдержадміністрацію. Мало під машину
не втрапила, бо зір мене, стару, підводить… Просила, писала... Згадала, як ви
мене «знаменитістю» називали! Твердили, що нечасто можна зустріти Заслуженого вчителя України… От я й подумала:
може, я своїм високим званням рідній вулиці допоможу... А ті чиновники сказали, що їм байдуже, хто
перед ними - чи заслужений учитель, чи артистка Орлова... Коштів на дріт нема,
й не чекайте! Треба було старий дріт пантрувати, а не бути такою наївною… То
ви, будь ласка, зробіть те, про що я вас прошу. Викиньте мене із вашого
альбому. Не хочу бути «знаменитістю», коли немає поваги! Мої учні й так мене
пам'ятають: он, на «Мерседесах», буває, підвозять… Маршрутчик Вася (колись
такий важкий учень був!) ніколи з мене грошей не бере! Про здоров'я розпитує, та все дякує... Викиньте мене з альбому,
нехай вони не читають. Обіцяєте?..
Мусили
пообіцяти. А як баба за поріг – так і продовжили свою копітку роботу... Бо
краєзнавче завдання було розпорядженням керівників районної державної адміністрації,
які сьогодні якраз і виставили «знаменитість» за двері…
2008р.
|
