Зіщулився дід Петя: весняне сонечко не гріло… А він же вийшов у двір - у теплі погуляти, добре, хоч живе на першому поверсі. «Вийшов» - то дуже гучно сказано, бо зігнутий старий мало не плазує, опираючись на дві палиці.  Йому набридло в квартирі, хотілося свіжого повітря…

      Сьогодні був особливий день: уперше, через шістдесят п'ять літ (!) подружнього життя, дід почувався... холостяком! Ні, в нього не померла дружина, і на старості літ вона не надумала офіційно розлучитися.

       Дідусь тоскно підставив обличчя скупому весняному сонцю. В його запалі й ледь зарослі окопи щік стікали струмки старечих сліз. Так,  весна... На дідовому віку - вісімдесят п'ята.

      …Тепер можна й не голитися. Дружини поруч нема, а інші... хай не дивляться! Подібні думки - це ледь відчутний знак протесту, адже старий знав, що не має права на власне, навіть незначне рішення – наприклад, голитися йому чи ні. Бо коли невістці забагнеться, вона зробить недоброзичливе зауваження, і тоді свекор обов’язково пошкребе свої недорідні кущики, оголить глибокі, жовті, немов суглинисті, рівчаки, або ж підставить  свої щоки під синове лезо…

     Поруч з дружиною дід почувався її братом-близнюком. Він був, наче явір на їхній рідній вулиці, в якого із старого жилавого коріння невідомо як проклюнулась… тендітна вишенька! Щасливий явір захищав її від вітрів та іншої напасті. І вона прижилася, окріпла… Люди  прозвали їх «сімейною парою». Отак і наш дід. Вріс.

     Він не хотів плакати, але сльози застили старому білий світ. Озирнувся: поруч нікого!.. І тоді краник на слізних канальцях ніби з різьби зірвало: дід заридав – аж із підвиваннями… Виходило важко - забув уже, коли востаннє плакав. Але цей стан конче необхідно згадувати, ще і ще - інакше він помре, просто сьогодні вночі! Дід оплакував те, що називалося тепер його життям… Їсть тричі на день, його купають у ванні. Сьогодні, зачувши весну, оце виповз погуляти… Вранці був укол, увечері - ще один.

     Дід Петя примружився, потім заплющив очі, уявив свою дружину Маню… Шкірою відчував, що й вона цієї миті плаче. Її теж, як і діда, справно годують тричі на день. Лікують, коли є потреба. Мабуть, бабці підфартило більше, ніж  її чоловікові, бо потрапила жити не  в казенну, як він, квартиру, а в затишний приватний дворик. Там є квіткові клумби, ростуть  фруктові дерева.  Звичайно,  це краще, ніж  убогий пейзаж - з перехнябленою дитячою гойдалкою та дурнуватими,  казенними  ж,  тополями… Незабаром настане травень – і тоді старий, коли ще житиме, знову заплаче гіркими сльозами, тільки вже не через душевні переживання, а через клятий тополиний пух. Це ж треба, хтось «розумний» додумався «прикрашати», й без того убогі, міські краєвиди - подібною гидотою...

      Вони  одружилися у червні сорок першого. Хлопцеві тоді було двадцять, а його нареченій… на п'ять років менше! Отож, Маня у Петра молода, шістдесят п'ять  років спільного життя такою для нього була – і назавжди залишиться.

      Солдат перебував у відпустці, вже збирався їхати в частину, а тут війна… І він  зрозумів: часу обмаль. Коли далі тягти з особистим життям – можна й не встигнути! І Петро пішов до сусідів - через дві хати, та й покликав заміж свою юну подругу. А Маня відгукнулася – як істинний «патріот»:з такою готовністю, так самовіддано, ніби їй не заміж пропонували, а -  на призовний пункт, з речами й документами. От тільки ті її п’ятнадцять років... Навіть в умовах війни  влада таку наречену не розпише! Отож, «заміж» виявився  якимсь…ніби «іграшковим»: хоч і справжнє сватання відбулося, а за ним одразу – й скромне весілля (батьки дівчини, Петрова мама з бабусею, та шестеро дітей на дві сім'ї – ну, чим не гості?). Навіть віночок весільний сплели - з польових ромашок: ох, і гарна ж була  наречена!.. Тільки ростом низенька, та й фігура ще зовсім дитяча…  Все відбувалося у швидкісному режимі: не було часу навіть на традиційну шлюбну ніч –  тільки година усамітнення, коли, з мовчазної домовленості, ніхто з родичів до хати не заходив… А далі молодому «сім’янинові» необхідно було поспішати на призовний пункт.

      То ж розпису у молодят і не було. Коли випаде такому «одруженому» солдатові в  бою загинути - навіть похоронку його юна «дружина» не отримає: матері пришлють. А те потаємне, хоч і відоме всім дійство, що сталося поміж них за годину опісля весілля – то те військове  командування за факт не рахує!   І «речовий доказ» істинності  їхнього   одруження – крихітний хлопчик, що народився  за дев'ять місяців потому - його ж до справи не пришпилиш! Та то нічого, аби всі були живі...

      І от що цікаво: у селі, де ревно оберігалися народні звичаї і традиції, ніхто й на секунду не сумнівався в законності Маниного заміжжя! В окупації вона гордо носила свого величезного живота, не гублячись навіть під поглядами чужинців. А ті здивовано роздивлялися цю хирлявеньку істоту: лопатки на спині випирали дужче, ніж  сорочка на дитячих грудях! А ба, яке пузо!…

     Петро так серйозно поставився до власного сімейного статусу, що бойовим побратимам і словом не прохопився про своє «не розписне» одруження, про медовий місяць, якого, власне, й не було… Хлопець робив вигляд, що одружений давно. І то була майже правда: він думав про свою сім'ю як про «твердую крицю» - про те, що надійно перевірене часом і існуватиме завжди - навіть  якщо комусь із двох доведеться загинути…

    За всю війну не написав дружині жодного листа. Спочатку рідне село залягло в окупації, і на два роки  зв'язок  був перерваний. А пізніше... просто не знав, що й писати, як до неї звернутися?.. Думав: і так ясно, що живий і воюю, коли мати похоронку й досі не отримала… «І так ясно: живий і воює, коли мати похоронку  й досі не отримала», - луною відгукувалася юна дружина. І чомусь у неї на душі не переводився спокій, Маня твердо вірила: чоловік неодмінно повернеться! Швидке весілля - обопільний оберіг…

      …Якось, у звільненому вже від фашистів селі, коли війна покотилася далі, сталася нечувана подія: додому вернувся покалічений моряк, дядько Грицько - весь у медалях та на одній нозі. Звичайно, у його з'яві не було нічого дивного: відвоював своє фронтовик-інвалід… Якби не одна чудна обставина.

      Дітлахи здійняли пилюку, поспішаючи до двору тітки Мотрі – кожен першим хотів сповістити про появу на вулиці її чоловіка. Раділи всі!.. І наче б то воно й нічого; все,  можна сказати, навіть дуже добре! Хай і одноногий - Мотька на руках його носитиме – живим же чоловіка діждалася! І дітей – усіх п’ятьох – на собі витягла, померти нікому не дала… Та тільки от… Здивувалися селяни: Мотрин «герой» криво мітив милицями  знайомий курний шлях і, наче корабель до рідного причалу, упевнено сунув у бік рідної хати. А за ним (не поруч, а саме за ним, слід-у-слід, ніби  ховаючись!) дріботіла… незнайома жіночка з матерчаними торбами!   

Це була нова Грицькова любов, яка мало не потайки пробиралася тепер до його рідного дому – а куди ж бо ще?! Власними  ж руками її обранець ту хату зводив, і там, врешті-решт, жили його рідні діти… Так розмірковувала вона - незнайома поки що селянам, і поки що несмілива, «торбешниця»… А її «ненаглядного» Гриця обсіли інші думки: дошкутильгавши до омріяного двору, і він шукав тепер очима… «колишню» (ну, не звик ще до цього слова...) - таку рідну, мов кревну матір, першу і законну свою дружину!..

      Після цього випадку село спочатку завмерло… А далі солдатки кинулися приміряти сусідське "щастя" на себе: що гірше,  міркували вони, коли замість чоловіка – похоронка, чи... коли ось так, як у Мотрі?..

       А юна Маня ні в які спірки й пліткування не встрявала, і про свого коханого, навіть гіпотетично, нічого такого не думала. Вона знала, що в неї так не буде  ні-ко-ли!

      ...Хрещений атеїст Петро, під час війни, одного разу побував таки на сповіді та причастії. У православного батюшки в Болгарії. Отець Георгій не зовсім розумів чужу солдатову мову, та його тонкий слух уловив не стільки зміст, скільки дух і настрій сповіді.

  - Нагрішив я, батюшко! Я Маню люблю, мою дружину... А вчора так сильно нагрішив… тут, у вашому селі... Переспав я… з чужою жінкою… Боюся - а раптом тепер про це Маня дізнається?! Раптом якось відчує це і… ще й захворіє?! 

     Відпустив йому гріх батюшка, аж посміхнувся в бороду: як же такому "кающемуся" та не повірити? На сповіді в очах молодого солдатика не гуляли протяги розпусти - його зіниці засклили чисті сльози; ті очі - наче нові вікна на сільських входинах…       

     Дідусь Петро ніяково зітхнув, немов і через шістдесят літ по тій болгарській  «оказії», його й досі пік сором перед дружиною.

    …Двором, повз покалічену «качелю», прошкутильгала знайома, дрібненька  чоловіча  фігура. У діда стиснулося серце: який старенький вже у нього… син! Первісток, зачатий  на самому початку війни… Такий же, як і батько: з впалими, туго обтягнутими шкірою, худими щоками. Його шкіра нагадує затягану, тріснуту тут і там, кухонну клейонку. Раніше синок був вищим на зріст, а це, бач, почав потроху вже вростати в землю, невблаганно наближатися до неї -  міліметр за міліметром ...

     Народження первістка врятувало колись малолітню матір від відправки на чужину - до далекої та ненависної Німеччини.

    "Нічо-о... Якщо в нас із Манею вдався, то ще поживе на цім світі", -  втішав себе старий батько.

      По закінченні війни Маня зустрічала чоловіка не одна, а з  чотирирічним сином Олексійком (народився 30 березня 1942 року - якраз на Теплого Олекси, то й ім'я довго не вибирали). Петро при зустрічі розгубився: кого першого обіймати: оцю постарілу дівчинку, яка є йому дружиною, чи біленького хлопчика, що називається тепер його сином?.. Маня, вицибуливши вперед гострячок  дрібного живота, з натугою тримала на руках підросле дитя. Солдат  здригнувся: хіба ж можна тендітній жінці тягати таку важку ношу?! Хай і свою… Гілочки-карячки Олексійкових ніжок звисали з рук низькорослої матері, майже сягаючи її колін. Кажуть, людина до двадцяти п'яти років ще росте. А Манюня за їхню з Петром розлуку не виросла й на сантиметр. Дочасно прив'яла, вона нагадувала припізнілу сільську «гвуздику», прихоплену жовтневим морозом… Недоїдання, ранні пологи та, не дивлячись ні на що, дворічне годування груддю (здається, вже й не молоком годувала - а власною кров'ю)… Пережите відбилося на її безтілесній фігурі.

     «Вона й зараз така ж легка, як у молодості, можна навіть сказати: гонча», - з любов’ю  думав про дружину дідусь.

      Він і на дев’ятім десятку не забував, як під час вагітностей дивом гарнішала його Марія. Особливо пам’ятним було спільне чекання на четверту дитину… Всі дев’ять місяців,  поки Маня, немов  на дріжджах, росла – майбутній татусь розквітав разом з нею! Аж соромився власного «цікавого стану»…Розумів же:  час нелегкий, перед сусідами не похвалишся: а ми знову дитинку ждем! Бо є ж у сім'ї й хлопчик, а за ним – і дві, підряд, дівчинки. Четверта дитина у повоєнній сім’ї колгоспника: тільки поспівчувати… А для цих диваків очікування маляти - радісна подія!.. Коли б не оці щемливі спогади, дідові думки ніколи б у ті незавидні часи й не поверталися.

      А як забудеш голодний сорок сьомий рік? І тоді, й тепер бувалий солдат вважав, що на фронті таки жилося легше! Зрозуміло, помирати нікому не хотілося… Але там годували - за це відповідали цілі служби. Військових одягали, взували - за це теж несли відповідальність окремі люди. На передовій  ти  - не сімейний чоловік, бо там не мордують  голодні діти!           

       Післяпереможний сорок сьомий підчистив ряди недавніх фронтовиків - тих, хто вцілів у боях. Там вони будь-якою ціною виконували поставлені задачі: відступали, наступали, утримували відвойоване, врешті-решт, перемагали… А по війні, повернувшись додому, тихо й методично вимирали. Більш витривалими в недоїданні виявилися односельці похилого віку:  у них потреби менші; та й в окупацію звикли до такого способу існування.

       Голод учив винахідливості. Від голоду людей могла врятувати, як тепер кажуть, «підприємницька жилка». Цей сучасний економічний термін допомагав тепер літній людині  зібратися з думками. Справді, розмірковував дід, те, що він тоді придумав, за нинішніми мірками, тягло на справжній «бізнес». І допомогло Петрові врятувати від голоду всю родину…

     Петро та його рідний брат Степан склалися останніми рублями, вирушили в Полтаву, купили на тамтешньому базарі тушу зарізаної корови, склали порубану яловичину в цупкий мішок. Потім - небезпечна дорога додому, на рідну Дніпропетровщину. Вдома  брати здирали з туші шкіру, м'ясо продавали на ринку у Дніпрі, не залишали собі й шматочка. А з кісток та шкіри  жінки варили холодець. Маня з Параскою довго-довго кип'ятили посолені інгредієнти, а знявши з вогню, заправляли часником. Запашне вариво вичахало на морозі - і  вже не дозволяло сім'ям померти. Застиглий холодець був таким гумово-твердим, що його з силою різали на шматки, а потім їли, тримаючи двома руками, мов оладки. Коли ж комусь  до рота потрапляли коров’ячі шерстинки, це було щасливим нагадуванням: люди їли справжню м’ясну страву!

     Потім гроші, виручені на дніпропетровському ринку за неситу «полтавську» корову, знову їхали на Полтаву, дрижали в примороженому вагоні - за пазухою в підприємливих господарів. Там на Петра та Степана знову чекала якась худюща сільська худобина…         

     У нинішній час старий добре розумів тих  кмітливих молодиків, що вміли «робити гроші». Бо й сам таким був - біда примусила…

    У Петра й Марії від голоду не помер ніхто. І це при тому, що, як уже згадувалося,  голодного  року їхня сім’я збільшилася аж на двох малюків! На початку 1947-го, а потім ще й під кінець його, в грудні, Маня, одну за одною, народила двох донечок. Отак вони й підростали - майже близнятами, лише з неоднаковими характерами: язиката Оля та мовчазна Поля. В школі вчителі потім дивувалися: як це в майже ідентичних на вигляд дівчаток - рік народження один, а дні та місяці - різні?..

     Петро не хотів залишатися навічно в колгоспі. Його вабило  Велике місто, що простяглося всього лише в семи кілометрах від села. Так, із колгоспу треба неодмінно вибиратися… В колгоспному обліковому зошиті кровні людські трудодні застрявали байдужими  паличками-колючками. На кінець року вони, нарешті, перетворювалися на кілька мішків зерна - для кожного працівника. Та от біда: до кінця року можна було й не дожити - безликі палички  ставали надійними щаблями в драбині, що прямувала  на той світ...                             

    Обліковиця Миля, підстаркувата «наречена війни», була таємною коханкою жонатого Степана. От  брати й вирішили використати цю сороміцьку «связь» – з корисливою метою та на благо своїх сімей…

     Куцими поцілунками та гарячими вмовляннями Степан довів  Милю до сліз! Не одразу, та вона все ж погодилась допомогти коханцеві отримати «вольную»…   Як і в інших колгоспників, у Степана та Петра були відсутні паспорти. А без них  шлях на завод у Великому місті, звичайно ж, перекритий. Але брати-відчайдухи – люди страшне які вперті: поставили щось за мету – то свого доможуться! Вчора увечері зголодніла самотинка Миля  отримала, нарешті, скупеньку пайку Степанової ласки:  мужик старався, як міг… чи як хотів… чи вже як виходило… точніше – як було необхідно! З вимушеним «ентузіазмом» наліг на прив’яле тіло… аж розізлився чомусь на ту нещасну Мильку, хоч і розумів – її ж вини в його проблемах нема!.. Аж  раптом – так вчасно і доречно! - пригадалися голодні очі рідних дітей... По тому видінні їхній татко вже старанніше втовк свою коханку - в старе, верескливе ліжко…Треба, треба, треба прориватися на омріяний завод! Там є продуктові карточки. Там ідеш на зміну, точно знаючи, що за роботу  матимеш платню – і не у вигляді загадкових колгоспних «карлючок»… Так, робота на промисловому підприємстві - це вам не палички-крючечки в Мильчиному обліковому зошиті!.

   А Меланія ж не тільки обліковцем у колгоспі працювала, а ще й виконувала обов'язки секретаря правління. Отож, хоч і з острахом, та все ж піднесла голові колгоспу два, написаних від руки і однакових за змістом, папірці.  «Довідка видана такому-то (перша – Степанові, друга – його братові Петру) про те, що він… являється членом колгоспу  «Червоний партизан».

   «Навіщо?» - для порядку запитав голова. «У воєнкоматі требують», - не моргнувши-завчено промовила підлегла (ще ледь жевріли Степанові поцілунки…).

   Довідки двійко братів таки отримали. Навіщо? А в тих, від руки писаних, папірцях була одна хитринка: секретарка між словами «він» і «являється» спеціально залишила порожнє місце. А коли довідки  «узаконилися» підписом та  печаткою, мила Миля,  тими ж самими чорнилами, вписала туди таке жадане «не»…

    Отак, без паспортів, але з «підходящими» для нового життя, напівграмотними перепустками, чоловіки зробилися заводчанами. Вдихали заводську кіптяву, мов повітря свободи! Добиралися до роботи нелегко, бо вибір транспорту - незначний: переповнена електричка  або… сім кілометрів пішки!  Але вдоволений  Петро  вперто   твердив:     "Нічо-о... Зате не колгосп!".  

    Втомлювався, звичайно. Та свою кохану Манечку  не забував! Хатка в них маленька, спали покотом. Чоловік працював у три зміни, а в дружини на молочній фермі зміна одна - вічна: із  досвітнього ранку до пізнього вечора… Траплялося, що й бачилися рідко. Але  бували й незабутні часи, коли подружжя вчиняло собі свято! Ось, наприклад, як того пам'ятного дня…

    Петро повертався з нічної зміни, а навкруги - все росло, пахтіло, дзвеніло, гуло, бриніло, цокотіло, жебоніло та цвірінькало! Літо підходило до кінця, але ще нічого не пожухло. Зовсім скоро Спас… Маня  вже прийшла з «утрішньої» дойки, скоро  знову до корів побіжить. І треба встигнути обійняти її всю, всю, всю… так, щоб цілісінький день носила з собою запах коханого чоловіка, та всміхалася загадково - напарницям на диво, на заздрощі…

    Батько – з роботи, а  діти у схованки граються: хто в дворі причаївся, а хто в хаті потаємний куточок знайшов… От винахідлива жінка й придумала свій спосіб усамітнення: смикала за хвости квітчастих вишитих півнів, що всілися на віконних занавісках – так, щоб  ті стали перед шибками – дзьоб до дзьоба.  Потім брала до рук «ляпавку» (шматок гуми на короткому держаку), та й наказувала дітлахам: "Ви в дворі погуляйте, до хати не ходіть, бо татко спати хоче, на роботі  втомився. А я біля нього посиджу - я мухи битиму, щоб татка вві сні не кусали". І мати зачиняла зсередини двері на засов… Якocь гостроязика  Оля  запитала неговірку сестричку Полю: «І як це наш тато може спати, коли мама заважають: вони ж у нього під самісіньким вухом ті мухи б’ють!». Певно, ближче до осені, «клятих мух» розвелося так «багато»,  що скоро в матусі… почав рости великий живіт! Правду люди кажуть, міркували  тоді дівчатка, що на Спаса мухи особливо злі та кусючі!.. Отак, у Петра й Марії народилося четверте, й останнє, дитя – син Василько.

     ... Всього було на їхньому віку - і доброго, й поганого.

     Діти підростали, а батько мріяв дати їм освіту. І якось так вийшло, що за побутовими клопотами, за шкільними новинами, за читанням уголос (непорушна сімейна традиція: щовечора призначався новий "черговий" по читанню, доводилося вживатися в цю роль і натрудженому батькові, і навіть заклопотаній мамі), Петро зовсім забув, що старший Олексійко - вже не дитина, а парубок!  Йому вісімнадцять років, і щось, останнім часом,своє «читацьке чергування» хлопець нерідко прогулював... Напередодні армійських проводів, новобранець привів у дім якесь дівча, аж на три роки молодше. І сказав, що… одружується! І що ця малолітня Наталка… «сильно» вагітна!      

    Довелося батькам готуватися до «екстреного» весілля. Їм пригадалося своє, «воєнне», свято, теж надзвичайно швидке, ще й без надії на шлюбну ніч  - тільки тоді причина для одруження   була дещо інша…

  І  стало їх у тісній хатині ще більше: невістка-солдатка, а невдовзі – й  онучок-первісток.  Петро  зробився  дідом у тридцять дев'ять років, а «бабусі» Мані - не було тоді й тридцяти п'яти!

  Найголовнішим  завжди залишалося сімейне щастя дітей - в тому вигляді, яким  воно  бачилося самим батькам.

   Молодший Василько після армійської служби випросився на «будову століття» – Байкало-Амурську магістраль, БАМ. Тоді багато хто з його класу поїхав у далеку тайгу: вабили романтика і гроші… 

    Там і одружився Василь. Робітничий колектив був інтернаціональним - обирай кого хочеш! Син обрав казашку Ніну. А навкруги стільки спокуси!.. Невдовзі надійшов від невістки лист: Вася знайшов собі іншу! Що ж тепер робити, як їй бути, адже донечці всього лише четвертий місяць?.. І полетіли батьки в далекий Уренгой - мирити дітей. Без телеграми, без попередження.

     Василь побачив їх на порозі гуртожитку, де мешкав тепер зі своїм новим «коханням» (завжди така м’якосердечна, цього разу мати не побажала  дізнатися чуже ім’я). Серце здригнулося; молодший син пригадав, як затишно та легко жилося в батьківському домі…  Батьки прихопили з собою на гостинець ностальгію… Нестерпно захотілося до рідного села! І Кодекс  честі, прищеплений вдома, спрацював: хочеш потрапити в рідні краї - повертайся туди з чистою совістю, із законною жінкою та рідною дитиною! Коли ти вже її надбав… Маля не мусить мерзнути в цьому льодяному Уренгої, і нашій дитині нема чого робити в далекому казахському поселенні. Дівчинка виросте в Україні - серед вишень-черешень та соняхів!Все! Крапка. 

    Отак була збережена ще одна сімейна «ячейка»… Василь, екзотична вилицювата Ніна та їхнє (викапана матуся!) немовля з полегкістю покинули комсомольську новобудову, переїхали на батьківщину чоловіка, та оселилися в батьківському домі.

              А любовна «драма», що спіткала колись Петрових доньок… Нині, коли минуло стільки десятків років, цей спогад неодмінно викликав веселу посмішку.  А тодi ж  було зовсім не до сміху!

    Сестри-підлітки, балакуча Оля та мовчазна Поля, зустрічалися… з одним і тим же хлопцем! Парубок примудрився обставити все так, що певний час дівчата про це  не здогадувалися. Батьковому подиву, коли дізнався, не було меж: ну, як могло статися, що кмітливий «кавалер» проводжав додому то одну, то іншу, а рідні сестри одна одну не помічали?! За цією оказією слідкувало півкласу парубків - вони забилися на спір: скільки ще протримається «жартівник», граючи в свою хитку гру?.. Парі пацан, вважайте,  виграв. Добре, хоч  не встиг нікому під спідницю залізти. Батько завадив. Та радіти в подібній ситуації – навіть і не знаєш, чи треба?.. Діти ж страждали і, не дивлячись на свої різні темпераменти, дружно плакали! Вони завжди так доповнювали одна одну…  Добре, що хоч суперницями себе не вважали.

      Давня історія з одним кавалером на двох дівчат охоче виринала в дідових старечих спогадах, бо мала один приємний наслідок: вона розбудила у сімейства любов до подорожей. Як і всі повоєнні сільські діти, Оля та Поля проводили літні канікули на підробітках у польовій бригаді. В піонерські табори не їздили, на морський чи лісовий відпочинок з батьками – й поготів. Де це знайти таких селян, щоби по курортах роз'їжджали! А батько дівчаток порушив той неписаний закон: щоб відволікти Олю з Полею від безутішних потоків сліз, узяв квитки на потяг і повіз дітей у небачені досі Карпати. Поїздка вийшла цікавою, повчальною, ще й дешевою: жили там у самотньої бабусі за копійки, а скільки всього побачили!..

     Карпати без вороття вилікували дітей від нерозділеного кохання, а батько назавжди прищепив їм любов до подорожей. І почали мандрівники збирати гроші на нові незабутні враження. Мама від поїздок відмовлялася – вона й справді, не могла: робота на фермі, господарство, молодший синок... Та після завершення чергової «сімейної» ескурсії жадібно вдивлялася у привезені листівки й фотографії. Для Мані навіть  обласний центр - це далечінь, а що вже й казати про інші краї…

  Покалічений старістю, Петро нудьгував тепер у відлюдькуватому, чужому дворі. Сидів неподалік гойдалки, теж покаліченої - часом та людьми… Чомусь пригадалося шовкове Марусине плаття – оте, що зелене, у білий горошок. Сам же його й купував - на День міжнародної солідарності трудящих… Головне - знайшов потужний привід! А ще мелькнули в уяві покривлені пальці коханої. Руки доярки, ще коли їй не було й тридцяти, загрозливо зяяли набухлими суглобами.  Чоловік  цілував понівечені роботою долоні – ніжно та жаліючи – і не знав, чим тут можна зарадити… Кинути жінці роботу? Але ж дітей четверо - сам не потягне… На той час батькам ще належало «зіграти» майбутні сімейні дійства: проводи в армію (хлопцям), весілля (усім), входини в хати-новобудови, що їх батько обіцяв дітям викласти власноруч…

  Де тепер вона - його дружина?.. Ні, Маня не померла, але побачитися за земного життя їм уже, мабуть, недоля. Їхні діти постаріли, обросли власними сім’ями - дітьми та онуками, всілякими проблемами… Немічні батьки стали  однією з проблем, яку край треба було вирішити. І дітям здалося, що коли  цю, наче б то  «непід’йомну» проблему, подробити – то стане легше, зручніше для всіх. Один шмат «подробленого камінця» - хворий батько – потрапив  доживати віку до старшого сина, в казенний висотний будинок, з недопалками тополиних свічок за вікном. Олексій уже й сам немолодий, з купою болячок та суворою дружиною. З тією самою Наталкою, що колись, зацьковано-несміливо, вперше і назавжди, переступила поріг свекрушиного дому. В невістки давно вже не паленіють щоки від свого колишнього, «підлітково-вагітного», статусу… Подружжя пенсіонерів, Олексій з Наталкою, вважало, що терпіти в домі двох старих батьків – то занадто! Крім старшого сина, в родині ще ж і  інші діти є - хай розбирають!

    Таким чином, дідова дружина Маня потрапила в дім до однієї з доньок, меланхолійної Полі. Чому не до балакучої Олі? А хто їх зна… Може, сестри по жеребку рідну матір розіграли, невідомо. А їй було однаково - куди… Бо не могла вже обслуговувати себе сама,  не мала сили, щоб  нагодувати  хворого чоловіка, помити йому ноги, випрати сорочку… А все це разом означало  розлуку…

              Стара жінка завжди вважала, що тільки смерть розлучить їх. Ні. Смерть – це ще не все. Розлучити можуть і рідні діти.

              …Петро один у порожній квартирі. Син з невісткою кудись пішли. Перед ним не відчиталися – куди… Доглянутий, підлікований старий сидів перед увімкненим телевізором, і плакав - немов дитина, яку виховує добра няня, а все одно, хочеться до рідної мами ...

     Дзвоник зарипів незвично. Натискали на кнопку якось несміливо…

     «Маня!» - Хапаючись за замки, дід знав, кого побачить за дверима.

     - Петрику! - стара вкотилася торішнім яблуком…

      Щe мить тому її чоловік ледве рухався по квартирі. А зараз він мусить бути мужчиною!

     – Петю, я так більше не можу! Втекла... Взяла з коробочка свою  пенсію, добралася до автостанції. Попросила добрих людей - мене в автобус  утягли… Петрику, давай повернемося додому! Нашу хату ще не продали. Поля каже: покупці цікавляться, та мало дають. Наші поки що не погоджуються... Петрику, я стану здоровішою, ось побачиш! Я більше ні на що не пожаліюся, сама все робитиму, я їсти зварю… приберу… тільки…з тобою щоб, - гірко плакала Петрова малесенька жіночка…Боялася: раптом чоловік відмовить їй, та й примусить до Полі повернутися?!.

«Дорогі діти! Спасибі вам за все. Не ображайтеся на нас, і не сердіться. Ми вже підлікувалися і поїхали додому. В нас усе добре.

                                                                          Цілуємо. Мама і тато».

           Їхнє життя було просто казковим, бо жило  подружжя  довго та   щасливо!   За законами казкового жанру, старі й померли в один день… Затихли в обіймах одне одного – на вицвілому, продавленому  дивані, серед мотлоху відсирілої хати – якраз того вечора, коли, безсилі й усміхнені, дісталися, нарешті, рідного села…

2009р.