Вдячний спомин земляків.

Погожого осіннього дня у міськраді м. Підгороднього було гамірно: люди зібралися на родинне свято – з нагоди вшанування пам’яті  земляка, поета, ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Могилка. Він народився рівно 90 років тому, 22 жовтня 1923 р.  у с. Жолтоє Пятихатського р-ну  Дніпропетровської обл. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, хлопцеві йшов 18-й рік. Він став курсантом Тюменського мінометного училища. А по закінченні був направлений на фронт командиром мінометного взводу. Військову службу розпочав 3 травня 1942р., а закінчив у березені 1944 р., у складі 888 гвардійського стрілкового полку. Був розвідником 466-го ОПМ, а також кулеметником 27-го повітряно-десантного батальону.У 1943 р. отримав поранення перше поранення. Пізніше, по війні, довелось служити у десантних військах – у Манчжурії, на Чукотці, в Анадирі. Вірші почав писати вже там, на далекій повоєнній Чукотці… Нагороджений орденами Червоної Зірки, «За Перемогу над Німеччиною», «За Перемогу над Японією» та медалями.

Прізвище І.Могилка вписано у біо-бібліографічний покажчик «Відомі люди міста Підгородного», укладений працівниками районної дитячої бібліотеки.

Іван Андрійович працював на будівництві у Дніпропетровську. У Підгороднє переїхав приблизно 1975 року, відколи взяв собі за дружину підгороднянку Фросю Барабан. І по виході на пенсію Іван Андрійович працював, не покладаючи рук: будував односельчанам гаражі, сараї, копав безкоштовно ями для покійників… І продовжував писати вірші.

Життя навколо підкидало безліч сюжетів. Соціально-побутова, сімейна теми – це чи не найголовніші у творчості Івана Могилка. Ось які промовисті назви давав поет своїм віршам: «Гарнесенька Саня шукає кохання», «Блудний син», «Ледачі дівчата», «Зіллям торгувала», «Не бери багачку», «Молода Ліда живе в хаті діда», «Дівчата хороші люблять завжди гроші», «Ой, люблю я кататися та й на чужій шиї», «Гарненька Федора гуля біля моря» та інші. В назвах чути іронію та сатиру у ставленні до описуваної проблеми, а на тлі цього – і співчуття, й бажання допомогти комусь усвідомити помилки, або й відвернути біду… Були в Івана Андрійовича й вірші, присвячені Україні, бойовим побратимам. Траплялися й веселі гуморески.

Підгородняни старшого покоління пам’ятають творчість земляка за публікаціями  в «Дніпровській зорі» (1995-98р.р.). Цим завдячуємо тодішньому редактору «районки» Володимиру Холоду, який підтримував самодіяльного поета, друкував його вірші чи не в кожному номері… Шпальта газети - це широка доріжка до сердець небайдужих читачів. А ще траплялися й виступи Івана Андрійовича у школах. Він входив до складу Ради ветеранів Підгородного, ділився з юними слухачами спогадами про війну, читав свої поезії. Поет міг виступати не обов’язково перед велелюдною публікою: вірш у його виконанні міг почути і друг, або сусід. Ось, як, наприклад, Іван Якович Лінський і Олексій Савелійович Барабан. Вони обоє мешкають у Підгородному, на вул. Шевченка – там, де й жив Іван Могилко. Ці поважного віку чоловіки завітали на родинне свято, яке організували працівники районної дитячої бібліотеки, і відбулося воно в актовій залі міської ради.

На заходіі були присутні учні шкіл міста. Катастрофічно не вистачало місць!.. Перед гостями виступили Алла Сафронова - начальник відділу культури, туризму, національностей та релігій РДА, Таміла Жорняк - головний редактор «Дніпровської зорі», Костянтин Дуб – літературознавець, кандидат філологічних наук. Всі наголошували на надзвичайній важливості народної культури у формуванні молодої людини. Свято відбулося в час, коли Дніпропетровська область святкує 70-річчя визволення від фашистських загарбників. Не забуваймо фронтовиків, яких серед живих залишилось так мало! А доля нині покійного поета-фронтовика І.А.Могилка (1923 – 2002) продовжилася тим, що досі живі його вірші. Працівники районної дитячої бібліотеки впорядкували саморобну поетичну збірку «Іван Могилко – самобутній поет з Підгородного». Тексти знаходили у старих підшивках «Дніпровської зорі». Як же було хвилююче та приємно, коли І.Я.Лінський приніс на свято пожовклі газетні вирізки - з віршами свого друга й сусіда! Там були й деякі поезії, яких у бібліотечному збірнику немає… Отже, робота з пошуку текстів триває. О.С.Барабан пообіцяв зв’язатися з племінницею дружини поета, в якої наче б то має бути зошит з віршами Івана Андрійовича. Староста гурту «Журавка» Лідія Іванівна Чеберячко теж пообіцяла знайти в себе вірш Могилка, присвячений «Журавці»… Тепер бібліотекарі теплять надію на випуск справжньої (не саморобної!) поетичної збірки, яка увічнить пам'ять про поета-фронтовика. Хочеться надіятись на небайдужість влади, народних депутатів, місцевих підприємців, простих людей. Тільки з їх допомогою ідея випуску книги може втілитися в життя!

            Прозвучали поезії Івана Могилка: для старшого покоління – як нагадування про молодість. Для юних це стало знайомством з новою творчою особистістю. Вірші декламували бібліотекарі Тетяна Рухлінська, Лариса Омельченко, Юлія Равшанова, Людмила Вороненко, директор музею ім. О.С.Коваля Вікторія Чередніченко. Учні ЗОШ№4 Віталій Вінніков, Альона Поліщук та Катерина Савчук теж підготували добірку віршів у своєму виконанні.

             Народні пісенні гурти «Криниця» (керівник - А.Напрєєв) та «Журавка» (керівник -О.Середко) вдало обрамили цей масовий захід віночком чудових пісень.

                                              Лариса Омельченко, бібліотекар районної дитячої бібліотеки.

                                                                м.Підгородне.

                                                                  Дніпровська зоря. – 2013. – 8 листопада. – С.2.

                                                                                                     Іван Могилко

Гарненька Федора гуля біля моря

Тлуста і дебела дружина Федора

Поїхала відпочити до Чорного моря.

Гнат свою дружину покохав із роду,

Й послав лікуватись у солону воду.

Він кожного року  свою рідну жінку

Посилав до моря лікувать печінку.

Та у молодої і міцної жінки

На сто років з гаком вистачить печінки.

Може, чоловік той був невинуват,

Бо свою Федору любив дуже Гнат.

«Хай їде Федора до любого моря,

Щоб не стало з нею ніякого горя!».

І купалась жінка у морській воді,

Ще й масаж робили хлопці молоді.

Якби та дружина та жила у горі,

Не була б ніколи на Чорному морі!

Гарно тобі, Гнате, жить біля комори:

Хай жінку «лікують» хлопці-чорномори.

Кожен рік буває біля того моря:

Отак люблять лікуватись здорові, не хворі!

Скажу тобі, Гнате, бо ти комірник:

На колгоспні кошти  лікувати звик!

Винна молода кума

Стала моя баба, неначе німа:

Не цілує більше, та не обніма!

           «Вже до тебе, діду, кохання нема:

            Зіпсувала настрій молода кума!

            Од куми тієї та нема відбою:

            Що я некрасива та живу з тобою.

            Кума твоя гарна та ще й чорнобрива,

           А я в тебе люта та ще й і ревнива.

Я вдалася, діду, у свою бабусю –

Дуже вперту, кляту і ревниву Дусю.

Як ревнива жінка – це як сатана.

Завжди в неї з дідом станеться війна.

Треба було бабу послати в піхоту,

Там вона б попала у штрафную роту!

Були б і медалі, були б ордени ,

Може, в діда з нею не було б війни...