Вдячний спомин земляків.
Погожого осіннього дня у
міськраді м. Підгороднього було гамірно: люди зібралися на родинне свято – з
нагоди вшанування пам’яті земляка,
поета, ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Могилка. Він народився рівно 90
років тому, 22 жовтня 1923 р. у с.
Жолтоє Пятихатського р-ну
Дніпропетровської обл. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна,
хлопцеві йшов 18-й рік. Він став курсантом Тюменського мінометного училища. А
по закінченні був направлений на фронт командиром мінометного взводу. Військову
службу розпочав 3 травня 1942р., а закінчив у березені 1944 р., у складі 888
гвардійського стрілкового полку. Був розвідником 466-го ОПМ, а також
кулеметником 27-го повітряно-десантного батальону.У 1943 р. отримав поранення
перше поранення. Пізніше, по війні, довелось служити у десантних військах – у
Манчжурії, на Чукотці, в Анадирі. Вірші почав писати вже там, на далекій
повоєнній Чукотці… Нагороджений орденами Червоної Зірки, «За Перемогу над
Німеччиною», «За Перемогу над Японією» та медалями.
Прізвище І.Могилка вписано у
біо-бібліографічний покажчик «Відомі люди міста Підгородного», укладений
працівниками районної дитячої бібліотеки.
Іван Андрійович працював на
будівництві у Дніпропетровську. У Підгороднє переїхав приблизно 1975 року,
відколи взяв собі за дружину підгороднянку Фросю Барабан. І по виході на пенсію
Іван Андрійович працював, не покладаючи рук: будував односельчанам гаражі,
сараї, копав безкоштовно ями для покійників… І продовжував писати вірші.
Життя навколо підкидало
безліч сюжетів. Соціально-побутова, сімейна теми – це чи не найголовніші у
творчості Івана Могилка. Ось які промовисті назви давав поет своїм віршам:
«Гарнесенька Саня шукає кохання», «Блудний син», «Ледачі дівчата», «Зіллям
торгувала», «Не бери багачку», «Молода Ліда живе в хаті діда», «Дівчата хороші
люблять завжди гроші», «Ой, люблю я кататися та й на чужій шиї», «Гарненька
Федора гуля біля моря» та інші. В назвах чути іронію та сатиру у ставленні до
описуваної проблеми, а на тлі цього – і співчуття, й бажання допомогти комусь усвідомити
помилки, або й відвернути біду… Були в Івана Андрійовича й вірші, присвячені Україні,
бойовим побратимам. Траплялися й веселі гуморески.
Підгородняни старшого
покоління пам’ятають творчість земляка за публікаціями в «Дніпровській зорі» (1995-98р.р.). Цим
завдячуємо тодішньому редактору «районки» Володимиру Холоду, який підтримував
самодіяльного поета, друкував його вірші чи не в кожному номері… Шпальта газети
- це широка доріжка до сердець небайдужих читачів. А ще траплялися й виступи
Івана Андрійовича у школах. Він входив до складу Ради ветеранів Підгородного,
ділився з юними слухачами спогадами про війну, читав свої поезії. Поет міг
виступати не обов’язково перед велелюдною публікою: вірш у його виконанні міг
почути і друг, або сусід. Ось, як, наприклад, Іван Якович Лінський і Олексій
Савелійович Барабан. Вони обоє мешкають у Підгородному, на вул. Шевченка – там,
де й жив Іван Могилко. Ці поважного віку чоловіки завітали на родинне свято,
яке організували працівники районної дитячої бібліотеки, і відбулося воно в
актовій залі міської ради.
На заходіі були присутні
учні шкіл міста. Катастрофічно не вистачало місць!.. Перед гостями виступили
Алла Сафронова - начальник відділу культури, туризму, національностей та
релігій РДА, Таміла Жорняк - головний редактор «Дніпровської зорі», Костянтин
Дуб – літературознавець, кандидат філологічних наук. Всі наголошували на
надзвичайній важливості народної культури у формуванні молодої людини. Свято
відбулося в час, коли Дніпропетровська область святкує 70-річчя визволення від
фашистських загарбників. Не забуваймо фронтовиків, яких серед живих залишилось
так мало! А доля нині покійного поета-фронтовика І.А.Могилка (1923 – 2002)
продовжилася тим, що досі живі його вірші. Працівники районної дитячої
бібліотеки впорядкували саморобну поетичну збірку «Іван Могилко – самобутній
поет з Підгородного». Тексти знаходили у старих підшивках «Дніпровської зорі».
Як же було хвилююче та приємно, коли І.Я.Лінський приніс на свято пожовклі
газетні вирізки - з віршами свого друга й сусіда! Там були й деякі поезії, яких
у бібліотечному збірнику немає… Отже, робота з пошуку текстів триває.
О.С.Барабан пообіцяв зв’язатися з племінницею дружини поета, в якої наче б то
має бути зошит з віршами Івана Андрійовича. Староста гурту «Журавка» Лідія
Іванівна Чеберячко теж пообіцяла знайти в себе вірш Могилка, присвячений
«Журавці»… Тепер бібліотекарі теплять надію на випуск справжньої (не
саморобної!) поетичної збірки, яка увічнить пам'ять про поета-фронтовика.
Хочеться надіятись на небайдужість влади, народних депутатів, місцевих підприємців,
простих людей. Тільки з їх допомогою ідея випуску книги може втілитися в життя!
Прозвучали поезії Івана Могилка: для старшого покоління – як нагадування
про молодість. Для юних це стало знайомством з новою творчою особистістю. Вірші
декламували бібліотекарі Тетяна Рухлінська, Лариса Омельченко, Юлія Равшанова,
Людмила Вороненко, директор музею ім. О.С.Коваля Вікторія Чередніченко. Учні
ЗОШ№4 Віталій Вінніков, Альона Поліщук та Катерина Савчук теж підготували
добірку віршів у своєму виконанні.
Народні пісенні гурти «Криниця» (керівник - А.Напрєєв) та «Журавка»
(керівник -О.Середко) вдало обрамили цей масовий захід віночком чудових пісень.
Лариса Омельченко,
бібліотекар районної дитячої бібліотеки.
м.Підгородне.
Дніпровська зоря. – 2013. – 8 листопада. – С.2.
Іван Могилко
Гарненька Федора
гуля біля моря
Тлуста і дебела
дружина Федора
Поїхала
відпочити до Чорного моря.
Гнат свою
дружину покохав із роду,
Й послав
лікуватись у солону воду.
Він кожного
року свою рідну жінку
Посилав до моря
лікувать печінку.
Та у молодої і
міцної жінки
На сто років з
гаком вистачить печінки.
Може, чоловік
той був невинуват,
Бо свою Федору
любив дуже Гнат.
«Хай їде Федора
до любого моря,
Щоб не стало з
нею ніякого горя!».
І купалась жінка
у морській воді,
Ще й масаж
робили хлопці молоді.
Якби та дружина
та жила у горі,
Не була б ніколи
на Чорному морі!
Гарно тобі,
Гнате, жить біля комори:
Хай жінку
«лікують» хлопці-чорномори.
Кожен рік буває
біля того моря:
Отак люблять
лікуватись здорові, не хворі!
Скажу тобі,
Гнате, бо ти комірник:
На колгоспні
кошти лікувати звик!
Винна молода кума
Стала моя баба,
неначе німа:
Не цілує більше,
та не обніма!
«Вже до тебе, діду, кохання нема:
Зіпсувала настрій молода кума!
Од куми тієї та нема відбою:
Що я некрасива та живу з тобою.
Кума твоя гарна та ще й чорнобрива,
А я в тебе люта та ще й і ревнива.
Я вдалася, діду, у свою бабусю –
Дуже вперту, кляту і ревниву Дусю.
Як ревнива жінка – це як сатана.
Завжди в неї з дідом станеться війна.
Треба було бабу послати в піхоту,
Там вона б попала у штрафную роту!
Були б і медалі, були б ордени ,
Може, в діда з нею не було б війни...