Ганна Антонівна мала таємну слабкість:  дуже вона полюбляла  гарну білизну. Та от морока: стара була впевнена, що в її сімдесят п’ять  гріх  уже думати про  подібну  «молодіжну  забаганку»…

      Коли дозволяло самопочуття і з'являлися якісь гроші, вона їхала до обласного центру, поспішаючи там до великого магазину. Той засліплював білизною  стін  та холодних манекенів… Вчителька-пенсіонерка, забувши про поважний вік, зачудовано дивилася на те диво – нерухомі ляльки були дуже схожі на людей у спідньому… І, ніби впевнившись, що нікуди вони не втечуть, повагом ішла до каси:

      - Дайте мені те.., - кивок у бік манекенницьких грудей, - і оте.., - літня жінка потроху долала свою ніяковість, а продавчиня, вона ж «консультант з продажу», тим часом клала на прилавок ніжні мереживні трусики: ну, точнісінько, як на пластмасових стегнах…

      Звісно, куди вже бабі Ганні до параметрів пластмасових манекенів! Та все ж, дещо з придбаного вона потім таки носила. А решту, намилувавшись, ховала у чергову коробку з-під взуття.  Таких схованок у неї назбиралось чимало:  нікому невідома  колекція з часом розросталась...     

      …Сьогодні шосте число – отже, буде пенсія. Ганна Антонівна чекає на листоношу. У селі ніхто на пошту за грошима не ходив, бо пенсії та аліменти – то парафія  листоноші. Її звуть Іра, і гроші по вулицях вона не розносить, а «розвозить» - бо тягне на собі старого обідраного велосипеда. Той завжди нав’ючений всілякою поклажею: дешевим пральним порошком, милом  з пахощами конвалії (яке баби чомусь називають «печатним»), сувоями туалетного паперу…

      Вітер пустував у поштарській сумці: передплатної періодики майже не було. Сорокарічна Іра добре пам’ятала далекі часи, коли народ пачками виписував періодику. Вона в дитинстві любила спустошувати домашню поштову скриньку: щодня діставала купу газет, а то й журналів.

      Після роботи тато поважно розгортав московські «Правду», «Ізвєстія», «Труд» (він працював у місті на заводі, а ці видання були обов’язковим «джентельменським набором» кожного заводчанина).

      А мама з непідробним інтересом вивчала «премудрості» влаштування людського організму: тридцять років тому журнал «Здоров’я» підписували чи не в кожній родині… Матуся прискіпливо читала рідкісні статті про «це»… Допитлива третьокласниця намагалася втямити, що ж там такого написано?.. Он, мати аж зарум’янилася…

    -  Ма, а що таке «аборт»?

    - Хто тобі це сказав?! – верескнула жінка, а зиркнувши на розгорнуті сторінки, присоромлено згорнула журнал…

    -  Ма, а що таке «простітутка»? – не втихомирювалася десятилітня дівчинка.   

    -  Де ти набралася таких слів?! – шаленіла мати. Тоді донька поспішала до полиці, шукаючи потрібний номер «Здоров’я”, хутко розгортала на сторінці, яку  добре пам’ятала… Там чорною вороною розлетівся  малозрозумілий заголовок - ну, щось на зразок «як у них - і як у нас» (ну, в сенсі «світ «жорстокого капіталу» - і «нашого, гуманного» соціалізму»). Нижче красувалося фото з загадковим підписом: «Паріж. Простітутка  ждьот на свойом углу». Хто така ця «простітутка», і на кого вона чекає?.. Іринці було невідомо. Але цікаво! Дівчинка в захваті від сторінки не могла  відірватися, бо таких високих каблучків-шпильок іще ні в кого й ніколи не бачила! Дивувалась: і як на такому ходити?! А гарно ж як, ти тільки поглянь!.. І спідниця на отій «простушці» (так дівчинка на свій лад перекрутила «доросле» незрозуміле слово) – ну, така… значно вище колін спідничка… Ноги в журнальної красуні –  стрункі та рівні! і коліна - якісь  такі гострі… хочеться на них дивитися й дивитися!.. Ось, класна керівничка їхнього 3-А, теж дуже хоче, аби все було «по-модному»… Тільки в тім різниця, що, замість  колін, з-під учительчиного подолу визирають два поросячі рильця…

      - Хто тобі оце сказав?! – не вгавала мати, і дитині захотілось виправдатися - нехай матуся про неї нічого «такого» не думає…

      Отже, міркувала десятирічна дівчинка, красуня з фотографії таки щось натворила! Недарма ж її  обізвали чимось непристойним… Цікаво - за що? Може, людям  вбрання її не подобається? Чи  розкішна зачіска «бабетта»?.. Ага, ще в тієї незнайомки через лікоть -  кри-и-хітна сумочка, на тонких ланцюжках замість ручок (якби мамі таку дістати – може б,  подобрішала?..).

      …І стояла собі та «простітутка», і чекала на когось - та не на сірому курному розі, а на чистій, аж вилизаній вулиці, біля величезної вітрини магазину. А там таке!.. То, певно, саме воно й «чіпляє» розгнівану маму, та й інших дорослих  також - усіх, хто отим поганим словом обзивається…

     За сяючим склом застигли манекени. «Тьоті»… Стрункі ляльки людського зросту були схожі на живу ляльку з «бабеттою», що ото стовбичила на розі. Вони безсоромно демонстрували неймовірної краси білизну. Їхні пластмасові груди, хоч і в ліфчиках, все одно були оголені - як у Анжеліки (тієї, що «маркіза ангелів»)… Трусики ледве виконували свою основну функцію – прикривати…  Ось Іринчина мама: носила труси  з резинкою, яку при потребі можна було зв’язати  вузликом. Мамин пуп ніколи світу білого не бачив, ховався під ті труси – навіть якщо вони були з  купальника. Може, бідолашному пупові в такому вбранні було тісно та спекотно, зате - «пристойно» і «порядно»…

     …Цікаво: а чому  написано «на свойом углу»?.. Про це, на жаль, у батьків не спитаєш: раптом  через надмірну цікавість «пропишуть» доньці в кутку постояти, над поведінкою подумати… І тоді вона теж буде – мов та паризька білявка – стояти «в свойом (чи…  «на свойом») углу»…

      …Таємна пристрасть Ганни Антонівни – білизна – була своєрідним «привітом»  із   далекої  молодості.

      Юна вчителька Ганна Бугаєнко приїхала за розподілом у чуже село,  та й сходу закохалася в чорнявого й кучерявого Нікішу.  Це вона сама вигадала хлопцеві таке ласкаве ймення, а коли ніхто не бачив – ще й вимальовувала його вензелями на запітнілому склі… Нікіша… Раніше він для всіх був Никифором, а тут, з легкої вчительської руки,  до грубуватого парубка прилипло таке ніжне ім’я.

     Вчорашній солдат, а нині тракторист, мав своє життєве кредо: після армії  треба… «нагулятися»! Та  от біда: з ким?!. До сорокарічних солдатських вдів  іти ганьбитися?! – Старі!.. А оці комсомолки «ідейні»… Мабуть, дуже на  них комсомольські збори тоді впливали, бо в танці ні за що їх  і не хапни – бо коли, ніби ненароком, гарячою п’ятірнею ґудзика між дівочих лопаток  натиснеш, то таке враження, що пожежну сигналізацію включив! Скільки вже того невдоволення на тебе виллють – ніби й справді їм нічого не треба (крім офіційного заміжжя)! То з ким же тут… «гульнеш»?!  Ну, не з учителькою ж?!. Така вона… неправдоподібно гарна… як трофейна німецька лялька! А вже як начепить собі на груди білосніжне святкове жабо – то так би й зарився в нього з головою!.. Так ні ж – «ніззя»! Бо ця грамотна «дурепа» -  вона ж найбільша дурепа з усіх місцевих!

      …Якщо відверто, то веселий та язикатий Нікіша через брак чоловічого досвіду був хлопцем  дуже сором’язливим (і саме через це – а не їхню старість! – він не наважувався підійти до сорокарічних). До вчительки ж, Ганни Антонівни, підійти, звісно, можна… Але… як це… уявити її голою… чи  ще й… розпатланою?! Пробував   уявити, помарити на тему манливого вчительського тіла… але  ставало гаряче! Очі кидалися навтьоки, рятувалися між облич місцевих дівчат - не таких загадкових та гордовитих!.. Аж раптом… переляканий та присоромлений погляд зачіпався за веселі ямочки на Дуниних щічках – жила така дівчина неподалік. У тієї принадної вчительки ще треба пошукати і знайти – що там у неї, під  фантастичною «жаб’ячою” прикрасою?.. А в Дуні – усе на виду, все для голодного ока відкрите: і  випукле, аж наче  драглисте (хоч  юність уповні), тіло, і усмішка  привітно - щира (звідки вже там узятися дурнуватим гордощам!)… Ось хто Нікіші й потрібен – хто простіший та веселіший…

      Дуня також уміла «включатися» - подібно «пожежній сигналізації», та інакше, як ото деякі дівчата: тільки-но хлопець обійме за плечі та, ніби випадково, його рука повільно просунеться вниз… та перечепиться об твердого й гострого ґудзика на дівочій спині… В таку мить Дуня не обуриться, мов дика – навпаки, порсне сміхом, поглибить свої грайливі ямочки… Отак то воно й краще – і нащо йому  гордовита  вчителька!.. Хоч і небайдужа ж вона до Нікіші – всі ж бачать… Якось проводив її додому, так сунула вечірньою вулицею – гірше п‘яної: добряче у дівки жижки тряслися від такого «кохання»! І все одно себе не дала обійняти; на поцілунок  він же й сам не розкошелився – боявся. Та й яке  це  воно – цілуватися без обіймів?!.

     Отож, знайшлася для Нікіші Дуня. Але то сталося пізніше… А спочатку  цей сільський парубок із Ганною Антонівною  спілкувався: вряди-годи проводив додому з клубу… І топтали вони стежку разом… аж цілих три роки!..

 «Як можна так  безтямно поводитися з часом: розкидатися ним, як непотрібним лахміттям», - думала тепер немолода жінка…

       Прошкутильгали ті три «безпоцілункових» роки – а закохана дівчина все не переставала  вважати  Нікішу  «своїм  хлопцем». Їй думалося: все у них буде… от лиш треба діждатись весілля! «Умри, але не дай поцілунку без любові»… Геть заплуталася вчителька у тих афоризмах: ну, сказано ж класиком - «без любові»! А в неї ж вона була! Тут і сам Чехов благословив би!..

       Ганна Антонівна не могла (не вміла і не сміла!) пришвидшити хід подій, або хоч якось їх переінакшити: кавалерові  ніколи в поцілунках не відмовляла, тому що… Нікіша і сам цього не домагався… Може, боявся її?.. Мабуть, таки не кохав. Просто «друг»…

       На  початку стосунків з Дунею парубок не став уникати Ганниного погляду, дивився прямо і без співчуття – адже нічого  їй не обіцяв, ба - навіть не торкався… А оті, раз на рік, скромні дівочі подарунки (до Дня Радянської Армії ) - як зовсім не випадковій людині? Чи розумів хлопець її щорічні натяки?.. Книги, які вона терпляче дарувала, Нікіша ніколи  не читав і не збирався… Траплялися й  поодинокі подарунки навзаєм – тонкі «газові» косинки або шарфики: таким чином, кавалер власноруч підсовував  закоханій дівчині харчі для хиткої надії… Ех, та чого це все тепер  варте?..

       Весілля зіграли з сільським розмахом - багатолюдне, з молодечими  задиристими танками та степовими старовинними піснями… Серед гостей ховалася й Ганна Антонівна: сам наречений особисто запросив її – як «друга»… Близькі  товаришки штовхали: держи фасон, іди танцюй! І вона йшла до зачарованого кола, дріботіла  закаблуками, терла  на порошок підсохлі шматки бруду, що  гості нанесли в підметений весільний двір… Прибралась дівка в свою найсвятковішу блузку – оту  білу, з розкішним «жабо»… Наречений  з досадою відмітив: чи Ганька за стільки часу не придбала нічого новішого?!  Сиди оце тепер, споглядай ті пишні складочки - на не «покуштованій» тобою пазусі… відганяй від себе спогади, ніби  набридливих мух… Ті давні спогади… хоч згадати й майже немає про що… Так-так, вони ж з Ганною Антонівною - просто друзі…

       Троє Нікішиних синів стали  учнями одинокої вчительки. Ходили вони до школи не зовсім «по формі»: не стрижені, а з буйними, як у батька, чубами… І, споглядаючи їх, годі було забути своє перше кохання…

       На своє сорокаріччя вчителька отримала добрий подарунок від шкільного профкому – путівку до кримського санаторію. Ганна ще не втратила красу свого обличчя, та вже обважніла, округлилася, чомусь різко окреслився м’який опецькуватий живіт… «Бач, - думала жінка про себе, - ніколи ж не народжувала, а  багатодітна Дуня – і та за мене стрункіша…»

        Море було таким поблажливим, що одразу по приїзді на курорт виштовхало з  свого «мурашника» одну прецікаву «комаху»… та й прямісінько вчительці в обійми! Жінка стояла  по груди у воді, і якраз біля них (біля  її пишних грудей!) випірнув мужчина – чорнявий та кучерявий (ой, знову  щось тьохнуло… по Нікіші!). Незнайомець усміхнувся, вибачився… Розговорились. Іван Ілліч. Він тут не сам, а з тринадцятилітньою донькою Варею. Тут  же підгребла й Варя; і чомусь всім разом стало так весело!..

        Увечері гуртом пішли гуляти. Помітно було, що тітонька Варі сподобалася… А ця «тітка», чи не вперше в житті, почувалася безпомічною: ну, не знала вона, як поводитися з дітьми, для яких ти – не вчителька… Добре, що ніхто на те не зауважив: Ганна Миколаївна – цікава оповідачка…

         І все наче б то добре; лиш одне  вчителька не сприйняла (а таки треба було!): вона запротестувала проти переходу на «ти». Тримала дистанцію з Іваном Іллічем: зверталася  по-батькові. А він же молодший за Ганну аж на сім років!..

        Мужчина виявився рішучим та… аж занадто швидким у вирішенні важливих питань: сходу запропонував одружитися! І Варя, каже, цього хоче - ще ні до кого з жінок такою прихильною не була…

        З курорту вчителька приїхала звичною самотою. Будь-що міняти в усталеному житті? А раптом буде гірше?.. Пізніше, довгими одноманітними вечорами, ніби й жалкувала, та запевнювала себе: інакше й бути не могло! Бо як  зізнатися «женихові»…у своїй страшній таємниці?! В абсолютній інтимній недосвідченості?.. Яку сорокарічна Ганна Антонівна давно визнала своїм невиправним ганджем…

       «Він замолодий  для мене, за-мо-ло-дий, - «гіпнотизувала» саму себе жінка. - Такі шлюби не бувають щасливими».

       Іван Ілліч надіслав їй ніжного листа, вона стримано відповіла. Аж раптом… Першого вересня несподівано приїхав: вітаю, каже, педагога з початком навчального року! Жінка стиснулася, мов пружина: навіщо він приїхав, геть, геть, геть!.. Але вголос  чемно запросила гостя до скромної оселі…

       Поволі насувався вечір. Іван Ілліч приїхав  здалеку… Сусідів просити за нього було незручно, а сільського готелю, мабуть, в усій Україні – ніде не знайти!  То ж, звісно, залишила його на ночівлю у себе…

       У цьому місці своїх недолугих  спогадів Ганна Антонівна незмінно завмирала від сорому. «Як я могла, ну, як я могла таке вчинити?!» – не переставала дивуватись зі своєї глупої поведінки...

       Жінка ретельно «підготувалася» до ночі: наперла на себе… двоє  трикотажних панталонів! Грубі на  вигляд труси майже сягали  колін, а на споді  були… «з начосом» - з ніжною такою опушкою! Нижні –  отруйно-рожевого кольору, а ті, що зверху, - кислотно-салатові… В такій «войовничій екіпіровці»  вчителька аж сама себе боялася  –  що вже й казати про  «сусіда»! Зате жінка почувалася в повній безпеці! Бо ніякий «іван-ілліч» не в змозі подолати подібну перепону… Ось де надійний рецепт – як убезпечити себе від ґвалтівника!..

       Нічний гість ґвалтівником, звичайно, не був. Та цілуватись, як вона й  очікувала, все ж поліз – адже  спали таки на одному ліжку! Господиня постелила йому поруч себе, бо в скромній кімнатці, бачте, спальних місць більше не було. (Постелити ж комусь із них на підлозі – розпашіла від хвилювання господиня чи то не додумалась, чи, може… й свідомо не захотіла?!.)

       …І в страшному сні не присниться  оте, що чоловік у темряві намацав біля себе!.. Все зрозумів. Вибачився. Замовк, та й відсунувся подалі…

       Жінка подумки просила його - навіть вимагала! – не здавайся так просто! Звичайно, я буду відпихати тебе і відштовхувати – ну то й що?! Може, навіть ляпаса дам – то потерпи! В молодості не довелось тих ляпасів нікому роздавати – то хоч тепер!..

       Що ж це робиться… виходить, треба було одразу…отак, без бою… розчепірити свої білі ноги… до яких ніхто ніколи не торкався!.. І щоб отам… під сорочкою, яку вона не зніме навіть під прицілом пістолета… щоб на тілі нічого… нічогісінько не було?! На той час Ганна Антонівна мала  за плечима вже сорок років, двадцять з яких навчала  книжному розуму чужих дітей… Багато читала, бувало, що й фантазувала… Щиро і таємно потребувала такої людини… такого мужчини - хто  б навчив (попри її опір!): як це воно – жити?..

      …На ранок Іван Ілліч попрощався.

      Більше ніяких «любовних» пригод у пісному Ганниному житті не траплялося. Натомість з’явилася неочікувана пристрасть до гарної білизни… Іван Ілліч поїхав, а вона лишилась  наодинці з пекельним соромом… Вона більше ніколи в житті не скористається ніякими панталонами!

      Час ішов. Ганна Антонівна потихеньку старіла, починала боятися протягів, куталась у в’язані кофти і шалики, а спідню білизну носила тільки тонку – цим ніби караючи себе за давній  ідіотський вчинок; а, може, й навпаки, хотіла  «реабілітуватися»  у власних очах  - хай і запізно …

      Колекція ажурної білизни була вже чималою. А нещодавно Ганна Антонівна придбала щось таке… кажуть, теж труси… Продавщиця назвала його «стрінги». Довго й зачудовано розглядала їх у крамниці, а тепер ось м’яла у пальцях чорне мініатюрне мереживо  -  у себе вдома. Зиркнула на  зашторені вікна: чи, бува, не підглядає  сусідка?.. Задерла спідницю, підійшла до дзеркала… Приміряла… Жахнулася від побаченого – та й розвеселилась  одночасно!  Тонісінька мотузочка тих чудернацьких трусів… стрінгів… пірнула в старечі драглисті сідниці – як і не було!.. «Які незручності дівчата терплять! – поспівчувала літня модниця. А потім  по-доброму позаздрила: – О, якби тоді я мала  отаке вбрання, то вже б, напевно,   давно  онуків няньчила…»

      Між іншим, як на її поважний вік, то фігура в немолодої жінки нормальна. Здалеку навіть можна з сорокарічною листоношею сплутати…

      «Ой, Іро, Іро, що ж ти, дівчинко, така заклопотана? Наче й веселенька, а виглядаєш погано…» Пенсіонерка знала життєві перипетії своєї колишньої учениці: чоловік-п’яниця, дітей трійко, а зарплатня - мала. І ті убогі «чайові», що  старі тицяли їй у день пенсії, звичайно, не вирішували жодної з проблем… Жінка ходила в старому та перешитому. Коли дівчата на пошті спитали, який подарунок  вона зробить собі на іменини, Іра сказала чесно: «Куплю пачку прального порошку»…

      …Сьогодні шосте число, і Ганна Антонівна чекала  Ірину біля хвіртки. Нарешті, на дорозі  заскрипів велосипед. Листоноша стомлено зупинилася, закоцюблими руками взялася  пенсію рахувати…  

     - Зайди до мене, Іринко, погрійся… У мене до тебе  справа є… ненадовго.

     Іра промимрила «ні», бо треба встигнути з роздачею пенсій дотемна. Але вчителька так наполягала, що співчутлива жінка подумала: певно, старій необхідна   допомога… Затягла сумку з пенсіями до хати. Взяла підставлену їй чашку  чаю, глянула  очікувально… Пенсіонерка  ж мовчки винесла великий картонний коробок. З нього виглядали якісь прозорі пакуночки… з цінниками… все - нове-новісіньке! Бюстгалтери: білі, чорні, персикові… «на косточках»… з бретельками… без них… Трусики: і скромного однотонного фасону, і - неймовірної  мереживної відвертості!.. Ірина  таке тільки на пошті бачила – коли чужий глянцевий журнал гортала… Вона перелякано закрутила головою: ні-ні, дякую, я нічого купувати не  буду… мені не треба!.. В мене є!

       Ганна Антонівна не стала розповідати історію своєї глупої самоти; і не пояснила, звідки в неї така нелюбов до незграбних зразків білизни. Вона взагалі ні  про яку погану білизну й не натякнула (раптом Іра сприйме те на свою адресу?)… Вчителька потішила себе легендою «про племінницю»  (вона ж на всім світі одна, як перст!):

       - …Оце я племінниці купувала, а вона, Ірка моя… (теж Ірина – як і ти!) за рік, що ми з нею не бачились, так розповніла, що на неї все тепер мале.

       Збентежена листоноша щиро обіцяла «відробити… підлогу помити… город скопати…». Аж раптом… широко усміхнулася: перед очима  маякнула уявна картинка з давнього  маминого журналу  «Здоров’я», під назвою «Простітутка ждьот на свойом углу»…Сміючись, розповіла вчительці, як вона, ще третьокласницею, мріяла про подібну розкішну білизну… Раптом жінки  розреготалися разом, і обом стало так легко!

 - Ірочко, носи на здоров’я, дитино, воно тобі все пасуватиме. І пам'ятай: тобі ще тільки сорок, і ти ще така молода, така гарна!

          Розчулена листоноша почула на свою адресу ті слова, яких пенсіонерка чекала все життя. Які так ніхто й не додумався їй сказати…

2009р.