Галина Андріївна глибоко вдихнула сперте повітря. Бридко, але необхідно: треба максимально втягти й без того впалий живіт, щоб  зуміти протиснутися між стіною коридора і тією хропливою тварюкою, що розляглася попід ногами. Зайняло, бач, собою весь простір - від стінки й до стінки… Жінка боїться ненароком на нього наступити, і кроками розбудити страшно: б’ється… Як спіймає п’яною рукою за ногу – виверне.

       …Ой, проскочила! І не помітив уві сні. Спить сьогодні на диво спокійно, тихо, без здригання і крику. Раптом її нюх уловив гидкий і, на жаль, протягом останніх років звичний «аромат». Він підтвердив, що цій нетверезій істоті зараз добре… затишно... Пахощі доносилися з-під  зіжмаканих трусів сплячої істоти: на підлозі, по-весняному широко,  розтікалася тепла калюжа, життєрадісно виблискуючи при світлі тьмяної лампочки… Це видовище для бідної жінки зовсім не мерзенне. Навпаки, побачені «мокрі» обставини - єдине, що пов’язує її з дитинством. З його дитинством. Адже цьому волохатому створінню, що спочивало у власних блюваках, Галина колись витирала ніс і міняла мокрі штанці: бо оте «воно» – її  молодший брат.

       …Галина Андріївна тільки-но встигла побачити перший сон, навіть усміхнутися чомусь приємному, а вже треба вставати. «Воно», бридке, прокинулось, подало голос, загуло; почало вже, як казала Галинина бабуся, «варАвити»… То ж сьогоднішній вечір обіцяє бути схожим на вечори останніх двох років. В такому жалюгідному стані непутящому родичеві важко говорити й жестикулювати, але сестринське чуття завжди допомагало Галині вгадувати  його бажання. Виходила ось яка незрозуміла річ: нещасний  ложку втримати в руках не в змозі, його шлунок  не годен їжу перетравити, коли до слинявого рота співчутлива нянька впихала крихітну порцію супу, брат вивергав рясний і сморідний фонтан блювоти! Коротше, й ложку не тримав, і ковтати не міг – ну, безпомічний зовсім! Та варто сестрі зробити щось не так – «не по його», як у лице бідній жінці летів сильний, точний, мов снайперська куля, кулак, з не загрубілою ще шкірою. 

       «…З не загрубілою ще шкірою», - дивлячись на розслабленого брата, тупо відмітила про себе Галина Андріївна. Два роки такого життя дивом не наклали бридкого відбитку на його руки. У цього чоловіка - долоні людини інтелектуальної праці,  ученого-технаря, розумника, домашнього музиканта. Білі руки з дивовижною сіточкою голубих вен ще недавно знали й відчували фортепіанний класичний репертуар, хай і в межах дитячої музичної школи, та все ж… Брат Галини не був як усі – він був кращим серед всіх, кого вона знала. І щоб цього не забути, вона з тижня в тиждень, із місяця в місяць – продовжувала всій магічний ритуал: старанно підрізала п’янчузі нігті, обробляла їх пилочкою – звичайно, коли він це дозволяв, робила масаж його пальцям і долоням, здобрювала їх поживним кремом. Оце й усе, що вона могла зробити, чекаючи на краще життя. А що, як брат колись захоче жити, як раніше? Отак проснеться вранці –  і захоче!.. Доглянуті руки – як відстрочка вироку…

       Галина Андріївна ні з ким не ділилася подібними думками. Боялася – засміють. Найбільше лихо було в тому, що брат не бажав лікуватися. Не хотів повертатися зі своєї сморідної війни - у мирне тверезе життя. Тверезому ж необхідно вирішувати різноманітні, часом і нелегкі, проблеми, ще й відповідати за свої вчинки, когось любити, когось ненавидіти…А п’яному ненавидіти можна всіх! І цю благочинну сестру, з її, по-християнськи - покірно підставленою, щокою…І чого вона мастить його якоюсь гидотою?! Причепилася до рук… П’явка! Ось я їй зараз зроблю… «експеримент з екскрементами»!.. Дрижачою долонею він дотягся до власної, вже захололої, калюжі і, наскільки дістав, роз’ялозив її по підлозі: неха-а-ай сестрі буде робота!  Щоб не пропадала охота з ним панькатися!

       Йому було що втрачати на своїй безстроковій «війні»… Цікава робота, не закінчена дисертація… Дружини й діти… Все це і понині реально існує; можливо, навіть не перестало чекати на його повернення.

      Чомусь страшенно тягне знущатися над сестрою! «…Ну,чому, - розмірковував брат, коли свідомість часом продиралася крізь густий туман, - чому ти, їй-богу, безвідмовна така! Хоч би раз поглянула з ненавистю! Чи зі зневагою… Так ні ж - губиш, нищиш своєю добротою!» Колись, у далекому минулому житті, він прочитав оповідання про алкоголіка-недомірка, який ледь діставав благовірній до плечей, навіть його кулак їй до обличчя не долітав! Так цей «наполеон» придумав вилазити на табуретку, вигукуючи: «Танько, йди сюди, бити буду!» І довготелеса Танька приречено підходила ближче – щоб «хазяїнові» лупити було зручніше!..

        Щось подібне  відбувалось і в їхній з сестрою маленькій сім’ї. «Чого ж це я його терплю?» – з гіркотою думала Галина Андріївна, прикладаючи лід до свіжого синця. Таки влучив, «снайпер»…

       Минулого року вчителька молодших класів діждалася, нарешті, заслуженої мікропенсії.    Двадцять п’ять років педагогічної праці! Нині ж молода пенсіонерка  у ятці  жуйки з напоями продає. Працювала б у школі й далі, не оформлюючи пенсії, але терміново змушена була піти. «За сімейними обставинами». Тобто - через найближчого родича. Той тільки-но перебрався жити в сестринську квартиру, і перебував чи не в «найкризовішому» своєму стані… Траплялося, під час уроку вскакував до Галининого класу, зчиняв потворний галас. А якось, на очах у переляканих малюків, видрав з учительчиної голови жмут волосся! Звісно, Галина Андріївна подала заяву про звільнення. Добре, що хоч іншу роботу знайшла, головне – не сидіти вдома, а то братик, точно, зробить  інвалідом…

       Ця жінка ніколи не могла похвалитися чоловічою увагою. У тридцять народила сина – від когось, нікому невідомого… Шлюбної обручки не мала, прізвище  не міняла. Ці атрибути – обручка та «позичене» (тобто чоловікове) прізвище – були таємною Галининою мрією. Це могло бути надбанням тільки заміжньої жінки, а Галя ж – самотня. Ну можна, звичайно, й без заміжжя прізвище змінити, як уже так дуже хочеться! Он, шкільна колега змінила: «в связі с нєблагозвучієм». Вона теж все життя була самотня, але постійно перебувала в безтямних, випадкових інтимних зв’язках: то з кимось із вулиці, а то з батьком чергового двієчника… Причину зміни рідного прізвища  вчителька вважала вагомою, бо воно було…Жеребцова.

      А як же Галині змінювати «по нєблагозвучію», коли їй від батьків дісталось найгарніше прізвище в світі – Миловиденко! На жаль, це чи не єдиний достойний батьківський подарунок. Її зовнішність зовсім не  підтверджувала «миловидне» слово у паспорті. В законодавстві ж відсутнє  таке  формулювання: «зміна прізвища у зв’язку з невідповідністю його змісту та форми носія»!   

     …Жінки, звично голублені чоловічою увагою, певно, й не надають                                                     особливого значення  пестощам, які дарує материнство.

      Галина Андріївна давно помітила, можливо, тільки їй очевидну закономірність: жінка, в якої активний люблячий чоловік, довго дитину груддю не годує! Приходить така молода мама з пологового будинку, а вдома чоловік на неї чекає. Скучив. І так до лікарні на тиждень відпустив, вважай  - у себе  вкрав… Ну, ще трішки потерпить, а потім? Кохана, дитину в колисочку, і – до мене!.. Напевно, це добре, і так і має бути. Але…жінка роздвоюється. Її гормональна система «вже як слуга двох хазяїв» – дитини й чоловіка, чоловіка і дитини. Трапляється, що молоко й зникає. Може, груди такої жінки просто більше відгукнулись на потреби нетерплячого татка, а не на потреби крихітного малюка. Хоч, звичайно ж, причини бувають різні… Такі роздуми – Галинин таємний ужинок, жінка їх нікому не нав’язувала, ні з ким подібними думками не ділилася. А ну,  як засміють?.. Адже вона  не мала досвіду повноцінної сім’ї.           

      Галина Андріївна насолоджувалась своїм материнством, як могла, довше: годувала сина грудним молоком аж…цілих три роки! Перед людьми вже було незручно… Та яке ж то щастя – відчувати себе потрібною, знати, що недарма прийшла в цей світ жінкою: для чогось же це  їй дано – груди та інше… Усе в природі –  закономірно, логічно, невипадково. І навіть, коли після пологів у худорлявої Галини залишився опуклий, розтягнутий живіт, вона з гордістю носила його – як доказ (самій  собі!) того щастя, яке їй випало.

       «…Що ж це я його терплю?» – не заспокоювалася   побита жінка. Чомусь не було злості, бажання помститися, або хоч якось провчити нестерпного брата… Щось приємне вертілося в думках, та вона все не могла це сформулювати.

      Тоді, два роки тому, після чергового шлюбного «краху», цей пропащий  з’явився в затишній сестриній квартирі, та так і залишився там до сьогоднішнього дня. Парадокс, але він став головною фігурою, героєм… точніше - антигероєм її стабільного, та по-жіночому неемоційного, життя. Попередні Галинині роки минули лиш під знаком любові до сина. Хлопець виріс і одружився, як для мами, то й зарано - у двадцять три роки. Молоде подружжя від першого дня живе окремо, навідуються до матері рідко… Тепер Галині Андріївні лиш про онуків залишається мріяти: ось де поле любові несходиме! Тільки б невістка  не забороняла, не обмежувала  спілкування з майбутніми дітьми, не дозувала емоції, зустрічі, побачення. А що таке цілком реальне – гіпотетична бабуся була майже впевнена. Вона ж бо свого сина нікому не віддала!  Навіть у рідної бабці дитя  без мами ніколи не ночувало …                      

      І ось, коли син від матері вже відірвався, а онучат замість себе ще не надіслав – у таке «міжчасся» й з’явився молодший, такий проблемний, брат, та й отримав сповна всю дозу сестринської любові. Швидко звик, що поруч  - людина, яка не зрадить, завжди допоможе. Рідна душа… Тільки ж він тією любов’ю користувався по-браконьєрському, ще й опускався все нижче і нижче… До переїзду в сестрину квартиру вже мав пістряву біографію: спочатку кинув дружину й малого сина - заради нового свого кохання. І сина потім народив нового… Далі були шлюби – третій, четвертий. Одним його обранкам залишались діти, іншим - квартири… Навіть недописана кандидатська дисертація залишилась у котроїсь із колишніх дружин. А в якої – «дисертант» уже й не пам’ятав…

      І тільки любов сестри була звичним і обов’язковим явищем – як  щоденний світанок чи захід сонця... Галина Андріївна все ще вірила, що зможе умовити брата лікуватися.

      …Мокрий рушник давно зробився сухим і гарячим: нестерпно боліла голова і, здається, підвищилась температура. Цього разу кулак не тільки дістався вилиці, а й долетів до скроні… Душно, перед очима – якісь коричневі плями, схожі на вирізані паперові сніжинки, тільки…чому ж вони коричневі?!

      «Мені погано. Нічого, мине, дурниця…»

       В неї ніколи не було чоловіка. А так хотілось коли-небудь пізнати, що ж воно таке – оте заміжжя: в емоційному плані, у побутовому…  За останні  два роки Галина стала майже обізнаною в питаннях побудови сім’ї з чоловіком, адже мала під своїм дахом такого неспокійного родича... Не раз була бита, терпіла, доглядала, прибирала – немов справжнісінька нещасна дружина!.. Наразі їй здалося, що все, що відбувається - не реальне, все це –  «понарошку»: як тоді, в далекому дитинстві… Коли молодший брат кусався: спочатку ніби й жартома, а потім – усе зліше і зліше! Дівчинка-підліток мужньо терпіла, бо це ж - довгожданий братик, жива іграшка,  нехай грається – як хоче і чим хоче, він же маленький!..

      Свідомість лягла відпочити…

    Стоячи на чотирьох, пияк перелякано витріщився на обм’якле тіло сестри. Акуратистка Галина чомусь вляглася поруч нього, прямісінько в смердючу, розмазану ним, калюжу. І схоже на те, що це захололе неподобство збайдужіла сестра прибирати й не збирається…