…І як вони вигинаються навколо тієї жердини? Та так
у них ловко виходить, та з таким
натхненням… Майстерність потроюється, коли вузесенька шворочка, що слугує за
труси, мало не лопається від напханих купюр… Да-а…Це вам не підлогу шваброю
мордувати!.. І що я оце тут роблю?! Хіба
я гірша за тих дівок, що, мов кобили, в «уздечки» упряглися та свої дурні
грошики рахують?! Хоч, ніде правди діти: з мене така «міцна» коняка, що з
будь-якої упряжі випаде! Вдалася якась я… беззада. Груди собі «майструвати» я навчилася:
поролончик… знову – подвійним «бутербродиком» – поролончик… мереживце… металеві
«косточки»… От яка вигідна сучасна
білизна: куди не кинь – одні Анжеліки! А на нижній… задній частині рідного тіла
красу навести складніше. Ну, справді-бо, в спеку ж труси «з начосом» не
натягнеш - щоб сідниці трохи «підросли»… Ось була в мене однокласниця, так вона
і в спеку під джинси гамаші піддівала. Хлопці запримітили – підняли на кпин.
…То про що я
перед цим думала? Жердина…купюри… «уздечки»… Далі. Швабра… копійки… з
кінської збруї – на шиї
домашнє «дишло». Тобто ярмо.
Я – санітарка
в терапії, а по-сучасному – «молодша медична
сестра». Але як цю
біду не назви – а швабра, все одно,
хвостом плететься… Я вже на ній і вигинатися навчилася – незгірш, ніж ті
«кобили» зі стриптизу. Точно, не брешу: показати можу! Та тільки…де ж тих
дурних глядачів набратися, щоб вони мої
труси грошима набивали?.. Тут, коли яка хвора баба п’ятірку від серця відірве,
то й сам зав. відділенням про це
знатиме. «Добросердечна» сама ж йому й пожаліється!
Да-а… Щось не
хворіють у нашій країні олігархи… А коли й нездужають, то лікуються не в моїй рідній терапії!
…А ну, наказую собі, постав швабру
пер-пен-ди-ку-ляр-но! Нехай підлога від твоїх знущань трохи відпочине. Для
олігарха ти, може, сідницями й не вдалася, так то нічо-ого! Скільки їх ще по
світу ходить – мужиків невлаштованих (хай і небагатих!), треба лиш навколо старанно озирнутися…
О, диви,
новеньку «Швидка» вкинула… Підтягнута, сухоребренька (як я!), сувора і в
окулярах… Ото вже комусь свекррруха!.. Та то не страшно: подібне соціальне
явище - цей «тайфун», цей «міністр доморощений з надзвичайних ситуацій» має ще
й звичайні людські, тобто природні, властивості: старіти, слабшати, втрачати
силу і владу… Ти не на неї, вічну
вчительку, дивись! Ти краще заприміть, хто поруч на кушеточці сидить, та за кволого ліктика її притримує! Спасибі,
мамо, що вставали рано: гарний у вас синочок. Тепер буде мій.
Того дня він з відділення нікуди не йшов:
вірно сидів коло материнської постелі, або поспішав коридором з довгим списком ліків у руках… Позиркуючи на нього, я
відпрацювала свою зміну так старанно, що наївні хворі щиро було повірили, що
так триватиме - віднині й аж до моєї далекої пенсії! Нє-є, шановні, у вас же немає такого сина, як у
цієї новенької. Дай Боже їй швидше одужати (а то я на цій роботі загнуся, коли
стара тут довше лікуватиметься!). Мій досвід жінки та прибиральниці (чи то пак
– «молодшої медичної сестри»!) підказував, що досягнення моєї мети якраз
дорівнює одному курсу антибіотиків для недужого «інспектора народної освіти».
Так і вийшло. В пригоді став мій недознищений талант телеведучої…чи актриси…чи
конферансьє, чи хто там ще заробляє на життя своїм виразним соковитим голосом з
чіткою дикцією?.. Тепер до цих «голосових» професій додалася ще й моя –
«шваброва». Бо коли я вперше сказала: «Затримайтеся на хвилинку, нехай підлога просохне»,
- то вимовила це так, наче запрошувала сором’язливого хлопця на дармове ліжко.
Він так поспішав з аптечною торбинкою ліків, а
тут закляк, геть забувши, що
хвора матуся мусить випити пігулки перед
їжею, а не опісля… Того разу сувора вчителька пообідала, так і не діждавшись
рятівних таблеток. Ну, то не страшно, бо вона-таки одужала, навіть швидше, ніж я сподівалася (я
зі своєю шваброю ще й втомитися не встигла!). Та й «романтично-виробнича» авантюра, мною
затіяна, успішно завершилася - ще до того, як моя майбутня свекруха третину
приписаних пігулок з’їла. Її синок тінню
за мною ходив! Цей «Санчо Панса-шваброносець» був ладен мити за мене підлогу,
аби лиш почути, як я до нього цокочу. І скажу вам чесно: я не гралася, бо таки
справді в нього закохалася! І як же я до нього горнулася, коли він (ще й мама
не виписалася) запропонував мені одруження! Кла-а-ас, це навіть більше, на що я
сподівалася (принаймні, в цьому кварталі). Що мені тепер ті загнані
стриптизерки, яким я так шалено заздрила! Хай ті любительки грошей складують їх
у свої широкі холоші (чи то пак - у ті убогі шворочки), а я й по любові, на
чесну зарплатню чоловіка, проживу! От тільки є один «моментик»… маленький
«епізодик»… про який моєму коханому ще невідомо. Ну, не вийшло в мене раніше про це сказати! Набираю повні груди повітря
(яке безсоромне перебільшення щодо моїх скромних натяків на груди!),
занурююся з головою…іду під лід…виринаю…
та оприлюднюю щиру правду: «Коханий, у мене є син!». Мій дворічний «епізодик», щасливий мій «моментик»
досі не потрапляв милому на очі, бо я тимчасово відрядила його до бабусі… Бачили
б ви, як засяяв майбутній прийомний
татусь – неначе його поманили зустріччю, про яку він стільки років мріяв!
Коротше,
перший екзамен мій суджений здав на «відмінно».
Вже й сувора
вчителька перетворилася на добру бабусю,
і мій малюк сподобався їй з першого погляду!.. Вже й заяву до РАГСу подали, і
столи в ресторані замовили… Та бачить
майбутній сім’янин, що знову щось його кохану, тобто мене, муляє. А в
нього ж одне на думці: тільки б я сяяла, тільки б торохтіла – невпинно і
вдоволено, тільки б дражнила та манила
його – в найнепідходящіщих громадських місцях… То ж мого смутку терпіти
він просто фізично не в силі - це давно ясно. «Що?..» та «що?!», – причепився…Говори,
каже, щоб там не було: мені все можна! Мовляв, я усе зрозумію… Ну то й добре,
коли так. Сам напросився! «Вибач, любий, я злякалася, що втрачу тебе… Ну, коли
вже наполягаєш (ковток повітря: і знову – під льодяний панцир!)… Коротше, у мене…
є ще один син! Коли ми з тобою гостювали в моєї мами, мій старшенький (він уже
першокласник!) у сусідки пересиджував. Пам’ятаєш, я на деякий час зникала? Так
то ж я до нього бігала – уроки перевірити…». Відчула: зараз трапиться так, що
«ополонку», в яку я пірнула, прикриють чимось непідйомним, і тоді – все, не
вибратись… Аж раптом бачу – крига посунулася… скресла… розтанула… її вже просто
нема! А мій милий знову зрадів – та так, наче сам, із власної вини, запізнився
до віконця в пологовому – аж на цілих сім років!
Отак у
нас з’явилося два моїх сини, а в суворої пенсіонерки з педагогічними
замашками - аж два об’єкти для подальшого виховання. Ну, і нехай. От і
добре…
Вже й сукню
весільну купили, і навіть білий віночок!
Бо я ж офіційною нареченою ніколи в
житті ще не була. Дітей мені лелека справно поставляв - без усіляких там
шлюбних свідоцтв та обручок…
І наче
б то все гаразд. І нові білі туфлі не тиснуть, а в розкішному весільному вбранні де й фігура в
мене взялася!.. І наречений мій – найкращий у світі! Та й поговорити, як не
дивно, нам є про що; і є з чого разом пореготати, навіть спільне хобі знайшлося (рибалка). Ще й вночі
нам удвох так добре, так добре – не повірите!.. А вдень,
по трикімнатній свекрушиній квартирі, мої
діточки мотаються! Дякую Вам, дорога
вчителько, прийняли як рідних!.. Та
тільки… чомусь я знову якась сумна. І майбутній чоловік – уже звично – припер
мене до стінки: «Ну?..». – «Ти ж знаєш, - кажу, - ти ж відчуваєш, як я тебе кохаю! Вже й не знаю, як раніше існувала… Я б мовчала про свої
проблеми й далі, та розумію, що з брехні сім’ю
починати негоже. Так, починати
негоже… але доньок з табору відпочинку зустрічати треба! В них уже партія
закінчилась, то вони сьогодні потягом прибувають. (Далі – скоромовкою)… Знаєш,
якщо весільною автівкою, по дорозі до РАГСу, на вокзал завернути, то мої
«телепузики» ще встигнуть наш марш Мендельсона послухати…»
Я не дала йому відкрити рота - сама уточнила:
«…Двоє».
Він
усміхнувся ще ширше, ніж коли «стояв у черзі до віконечка» за нашими синами.
По всьому було видно: моєму майбутньому благовірному вже геть байдуже,
що його новоспечене сімейство
розростається в стрімкій арифметичній прогресії. Так, цей чоловік,
звичайно, ніколи не забожиться, що його молода дружина нічого й нікого від нього
не приховує. І що вона не зробить більше
жодного чергового зізнання – про щось неймовірне та екстравагантне…Десь, в
глибині своєї широкої душі, мудрий і добрий
чоловік завжди чекатиме – коли ж,
нарешті, це станеться: завтра… через місяць… або років через п’ятдесят…
Тільки я тепер
точно знаю, що він, мій любий «телепузик», таки
кохає мене…
по-справжньому!!!
2009р.
|