Квартирант
Він з’явився надвечір. Дуже худий, одягнений у цивільне. Здавалося, що вся його одяганка – з чужого плеча. А під курткою – наче щось «воєнне»: то був жилет-розгрузка. Баба Тонька не знала, як це називається, та здогадалася, що багато-багато кишеньок – то зручно саме для військових… А ще баба побачила на його ногах зашнуровані берці. Так, так, знала, як це називається. Йшов перший рік війни, і вона теж давала гроші вуличному квартальному, коли той збирав «на каску і берці» - для добровольця з їхньої вулиці…
Гість привітався, спитав, чи можна зайти до двору. Баба кивнула. Пройшов під грушу, попросив дозволу сісти. Втомився в дорозі, каже, ноги дуже болять…
- Я з війни, їду у відпустку, - чи то рапортував, чи виправдовувався, хоч баба й не питала. Показала рукою на ослін, сіла напроти на табуретку.
- Підождіть, я зараз, - пошвендяла в кухню, винесла млинців і кружку козячого молока.
- Можна, я у вас переночую? – слова давалися нелегко. Мабуть, боявся відмови або зайвого розпитування. – Бабусю, ви не думайте, я не просто так, я заплатити можу. Гроші в мене є…
- Не треба грошей. Залишайся. Проходь до хати, - баба Тонька перейшла на «ти».
-Ні-ні, - пожвавішав мандрівник. – У хату – ні. Надворі тепло…Можна, я під навісом ляжу?
- Добре, - погодилась баба.
Сусідка Алка зиркнула через межу: це хто там прибився? Хтось чуже… Часи непевні… А ну до баби в розвідку! Вона - не Тонька. Відразу обдала окропом: «Ти хто?», «Звідки?», «Якщо у відпустку, то чому не в формі?», «Чим сюди добрався?», «Чому саме тут вийшов?», «Покажи документи». Гість кивнув, а документи не показав.
- Баба Тоня, йдіть сюда, - Алка вИгукала бабу за хату. – Ви шо, його тут залишите?! Та ви шо?! А може, він злочинець?! А може, сепаратист?! Або дезертир!
- Для мене він - божа людина. Мандрівник, якого треба обігріти й нагодувати. Як у Біблії сказано. Іди, Алло, все буде добре.
Крізь виламані штахетини спільного паркану сусідка пірнула у свій двір. Ні, вона цього так не залишить! Піде з дому на ночівлю – старі кістки стерегти… Переодяглася у спортивний костюм, взяла кімнатні капці. Рушила стежкою від давно поламаного паркану… Огрядна Алка й не помітила на своєму шляху такої дрібниці, як білий піон. Баба його поливала, а тепер повис на стеблині, мов білий прапор…
Аж тут дзвінок від Алчиної куми: ой, бігом біжи, викликай швидку!.. Кинула Алка бабу напризволяще… Та не надовго: по дорозі забігла до іншої сусідки, Ірки. Пошепталися, і вже Ірка - до сусідки Юльки: удвох не так страшно бабу «захищати»…
Ввійшли у двір. «Тю, - подумала баба. – І коли таке було?». То віталися – так, аби стара й зупинити не встигла. А це – прямують до хати, ще й з гостинцями. Під Ірчиними цицьками блиснув кульок зі смаженою рибою, у Юльки між перстнів – салатниця з огірками. Об’явили бабі, що… ночуватимуть. Ну, так оце ж ми замість Алки, ну, бабтоня, ви ж понімаєте, про що ми…Баба злякалася: навіщо?! І де я вас покладу? У мене й постелі стільки нема!.. Нічого, кажуть, ми з вами поруч ляжемо. Баба здивовано глипала на сусідок, а мандрівник опустив голову…
Дівчата теж кинулися в словесний бій – одна з поперед одної. Тільки не грізно, як Алка, а з усмішечками, навіть жартами. Дядьку, а скільки вам років (хоч він на вигляд чи не молодший за них)? А жінка у вас ревнива? А дітей багато? А річка у вашому селі є? А як називається? А це де? А в якій області? А районі? На якій вулиці?.. Коротше, як в анекдоті, допитувались про «ключі від квартири, де гроші лежать»… Мандрівник відповідав через раз, позиркував на бабу приречено, немов шукаючи захисту... Стара це відчула і перебила баб’ячий допит: включила надворі світло, покликала всіх до столу.
Стіл був її ровесником. Репнута поверхня застелена дерев’яною (від старості і від бруду) клейонкою. Поки дівчата підсвідомо кокетували з незнайомцем (може, й сепар, а може, й дезертир, але ж тут, під вечірньою грушею – він мужчина), поки змітали зі столу вже вічні пилини, мандрівник упіймав мить самотності і нащось запхав долоню під клейонку…
Юлька один раз відлучалася з двору. На дітей, каже, погляну, спати укладу… Повернулася. Поїли. Настала темрява. Баба кинулася лаштувати дівчатам нічліг, та вони все не влягалися. Крадькома озиралися на хвіртку…
Мандрівник скам’янів під грушею. Він більше не щулився, не опускав голову, як під час жіночого допиту. Більше не просився під навіс, і баба не сміла зачіпати, хоч і принесла йому подушку з кожухом. Вона запримітила, що мандрівник зняв-таки свої берці, навіть шкарпетки здер, і, хоч сидів прямий, як струна, а ноги все ж розпрямив, витяг уперед. Аж бабі стало від того легше, адже бачила страшенну хлопцеву втому, худобу, несвіжість, чула свою вселенську тривогу і його незворотну приреченість…
- Дитино, став сюди ноги, - й не почув, як баба принесла йому баняк. Вода була «літня», тобто прохолодна. Не підігрівала. Взяла воду з відра, що стояло тут же, під грушею. Не могла відлучитися від гостя надовго. Здавалось, ніби стереже мандрівника від прихованої агресії дівчат, так, як і вони стерегли стару - від його можливої агресії…
Він поставив ноги у прохолодне, ледь чутно застогнав… Раптом Ірка з Юлькою побачили страшне: баба Тонька, старістю, нагнулася в попереку, виважила на ліву долоню чужинську п’яту, а правою долонею давай поливати зверху!
- Бабо, що ви робите?! Чи ви здуріли?! - Закричали однакове. А баба заткнула їм роти бризками з баняка. Отого самого, де стояли ноги чужинця! Стара й далі продовжувала цю дивну процедуру… Якось була на передвеликодній службі, у великому-великому храмі. Люди кажуть, це той храм, що його Олесь Гончар у своїй книзі описав, «Собор» називається…Так там священик кільком людям ноги мив і рушником витирав. Такий був обряд. Так було треба… Баба не знала, чому вона нині теж так вчинила. Та вона все життя слухала саму себе: робила так, як підказував розум у перші миті обдумування. Перше враження – найголовніше, вважала стара. Вона жила на світі давно, і вважала, що мало коли схибила. Й тому жила в мирі – перш за все сама з собою…
На вулиці зарипіло чиєсь авто. Нічого дивного, о такій порі Юльчин чоловік-мент повертається з роботи, заганяє машину в гараж, а це якраз напроти бабиного двору. Та цього разу машина гула надто близько… Й таки справді – нові гості йшли до Тоньки. Попереду - Юльчин же чоловік-мент, за ним двоє невідомих. Підійшли, привіталися.
- Ваші документи, - це мандрівникові. Піднятись не наказали, та він і сам уже стояв у тому оцинкованому баняку. Подав прийшлим якісь папери, та, видно, не ті, що були необхідні.
- Руки, - це знов йому. Хлопець витяг вперед обидві руки, йому сказали «не так», і вдягли кайданки ззаду.
- Вперед! – вода хлюпнула на спориш. Затриманий ступнув на нього мокрими ногами. Це помітив Юльчин чоловік і сказав:
- Взувайся!
Мандрівник пробував пальцями ноги розчепірити пащу зношеному військовому ботинкові. Та пальці були мокрі, і втрапити у взуття ніяк не вдавалося…
- Так іди, - скомандував хтось із них.
- Вперед! – повторив за першим другий, і штовхнув у спину. Стало так тихо, що почувся плюскіт річки в кінці городу. А в баняку беззвучно осідав бруд війни…
Коли мандрівника вже всадили в авто, баба отямилася, вхопила хлопцеві черевики, і, як могла, чимдуж мотнулася – аби встигнути.
- Стійте! – На всяк випадок гукнула: хай підождуть. Устигла. Кинула взуття під ноги арештантові. Баба, й так по життю давно зігнута, тепер зігнулася ще дужче: вхопила його п’яту, яку хвилину тому мила, в темноті автосалону нащупала прохолодні й мокрі пальці, і давай на них берці натягувати!
- Бабо, не займайте, - грізно проказав Юльчин чоловік-мент, та вона не слухала. Натягла взуття, вже як вийшло, без зашнуровування. В темноті перехрестила свого квартиранта, торкнула шкарубкою долонею його гарячий лоб…
Вже коли була біля дівчат, раптом вернувся Юльчин чоловік.
- Де він тут сидів? – до своєї Юльки. Та оторопіла: ти ж бачив, де - сам же його тільки-но забрав!
- А… ну да, - задер засмальцьований кінець клейонки, і всі побачили купюру в п’ятдесят гривень.
- Що це? Я не клала, - розгубилася баба.
- Це вєщдок, - сказав мент. – Арештований зізнався, що залишив вам, бабо, гроші за квартирування. Просив вам переказати, щоб ви їх узяли. Але я віддати не можу, бо це… вєщдок!
Навіть Юлька не повірила благовірному, що ті п’ятдесят гривень – то речовий доказ. «Речовий доказ» чого?! Але змовчала… Купюра провалилася її чоловікові в кишеню. Зблиснули в темряві Юльчині перстні…
Баба Тонька з докором дивилася на дівчат.
- Юля, твоя робота? Навіщо?
- А шо таке, бабтоня?! А може, він сепаратист, або дезертир, або…
- Дівчата, йдіть із двору, - перебила стара. Скупа лампочка дзеленчала літніми комарами. З пітьми, немов прапор переможених, виринув білий піон.
- Завтра ж поприбиваю всі штахетини, більше шастать не будете, - навіщось пригрозила дівчатам баба. Їм те говорити не треба – вони й так до старої «не шастали», оце хіба Алка попросила…
Тільки одній істоті цього вечора було добре: на неприбранім столі кіт Васько наминав риб’ячі голівки…
Лариса Омельченко.
12.06.2016.
| 
